Володимир Ричка - Володимир Мономах

Звісно, ідеї Ярославового заповіту з часом будуть нівельовані непередбачуваним плином суспільно-політичного життя та політичної практики. Та все-таки, можна сконстатувати, що поділ земель між синами Ярослава, співтовариство яких відтепер набуває якісно нового статусу референтної сімейної групи володарів Київської Русі призвів до змін в організації її політичної системи.

Перехід від corpus fratrum, тобто від моделі братерської сім’ї, в якій не існувало авторитету старшого брата, до сеньйорату, який закріплював за старшим у родині сином права батька [15] Ширше див.: Назаренко А. В. Родовой сюзеренитет Рюриковичей над Русью (Х – ХІ вв.) //Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования 1985 г… – М., 1986. – С. 151–154. , відбиває, на думку багатьох дослідників, відома композиція фрески в центральній наві Софійського собору в Києві із зображенням сім’ї Ярослава Мудрого.

Ф. Кемпфер зводить його у ранг документа сеньйорату і вбачає в ньому підтвердження присяги єдності княжої сім’ї у політичних справах [16] Kampfer F. Das russische Herrscherbild von den Anfangen bis zu Peter de Grossen. Studie zur Entwicklung politischer Ikonographie im byzantinischen Kulturkreis. – Recklinghausen, 1978. – S. 114–116. . Так само і сучасний український дослідник потрактовує княжий портрет як спрямоване в майбутнє послання Ярослава: «композиція княжої фрески в соборі св. Софії репрезентувала таку концепцію сімейного урядування над Руссю, за якої старший син мав посісти місце батька. Метою системи було забезпечити єдність сім’ї та підвладних територій» [17] Козак Н. Образ і влада (Княжі портрети у мистецтві Київської Русі ХІ ст.). – Львів. 2007. – С. 44. . Втім, не переконаний в тому, що цей художній образ являє собою нотаріально засвідчений юридичний акт політичного співжиття княжої сім’ї, яким воно бачилося Ярославу після його смерті.

Говорячи про політичні наслідки Ярославового заповіту, насамперед слід відзначити, що цим «рядом» була порушена єдність «Руської землі» в Середньому Подніпров’ї, яка досі була доменом київських князів-самовладців – Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

Через відновлення адміністративно-політичного поділу «Руської землі» на Дніпровському Лівобережжі виникають князівські столи з центром у Чернігові і Переяславі, які стали осередками володінь старших Ярославичів. Відповідно, Святослав і Всеволод були наділені рівними з київським князем Ізяславом легітимними правами.

Це, зокрема, засвідчує їхня спільна діяльність у всіх сферах життя країни: разом вони розпоряджалися розподілом земель між іншими князями, організовували спільні походи, впроваджували законодавчі норми. Так, стаття 2 Поширеної редакції Руської Правди сповіщає, що по смерті Ярослава «зібралися сини його: Ізяслав, Святослав, Всеволод та мужі їх: Коснячко Перенег, Никифор і відмінили страту (отложиша убиение за голову), натомість постановили кунами ся викупати; а інші норми всі, за якими Ярослав судив, так і сини його зоставили» [18] Памятники русского права.: Вып. 1. Памятники права Киевского государства Х – ХІІ вв. – М., 1952. – С. 108. .

У 1059 році Ізяслав, Святослав і Всеволод звільнили з в’язниці свого дядька Судислава та волі йому не подарували, а постригли в ченці Георгіївського монастиря в Києві, де той і скінчив своє живоття. Після смерті в 1057 році смоленського князя В’ячеслава брати посадовили на його місце Ігоря Ярославича, «із Володимира вивівши» [19] Лаврентьевская летопись // ПСРЛ . – Т. 1. – Стб. 162. .

Слідом за Волинню вони прилучили до своїх володінь і Галичину, вигнавши звідти свого небожа Ростислава – сина Володимира Ярославича. Невдовзі Ярославичі виступили війною на Полоцьке князівство: «Ярославичі ж троє, – Ізяслав, Святослав, Всеволод, – зібравши воїв, рушили на Всеслава» [20] Лаврентьевская летопись // ПСРЛ . – Т. 1. – Стб. 166. . Холодної зимової днини 1067 року Ярославичі заволоділи Мінськом, а з настанням весни виграли вирішальну битву з військами Всеслава Полоцького. Потому вони, «цілувавши хрест чесний» підступно заманили Всеслава до себе на переговори, кажучи йому: «Прийди до нас, а ми не вчинемо тобі зла».

Той, сподіваючись на хресне цілування, переїхав на човні через Дніпро, на березі якого Ярославичі розіпнули свої шатри. Та брати не дотрималися хрестоцілувальної обітниці і полонили його при вході до Ізяславого шатра: «І коли Ізяслав попереду йшов у шатро, а Всеслав за ним ішов, – тут і схопили вони Всеслава… переступивши хреста. Ізяслав тоді привів Всеслава до Києва, і всадили його в поруб (до в’язниці – В. Р. ) із двома синами» [21] Лаврентьевская летопись // ПСРЛ . – Т. 1. – Стб. 167. . Таким чином і Полоцьке князівство стало здобутком Ярославичів.

Їхня спільна, злагоджена діяльність дає змогу твердити, що вона була оперта на якусь домовленість (ряд) між старшими Ярославовими синами. Цей політичний союз прийнято називати в науковій літературі «триумвіратом Ярославичів». Рівність кожного із його членів в очах тогочасної спільноти була санкціонована Церквою.

У 60-х роках ХІ ст. поряд з Київською митрополією зі згоди Константинопольського патріархату з’являються титулярні (сан титулярного єпископа був персональною відзнакою, а не церковно-адміністративною посадою) митрополичі кафедри в Чернігові та Переяславі [22] Поппэ А. В. Русские митрополии Константинопольской патриархии в ХI столетии // Византийский временник, 1968. – Т. XXVIII. – С. 97–108. Порівн.: Назаренко А. В. Митрополии Ярославичей во второй половине ХІ века. // Древняя Русь: Вопросы медиевистики, 2007, № 1. – С. 85–103. . Церковне вивищення тамтешніх єпископій відповідало політичній системі володарювання старших Ярославичів. Щойно тріумвірат припинив своє існування юрисдикція Київської митрополії була знову поширена на всю Київську Русь. Останньою спільною акцією Ярославичів стало перенесення мощів Бориса і Гліба в нову церкву у Вишгороді.

Ярославичі до часу зберігали хистку політичну рівновагу. Та помалу поміж ними визрівали суперечності, які неминуче мали вилитися у відверту конфронтацію. Першопоштовхом до руйнування триумвірату стала ганебна поразка Ярославичів у бойовищі з половцями на річці Альті поблизу Переяслава у 1068 році.

Відмовивши «людям київським», які хотіли ще битися з половцями, у видачі їм зброї й коней, Ізяслав викликав роздратовування народу. У місті ширилося невдоволення, що й змусило Ізяслава податися геть із міста. Тим часом люди кинулися грабувати княжий двір. Вони проголосили своїм князем визволеного із в’язниці Всеслава.

Та тріумф останнього був недовгим. Коли весною 1069 року Ізяслав Ярославич разом зі своїм тестем – польським королем Болеславом Хоробрим наблизився до Києва, той не став випробовувати долю і поночі втік із табору готових до битви киян.