Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

16 травня російське військо обложило Азов, зайнявши свої колишні траншеї і почавши будувати нові. 20 травня донські козаки знищили дві турецькі галери та 9 малих суден, що везли до Азова провіант, 27 травня російський флот вийшов у море, відрізавши туркам шляхи постачання – османська ескадра з кількох фрегатів і двох десятків галер у бій не вступила, не рвалися в бій і моряки новоспеченого адмірала Лефорта. 10 та 24 червня були відбиті вилазки гарнізону, скоординовані з нападами татар з-за річки Кагальник. 17 червня до росіян прибуло велике підкріплення – корпус гетьманських козаків Я. Лизогуба. Козакам довелось відбивати напади татар, які намагалися прорвати кільце оточення. Особливо активну участь у бойових діях взяла козацька і компанійська кіннота, яка, починаючи з 18 червня, щоденно зривала спроби татар прорватися до міста з боку річки Кагальник. Також було відбито напади татарського війська з боку степу 24 червня, 30 червня, з 2 до 8 липня, 13 липня.

Серія спроб мінування фортеці була безуспішною, так само як і не надто вмілий, хоча й потужний артобстріл (турки з гарнізону, як і колись козаки під Хотином, зарилися в «нори», такі собі земляні бліндажі, і обстріл не надто шкодив їм, розбивши, щоправда, більшість будинків у місті). З метою підготовки до штурму Азова з 23 червня до 15 липня було насипано земляний вал, споруджено потужний табір, облогові батареї. З 14 до 16 липня з цього валу вівся обстріл Азова, внаслідок якого вдалося частково зруйнувати один із бастіонів фортеці.

17 липня 1500 донських і кілька тисяч українських козаків Лизогуба, підкопавшись під вал і закидавши рів, раптово атакували два бастіони Азова і після запеклого бою змогли їх утримати, зробивши становище османського гарнізону вкрай складним. Наступного дня бей Азова розпочав переговори, адже взяття фортеці штурмом у ті часи часто тягло за собою загибель усього гарнізону. 19 липня Азов капітулював на правах вільного виходу з нього гарнізону до турецьких володінь, зі здаванням прапорів і гармат та звільненням полонених. 20 липня здався Лютик. Російські вояки та українські козаки почали відбудову дуже пошкодженої фортеці, 31 липня корпус Лизогуба рушив додому.

У результаті облоги Московська держава отримала на якийсь час форпост на Азовському морі і перший у своїй історії регулярний військово-морський флот (базою для флоту став заснований 1698 р. Таганрог. Проте вже 1711 р. Азов з околицею було повернуто туркам після невдалого Прутського походу Петра I), її цар та його соратники – певний управлінський та військовий досвід. Проте виходу в Чорне море Петро І не отримав, османський вплив у Причорномор’ї не було ліквідовано. Реформи царя набирали обертів, а його увага невдовзі переключилася на вирішення «балтійського питання», що призвело до миру з Османською імперією та початку Північної війни (1700 р.). Внаслідок цієї та інших царських перемог доля козацьких автономій у складі Російської держави (Дону, Гетьманщини), вояки яких хоробро і вміло билися за спільну справу, ставала дедалі більш сумнівною.

Петро I надзвичайно гучно відсвяткував свою першу військову перемогу – з тріумфальною ходою, лавиною нагород учасникам, «піар-кампанією» в листах до іноземних володарів тощо. Відлуння того гучного піару містяться в російській популярній та художній літературі XIX–XX ст. (наприклад, неодноразово екранізований роман О. Толстого «Петро Перший»). Успішні дії козаків під час взяття турецької фортеці не були забуті й в Україні: сини Я. Лизогуба побудували на честь подвигів свого батька Катерининську церкву в Чернігові, подія нерідко згадувалася в українській бароковій літературі. Сьогодні історія взяття Азова російськими та українськими військами обмежено популярна в Україні серед любителів військової історії. Подія добре знана і відзначається в Росії.

1702–1704 рр., Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, частина Руського воєводств Речі Посполитої (українське Правобережжя).

Семен Палій (Семен Гурко, бл. 1640–1710; полковник фастівський у 1684–1702 рр., білоцерківський у 1702–1704, 1709–1710 рр., брав участь у війні з Кримом та Османською імперією в 1680-х – 1690-х рр., вів політику на об’єднання Правобережжя і Лвобережжя, підтримував зв’язки з Петром I, І. Мазепою, 1704 р. ув’язнений І. Мазепою за наказом царя, 1708 р. повернутий із сибірського заслання); Самійло Самусь (бл. 1640–1713; у 1688–1713 рр. вінницький і брацлавський полковник, з 1692 р. наказний гетьман, у 1702–1704 рр. гетьман Правобережжя, здав клейноди І. Мазепі, 1711 р. підтримав П. Орлика, обороняв Богуслав від російських військ, взятий у полон і відправлений на заслання, згодом відпущений); Захар Іскра (? – бл. 1730; у 1684–1707 рр. корсунський полковник, 1704 р. перейшов із полком на Лівобережжя, визнав владу І. Мазепи, 1708 р. заарештований за справою доносу В. Кочубея та І. Іскри на Мазепу, згодом реабілітований Петром I, у 1720-х рр. старшина Стародубського полку); Андрій Абазин (?–1703; брацлавський полковник у 1684–1703 рр., організатор оборони краю від татар, керував походами на турецькі міста, страчений А. Сенявським); Данило Братковський (?–1702; волинський шляхтич, громадський діяч, поет, активний член Луцького братства, оборонець прав православного населення, страчений за підготовку народу до повстання).

Важливу роль у придушенні повстання відіграв Адам Миколай Сенявський (бл. 1666–1726; з 1702 р. польний коронний гетьман, з 1706 р. великий коронний гетьман, прихильник Августа II Сильного, курфюрста Саксонії і короля Речі Посполитої, впливовий магнат, останній зі свого роду). Повсталі вели успішні переговори про включення Правобережжя до складу єдиної козацької держави з Іваном Мазепою (1639–1709; гетьман Лівобережної України в 1687–1704 рр. та України обох берегів Дніпра в 1704–1709 рр., прихильник порозуміння з Москвою, видатний меценат, 1708 р. уклав союз зі Швецією, після Полтави в еміграції, помер у Бендерах).

У 1690-х рр. українське козацтво на Правобережжі переживало процес бурхливого відродження. Поновлювалися старі, з’являлися нові міста і містечка, полки і сотні. Уряд Речі Посполитої був зацікавлений у поновленні козацтва на своїй частині Поділля через наявність поруч Кам’янецького еялету Османської імперії та земель буджацьких татар. Проте після Карловицького миру 1699 р. ситуація змінилась: османи віддали свою частину Поділля Польщі, і та почала наступ на права козаків. Виконуючи рішення сейму про ліквідацію «непотрібних» тепер козацьких полків, великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський 20 серпня 1699 р. звернувся до наказного гетьмана Самійла Самуся, а також полковників Семена Палія, Захара Іскри й Андрія Абазина з універсалом, у якому вимагав розпустити козацькі полки. Разом із тим він оголосив про відрядження на Правобережжя польського війська, яке примусить їх підкоритися Речі Посполитій. Козаки не підкорилися, у результаті чого на Поділлі й Київщині почалася «неоголошена війна». Коронні війська посилили гарнізони Немирова, Білої Церкви, захопили Бар, Вінницю, Брацлав, примусивши козацькі сотні відступити. На Поділля у свої маєтки поверталася шляхта і запроваджувала панщину. Проте всі спроби коронного війська вибити козацьких полковників з їхніх головних твердинь (Фастова, Богуслава, Корсуня) успіхом не увінчалися. Самусь і Палій дочекалися і серйозної зміни зовнішньополітичної ситуації – Річ Посполита в союзі з Росією та Данією вступила в невдалу для себе Північну війну проти Швеції. Частина шляхти і магнатів виступила проти абсолютистських планів короля Августа II (згодом висунувши претендентом прошведського кандидата – Станіслава Лещинського). За таких умов правобережні козацькі полковники, старшина, представники православної шляхти та міщан взимку 1702 р. зібрались на нараду в Фастові. Там був присутній і Данило Братковський – відомий поет і громадський діяч, який розпочав пропаганду повстання на Волині. Нарада ухвалила рішення про початок війни за остаточне визволення Правобережжя з-під влади Речі Посполитої. Фастів, куди збиралися загони повсталих селян і козаків, перетворився на головний центр боротьби, яку очолили Самусь та Палій, сподіваючись на підтримку з боку царя Петра I та лівобережного гетьмана І. Мазепи.