Мирослава Бердник - Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма

Та ж за їх незначну матеріальну підтримку вам приходиться добирати шпигунів, яких ви засилаєте на Україну для антирадянської діяльності.

На підтвердження цього хочу привести приклад, коли представники ЗП УГВР, в особі Лебедя, Грнньоха, Ребет та інших за допомогою американської розвідки в травні 1951 року підготували і заслали американським літаком на Україну емісара Охримовича із спеціальним завданням до ОУН на Україні.

Деякі націоналістичні партії за кордоном, щоб підняти свою важкість в очах матеріалістичних кругів і серед рядової еміграції, ще й тепер покликаються на свої зв’язки з підпіллям на Україні.

В своїх пресових органах вони ложно інформують еміграцію про діяльність підпільних організацій на Україні і т. п. Все це свідомий обман.

Мені, бувшому провіднику ОУН на українських землях, Головнокомандуючому УПА, Генеральному секретарю УГВР, який весь час перебуває на рідних землях, очевидно, краще знати, чи є підпілля на Україні, чи його немає. Я вважаю своїм обов’язком заявити перед лицем всієї української еміграції за кордоном, що вже багато років тому підпілля на Україні не стало, і сьогодні, — я підкреслюю з повною відвертістю, — для його виникнення немає жодного грунту.

Я щиро бажаю, щоб ви, дорогі мої земляки і друзі, зрозуміли цю істину і зробили з цього належні висновки. Боротьба не іграшка, не спортивні вправи, і вона не може бути самоціллю, поскільки за неї доводиться платити найдорожчим для людини — життям.

Антирадянська діяльність українських націоналістів за кордоном приречена на провал, бо немає сьогодні таких сил за кордоном, ні тим більше всередині Радянського Союзу, що могли б в якій-небудь мірі насильно змінити існуючий суспільно-політичний лад в СРСР, чи тільки в одній з радянських республік.

Український народ, як і інші народи СРСР і країн народної демократії, всяку спробу повернення до старих порядків зустрінне вороже і буде всіма засобами захищати те, що йому дала Радянська влада.

Спроби активізувати підривну діяльність всередині СРСР при допомозі засланих для цієї цілі осіб кінчаються і в дальшому будуть кінчатися тільки провалом. Про це яскраво свідчить випадок з американськими літаками, про шо вам відомо з радянської та чужинецької преси. Неусвідомлення цих фактів веде еміграцію до трагічних помилок, які, в свою чергу, приводять до ще трагічних наслідків.

Друзі! Не зв’язуйтесь ні з якою діяльністю проти нашого народу, не дозволяйте себе далі обманювати і використовувати в чужих для вас самих і вашого народу інтересах. Всю свою діяльність на еміграції спрямовуйте на те, щоб не закривати собі шлях на батьківщину.

Зі щирим привітом і повагою B. Кук

1960 р.

Звертається до вас громадянин Української Радянської Соціалістичної Республіки Мирон Васильович МАТВІЄЙКО, бувший член Проводу, керівник референтури Служби Безпеки, керівник референтури Крайового зв’язку т. зв. закордонних частин ОУН, який в 1951 році по завданню Проводу і особисто Бандери прибув на Україну нелегальним шляхом для налагодження зв’язку з керівництвом оунівського підпілля і передачі йому свіжих вказівок і замовлень по веденню шпигунства проти Радянського Союзу.

Я народився в 1914 році в с. Беремівці Зборівського району Тернопільської області, в сім’ї священика. Вступаючи в 1930 році шістнадцятирічним хлопцем в лави юнацтва ОУН у Львові, свято вірив, як і багато українських юнаків і дівчат того часу, в те, що ОУН і її тодішній вождь Євген Коновалець покликані самим Провидінням Божим дати визволення нашій Батьківщині — Західно-Українським землям з-під гноблення польських панів і капіталістів, покликані створити Українську Самостійну Соборну державу. З того часу я пройшов шлях в націоналістичній організації — від члена-юнака до члена Проводу 3Ч ОУН… Я був серед тих, хто очолював організацію; я бачив її гасла, її діла. Я в свій час разом з Бандерою, Стецьком, Ленкавським, Лебедем та іншими чоловими діячами творив її політику і таким чином мав можливість бачити ОУН з середини, такою, якою вона є в середовищі її зверхників.

Більш ніж половину свого життя, свою юність, свою молодість, найкращі роки зрілого віку я віддав справі здійснення націоналістичних кличів і ідей. І ось сьогодні, звертаючись зараз до вас, дорогі земляки, я оглядаюсь на пройдений щлях, ставши обабіч нього. Він не привів мене до жаданої мети, і що характерно, чим вище я піднімався щаблями оунівської драбини, тим менше залишалось націоналістичної політичної романтики. Діставшись вищого щабля і опинившись на Україні, я зрозумів, що кращі поривання молодості пропали задарма. Куди більше, з великою прикрістю доводиться констатувати, що довгі роки перебування в лавах ОУН, хотів я того чи не хотів, вийшли на велику шкоду інтересам українського народу.

Цілком природно, ви можете запитати мене, чому саме? Хочу відповісти вам. Коли боротьбу українців проти окупантів Західної України в дорадянські часи хоча під націоналістичними гаслами аж ніяк не можна вважати злочинною, то діяльність керівників ОУН Коновальця, Бандери, Мельника, Шухевича вже в той чає була злочином супроти українського народу. Вони, спекулюючи на національних почуттях і прагненнях західних українців, вже тоді зв’язали себе і всю ОУН з гітлерівським гестапо і «Абвером».

Проте, найбільшим злочином треба вважати всю діяльність ОУН проти Радянської влади, коли західно-українські землі були звільнені від ворогів і ввійшли до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Так довго, доки я особисто не мав можливості переконатися в тому, що боротьба ОУН проти Радянської влади в Україні велася по наказам націоналістичних вождів і провідників, в догіддя і насправді в ім’я інтересів ворогів українського народу, я сам, вихований змалку на тенденційно-брехливій пропаганді в антирадянському, ненависницькому дусі, вірив, як і багато дехто з вас можливо вірить ще й сьогодні, в доцільність і потребу такої боротьби, яка, мовляв, повинна «звільнити» український народ. Від чого звільнити? — задайте собі таке питання. Від дійсної волі, рівності та братерства, які здобув український народ завдяки Радянській владі?

Не знаючи, а то й вперто й не бажаючи знати фактичної правди про радянську дійсність, я вірив в те, що тільки ОУН принесе щастя українському народу. Хоч соромно за себе, проте, в ім’я правди доведеться признатися, що повинен би був скоріше зрозуміти всю злочинність Проводу ОУН, бо таких фактів я знав безліч, і відрізнити удавану політику від звичайної низької шпигунської його роботи. В своїй неоправданій ненависті до всього радянського і сліпо вірячи в добрі наміри націоналістичних світочів, подібно як, можливо, і всі ви, вважав, що всі засоби в боротьбі проти Радянської влади, а в тій черзі зв’язки Проводу ОУН з чужоземними розвідками, є виправданими і доведуть до цілі. Як би красиво не писали націоналістичні провідники в газетах і трактатах про високі ідеї та боротьбу, на котру вони закликають членів організації, а насправді кожний зверхник працював і працює на якусь розвідку, а всі внутрішні незгоди, всі розколи — це результат гризні за право стояти якомога ближче до ситого корита. Так воно було, так воно є. Я сам своїми очима спостерігав цю діяльність продовж багатьох років, починаючи з того часу, коли я працював в референтурі закордонних зв’язків, очолюваної Лебедем під час гітлерівської окупації України, а особливо після закінчення другої світової війни.