Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Мирна угода складалася з преамбули і 33 пунктів. Більшість із них повторювали положення Андрусівського перемир’я, але тепер угода вважалася повноцінною, «вічною». Київ передавався Московській державі, але Річ Посполита отримувала за нього компенсацію в розмірі 146 тис. карбованців (730 тис. злотих). Українське Лівобережжя навічно закріплювалося за Москвою, Північна Київщина, Галичина і Волинь – за Річчю Посполитою, на Правобережжі була створена спеціальна «буферна територія», що включала в себе частину південної Київщини та Брацлавщини з містами Канів, Ржищів, Трахтемирів, Черкаси, Чигирин тощо. Ця територія мала лишатися незаселеною пусткою, аби тут не відновилося українське козацтво і не було підстав для прикордонних конфліктів. Поділля залишалося в руках Османської імперії. Московське царство розривало мирні угоди з Османською імперією та Кримом і вступало до антитурецької Священної ліги (куди входили Австрійська імперія, Річ Посполита, Венеція). Запорозька Січ тепер перебувала під російською протекцією. Обидві сторони проголошували своє прагнення захищати права релігійних меншин – православних у Речі Посполитій та католиків у Московському царстві. 21 грудня 1686 р. король Ян Собеський присягнув, визнавши мирну угоду.

Наслідком миру став стратегічний поворот курсу Московської держави на тривалий союз, а згодом і опіку над слабнучою Річчю Посполитої, в справи якої царі будуть дедалі частіше втручатися під претекстом захисту прав православних. Москва і Варшава доволі успішно воювали проти Османської імперії. У Речі Посполитій мир був сприйнятий неоднозначно: офіційна ратифікація миру відбулася не раніше 1710 р. (з дотриманням усіх норм польського права – взагалі на сеймі 1764 р.). Для козацької України мир став остаточним кінцем прагнень об’єднання держави по обидва боки Дніпра на законних підставах.

Мир було одразу негативно сприйнято в козацькій Україні – гетьман Лівобережжя Самойлович, попри свою лояльність до Москви, навіть заборонив дзвонити в церковні дзвони, як це зазвичай робилося на честь такої урочистої події. Сьогодні – відносно добре відома з підручників подія, яку зазвичай трактують як негативну для історичної долі українських земель.

16 травня – 19 липня 1696 р., гирло Дону і місто Азов (нині райцентр Ростовської області, Росія).

У поході брав участь 24-річний цар Петро Олексійович (1672–1725; останній цар Московської Русі і перший імператор Російської імперії, ініціатор реформ в усіх сферах російського життя, талановитий військовий організатор і полководець), проте офіційно сухопутними військами керував досвідчений воєвода Олексій Семенович Шеїн (1662–1700; брав участь у Кримських походах 1687 та 1689 рр., першому Азовському поході, де командував гвардією, за взяття Азова став першим російським генералісимусом, згодом потрапив в опалу до царя за надто м’яке поводження під час розслідування обставин стрілецького бунту в Москві); флотом керував царський улюбленець Франц (Франсуа) Лефорт (1656–1699; швейцарець, із 1670-х рр. жив у Московії, командував ротою в складі гарнізону Києва, з 1683 р. полковник; 1689 р. цей щедрий і веселий дворянин став кращим другом Петра I і був ним до смерті, отримуючи звання і багатства, – зокрема, одержав 1693 р. генеральське, а 1695 р. адміральське звання). Серед російських генералів слід відзначити ще двох учасників попередньої спроби взяття Азова: Федора Олексійовича Головіна (1650–1706; боярин із відомого роду, з 1699 р. генерал-адмірал і генерал-фельдмаршал, намісник сибірський, державний канцлер, голова зовнішньої політики Росії) та Патрика Леопольда Гордона.

Корпусом гетьманських козаків, надісланих гетьманом Мазепою на допомогу царю, командував наказний гетьман Яків Лизогуб (?–1698; старий досвідчений козацький ватажок, у 1666–1669 рр. канівський полковник, у 1669–1674 рр. генеральний осавул у гетьмана П. Дорошенка, за І. Мазепи з 1687 р. і до смерті полковник чернігівський, родоначальник відомої старшинської династії). Реєстровими полковниками були: Леонтій Свічка (?–1699; розпочав кар’єру в 1660-х рр., з 1672 р. лубенський полковий суддя, з 1688 р. полковник лубенський); Михайло Борохович (?–1704; з роду євреїв-вихрестів, з 1687 р. полковник гадяцький, надійний і досвідчений старшина гетьмана Мазепи); Дмитро Горленко (1660–1731; ще один представник єврейського старшинського роду в козацькій Україні, у 1692–1708 рр. полковник прилуцький, вірний соратник І. Мазепи, згодом емігрант, 1715 р. повернувся, жив під арештом у Москві). Відзначимо також військового отамана Війська Донського Фрола Мінаєва (?–1700; учасник повстання С. Разіна, лідер промосковського угруповання на Дону, старий досвідчений воєначальник).

Комендантом Азова був Шабан-бей (?–?), командиром яничарів – Хасан, або Хусейн, Ахмет-ага (?–?; командир полку солаків). Менш вагомими фігурами були невідомі нам на ім’я капіджі-баша (довірена особа султана), чауш-баша (начальник чаушів – ад’ютантів), каді (шаріатський суддя) міста Кафа тощо. Татарами командував нурадін Шахін-Гірей (?–?; імовірно, син хана Селім-Гірея I, був нурадіном у 1692–1699 рр.) та кілька мурз.

Російсько-турецька війна 1686–1700 рр. велася Московським царством у складі так званої Священної ліги (разом зі Священною Римською імперією, Річчю Посполитою та Венецією), причому московський цар намагався покінчити з Кримським ханством. Після провалів степових Кримських походів 1687 та 1689 рр. уряд нового царя Петра Олексійовича вирішив спробувати щастя біля важливого виходу до морського узбережжя – турецької фортеці Азов, котра була крайньою північно-східною ланкою в турецькій системі укріплень на півночі Причорномор’я. Ще 1569 р. Азов намагався взяти Д. Байда-Вишневецький, а у 1637–1642 рр. його утримували запорозькі та донські козаки. Перша спроба росіян взяти Азов 1695 р. провалилася через невмілі дії командування та відсутність флоту, котрий перешкодив би турецьким ескадрам підвозити підкріплення та припаси до обложеної фортеці, і цар розвинув бурхливу діяльність – наступного року було побудовано флот на Дону, котрий складався з 2 фрегатів, 23 галер і понад 1300 дрібних суден (з особовим складом 4,2 тис. осіб і 120 гарматами), мобілізовано до 70 тис. стрільців, солдатів, помісної дворянської кінноти і рейтарів. На допомогу цареві вирушили також 5 тис. донських козаків та 15 тис. козаків (6 полків) з Гетьманщини, яких надіслав гетьман Мазепа. Царське сухопутне військо мало 260 гармат всіх типів.

Турецький гарнізон Азова під час другої облоги був невеликий, він міг сягати 3–4 тис. вояків. На початку облоги турки отримали морем підкріплення 800 осіб. Азов мав 60 звичайних гармат і 32 дробові (для стрільби картеччю). Під час облоги проти росіян та козаків також активно діяли кілька тисяч кримських та ногайських татар, що атакували окремі загони армії Петра I. Великою помилкою турків стало те, що вони не зруйнували російські облогові укріплення навколо фортеці, збудовані на рік раніше, та не перекинули вчасно підкріплень до міста зі складу військ анатолійських еялетів.