Володимир Ричка - Володимир Мономах

Коли люди дізнались про втечу Всеслава, то повернулися до Києва і скликали віче. Порадившись, вони «послали послів до Святослава і Всеволода, говорячи: «Зло ми ото вчинили єсмо, князя свойого прогнавши, а тепер веде він на нас зелю Лядську. Підіть-но удвох у город отця свойого. Бо якщо ви не схочете, то доведеться нам, запаливши город свій, рушити в Грецьку землю».

Дослухавшись до цих слів, Ізяслав залишив основні сили поляків разом із Болеславом і, «небагато ляхів взявши із собою», рушив на Київ. Поперед себе він відправив свого сина Мстислава, який увійшовши до міста вчинив розправу над прихильниками Всеслава: «І, прийшовши, Мстислав порубав киян, що висікли були із поруба Всеслава, числом сімдесят чоловік, а других осліпили, а інших він без вини погубив, не вчинивши дізнання» [23] Лаврентьевская летопись // ПСРЛ . – Т. 1. – Стб. 173–174. . Ізяслав помстився і Всеславу, відібравши у нього Полоцьк, у якому посадовив свого сина Мстислава, а після наглої смерті останнього – його брата Святополка. Та Всеславу вдалося вигнати того із Полоцька і втримати його у своїй владі.

Так Ізяслав залишився і без Полоцька, і без Новгорода, яким раніше поступився Святославу Чернігівському. Порушення, мовлячи словами М. С. Грушевського, «рівноваги паїв» змусило Ізяслава стати на шлях компромісу із Всеславом: «Ізяслав, не можучи переболіти утрати Новгорода, хотів використати поміч полоцького волхва проти Святослава, аби відібрати у нього назад змінений на Полоцьк Новгород» [24] Грушевський М . Історія України-Руси. – Т. 2. – С. 61. . Таке загравання Ізяслава з Всеславом не могло не викликати спротиву амбітного Святослава, який намовив Всеволода виступити проти старшого брата.

Востаннє Ярославичі продемонстрували народові свою братню любов 20 травня 1072 року під час церемоніалу перенесення мощей святих князів-страстотерпців Бориса і Гліба у Вишгороді. Зібравшись разом з митрополитом Георгієм, єпископами та монастирськими ігуменами, Ярославичі учинили «празник світлий, переложивши мощі їх у нову церкву, що її зробив Ізяслав і яка стоїть і нині».

А вже навесні 1073 року знову стався розлад серед Ярославичів. Святослав із Всеволодом змусили Ізяслава знову тікати до Польщі: «І вийшов Ізяслав із Києва, а Святослав і Всеволод увійшли в Київ місяця березня у двадцять і другий день, і сіли обидва на столі, на селі Берестовім, переступивши заповідь отчу» [25] Лаврентьевская летопись // ПСРЛ . – Т. 1. – Стб. 182. .

Разом зі своєю польською дружиною Гертрудою-Олісавою і всією родиною Ізяслав подався на Захід. У 70-х роках ХІ ст. подружжя побувало при дворах німецького імператора Генріха IV та папи Григорія VII. Коли князівська родина знайшла політичний притулок у Регенсбурзі, їхній син Ярополк вірогідно прийняв (чи мав намір прийняти) католицьку віру і набув ім’я Петра. Про це згадує Гертруда у своїх молитвах (її Молитовник ( Liber precum Gertrudis) разом зі знаменитим старонімецьким Псалтирем Егберта архієпископа Трірського кінця X ст. складає частину пергаментного кодексу, що зберігається в одній із бібліотечних колекцій Італії), віддаючи свого єдиного сина і Руське королівство під покровительство св. Апостола Петра (Patrocinium beati Petri) і Папського престолу [26] Щавелева Н. Молитвы русской княгини как памятник древнерусской истории ХІ в. // Katolicyzm w Rosji i Prawoslawie w Polsce (XI–XX w) – Wydawca: Upowszechnianie Nauki – Oswiata “UN-O”, 1997. – S. 29–30. . Ярополк і його дружина (a propos) донька німецького графа Оттона фон Орламюнде Кунігунда-Ірина), що моляться св. Петру і коронуються Спасителем увічнені на одній із книжкових мініатюр, а на іншій, біля ніг апостола – і сама Гертруда.

Батькове вигнання непокоїло сина, і він відправляється з візитом у Рим. Після зустрічі з Ярополком-Петром, Папа Григорій VІІ надіслав послання великому князю і польському королю з проханням допомогти Ізяславу повернути престол [27] Arrignon J. – P. A propos de la lettre du Pape Gregoire VII aux prince de Kiev Izjaslav //Russia Mediaevalis. – München 1977. – Tomus III. – P. 5–18. .

Король відгукнувся на папське послання й допоміг Ізяславу повернутися до Києва. На знак подяки Ізяслав десь між 1076–1078 роками офірував кафедральному архієпископському собору у давній польській столиці Гньозно дорогоцінне покривало з молитовним написом на раку святого Альберта-Войтеха, шанованого тамтешніми католиками як покровителя Польської держави.

Молодші триумвіри поділилися волостями Ізяслава. При цьому за обсягами володінь й, відповідно, владних повноважень Святослав значно вивищувався над Всеволодом. Він взяв собі Київщину, Чернігівщину з Муромом, Новгород та Псков, землі на Поволжі й Тмуторокань. Фактично він був єдиновладним правителем Київської Русі. Гадаю, тільки передчасна смерть зашкодила йому здійснити остаточний поворот до одноосібної монархії. Святослав помер 27 грудня 1076 року на 49-му році життя від невдалої операції (розрізання злоякісної гулі на шиї).

Всеволод, успадкувавши на початку 1077 року київський престол, поспішив посадовити в Чернігові свого сина Володимира Мономаха, пересунувши Святославового сина Олега на Волинь. Та повернення Ізяслава навесні того ж року на Русь змусило його поступитися своєю зверхністю над політичною системою Київської держави.

Брати, поновивши угоду між собою, починають новий перерозподіл волостей. Як наслідок, Чернігівські Святославичі були витіснені із батькових вотчин на далеку периферію. Та вони не облишили своїх намірів будь-що повернути спадок. Під час міжусобної війни, що її розв’язали чернігівські ізгої в 1078 році, на Нежатиній ниві поблизу Чернігова Ізяслава було підступно вбито: один воїн зненацька під’їхавши ударив його списом поміж плечі.

З його смертю пішов у небуття і тріумвірат Ярославичів, який понад два десятиліття був визначальною рисою політико-династичного устрою Київської Русі. Своїм драматичним життям Ізяслав, на думку українського історика Степана Томашівського, наочно довів, що система сеньйорату на Русі вичерпала себе, «і що з одного боку одновладство, і з другого політичний і національний партикуляризм – отсе одинокі форми дальшого політичного розвитку Східної Європи» [28] Томашівський С. Українська історія. Старинні і середні віки. – Львів, 1919. – С. 54. .

Мономахів батько – Всеволод Ярославич по праву повертається на київській стіл: «Всеволод же сів у Києві на столі отця свойого, і брата свойого, перейнявши всю волость Руську» [29] Лаврентьевская летопись // ПСРЛ . – Т. 1. – Стб. 204. . Він посадовив Володимира Мономаха у Чернігові, а Ярополка у Володимирі й додав йому Туров.

Єдиновладне правління Всеволода (1078–1093 рр.) годі назвати часом реставрації одноосібної монархії, радше судомною спробою зберегти надбане. Підбиваючи підсумок його володарюванню, старокиївський літописець скрушно зауважив: «коли він сидів у Києві, прикрість була йому од синівців (небожей – В. Р. ) своїх, тому що стали вони дозволяти йому, хотячи волостей – той сеї, а той другої. І він, мирячи їх, роздавав волості їм, а через них же прикрощі настали йому і недуги» [30] Лаврентьевская летопись // ПСРЛ . – Т. 1. – Стб. 216. .