Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Московське військо поділялося на 3 «полки» (радше дивізії чи корпуси), ядром війська був так званий Великий полк на чолі з Трубецьким, укомплектований елітною московською дворянською кіннотою (діти боярські, дворяни, так звані жильці). Солдатські полки нового строю були навчені за європейським зразком, очолювалися здебільшого офіцерами-іноземцями (шотландцями, голландцями, німцями), те саме стосується драгунських і рейтарських полків.

7 липня відбувся бій передових козацького і московського загонів неподалік міста Борзна, в якому козаки здобули перемогу. Трубецькой, не знаючи про підхід до Виговського основних сил татар, відправив оборняти переправу через ріку Куколка (Соснівка) полк Ромодановського, посилений кіннотою князів Пожарського та Львова. 8 липня Виговський і частина татар підійшли до переправи, хан з основними силами переправився через Куколку на захід від Конотопа, обійшовши ворога з флангу і підготувавши засідку. Десь о другій годині дня московська кіннота розпочала атаку, котру стримували козаки та гетьманські спішені драгуни, ставши табором біля переправи. Бій біля переправи дав хану час, аби підійти і зайти в тил ворогові. Відступ козаків Виговського табором спровокував московських командувачів на переслідування – навздогін татарам і козацькому табору кинулася московська кіннота на чолі з Пожарським і Львовим, посилена більш ніж 2 тис. козаків Безпалого. Проте Мехмед-Гірей, раптово атакувавши московський загін, практично відрізав його від головних сил полку Ромодановського. Бій був такий стрімкий, що лише один рейтарський полк московського війська встиг дати залп, перш ніж хмари татарських стріл затьмарили сонце. Водночас у контратаку перейшли козаки та найманці Виговського. Розгром передового загону був повний – у полон потрапили обидва його воєводи, врятуватися пощастило небагатьом. 9 липня Виговський і хан витіснили полки Ромодановського з переправи, а Трубецькой почав відступ табором у бік Путивля. Під час переслідування аж до 10 липня московське військо відбило всі спроби взяти табір, завдавши козакам і татарам чималих втрат (при цьому відзначився «інженерний полк» голштінського полковника Ніколаса Баумана, котрий згодом став першим у Росії генерал-поручником). Проте похід Трубецького завершився – воєвода був змушений виділити частину сил для прикриття Бєлгородської лінії від татар, що почали брати ясир.

За офіційними документами, військо Трубецького втратило двох окольничих (С. Пожарського стратив хан після бою, С. Львов помер від ран), загальні втрати вбитими та полоненими (полонених хан наказав стратити, аби зміцнити союз козаків і татар та не обтяжувати своє військо зайвим ясиром перед походом на Бєлгородську лінію) – 4769 осіб плюс до 2 тис. загиблих козаків Безпалого, було втрачено 3 мортири і 4 гармати. Цифри втрат війська Виговського також спірні: від нереальних 16 тис. у деяких джерелах до ймовірних 4 тис., полягло також 3–6 тис. татар. По суті, Виговський виграв битву, але втратив владу через старшинську змову проти нього восени того ж року. Побоювання царя щодо наступу хана і гетьмана на Москву теж не справдилися – на Крим напали запорожці Сірка, і Мехмед-Гірей, узявши великий ясир, повернув додому.

Битва добре запам’яталася сучасникам. Князь Пожарський став героєм російської народної пісні, є навіть згадка про нього 1662 р. як про місцевошанованого святого мученика. Існує також німецький вірш про Н. Баумана – героя битви з московського боку. Добре знана в сьогоднішні Україні та Росії битва, ставлення до якої діаметрально протилежне і залежить від ставлення до ідеї українсько-російського союзу. Для патріотично налаштованих українських кіл – найбільший тріумф української зброї над північним сусідом (роль татар при цьому часто применшується), для більшості росіян та українських прихильників «слов’янської єдності» – бративбивча трагедія (роль татар тут абсолютизується, як і «зрадництво» Виговського). У сучасній Україні на місці битви та в місті Конотоп встановлено пам’ятники, випущено ювілейну монету, відсвятковано 350-річний ювілей події, що викликало обмін різкими нотами з російським МЗС.

9 лютого 1667 р., село Андрусове (нині Монастирщинський район Смоленської області, Росія).

Афанасій Лаврентійович Ордін-Нащокін (1605–1680; талановитий московський дипломат і політик із небагатого дворянського роду, 1658 р. уклав важливий мир Московської держави зі Швецією, у 1667–1671 рр. керував Посольським приказом); Єжі Кароль Глебович (1603–1669; відомий литовський політик і дипломат, староста жмудський і воєвода смоленський, з 1659 р. очолював переговорний процес між Річчю Посполитою і Московією).

Війна між Московським царством і Річчю Посполитою точилася з 1654 р. з перемінним успіхом. Московські війська після тріумфального для себе початку війни зазнали серії невдач у козацькій Україні та Білорусії, проте все ще контролювали значну частину Великого князівства Литовського та Лівобережний Український гетьманат. Головною проблемою Московії було зниження надходжень до бюджету в результаті невиплати населенням податків, надто великі витрати на армію. Річ Посполита, ще більше виснажена фінансово і мілітарно, перебувала на межі катастрофи внаслідок так званого «рокошу Любомирського», коли талановитий полководець, магнат Єжі Любомирський повстав на чолі частини шляхти проти реформаторських планів короля Яна-Казимира і здобув кілька перемог над королівським військом у 1665–1666 рр. За таких обставин переговори про тимчасовий перепочинок з метою закріплення досягнутих результатів у війні були неминучими, проте головним каменем спотикання стало питання про білоруські землі і про долю українських козацьких держав на правому та лівому березі Дніпра. Козацька делегація вимагала участі в переговорах нарівні з польською та московською з метою захисту інтересів козацької України і недопущення сепаратного, на думку козаків, миру, але домогтися бажаного їй не вдалося. Великою проблемою на переговорах була доля Києва – Ордін-Нащокін навіть пропонував цареві повернути місто полякам заради укладення «вічного миру», але цар Олексій Михайлович виявив упертість щодо «матері міст руських». Поляків підганяла до укладення миру ще одна обставина: новообраний гетьман Правобережної Україну Петро Дорошенко, довідавшись про переговори, уклав угоду з татарами і почав бойові дії проти Речі Посполитої. Водночас посилився інтерес до українських справ з боку Османської імперії, очолюваної енергійним султаном Мехмедом IV (1642–1692; правив у 1648–1687 рр.).