Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Укріплення Чигирина були досить потужними як для свого часу, місто добре укріпили спочатку Б. Хмельницький, потім П. Дорошенко, свою лепту вніс і П. Гордон перед облогою, побудувавши додаткове укріплення – кронверк, а також зміцнивши «бастіон Дорошенка» плетеними кошами із землею, що мали пом’якшити дію турецьких ядер. Верхнє місто обороняли російські полки і слобожани, Нижнє – лівобережні реєстрові козаки й сердюки. Османські війська розраховували перш за все на свою важку артилерію, добре підготовлених мінерів та саперів, а також на орти (роти, хоругви) відчайдушних штурмових піхотинців-серденгесті, які зазвичай були добре броньовані, але під Чигирином ішли в бій лише в своїх традиційних червоних каптанах, озброєні яничарками й гаками для стягування оборонців з валу.

18 липня сипахи з’явилися під Чигирином, вступивши в бій із сердюками; в бою загинув полковник І. Рубан. 19 липня турки почали облогу, зайнявши правий берег річки Тясмин і запропонувавши обложеним капітуляцію, яку ті відкинули. До фортеці пробилося поповнення – 1200 козаків Охтирського полку і 1000 сердюків. Турки спорудили 5 батарей, розпочавши обстріл фортеці й заклавши мережу траншей. 22 липня гарнізон здійснив успішну вилазку, завдавши чималих втрат яничарам. Кілька наступних тижнів минули в жорстокій боротьбі – турки неодноразово робили проломи у валах Чигирина в результаті артобстрілу та мінування (всього було закладено 25 підкопів з пороховими мінами), козаки відбивали всі спроби увірватися в місто. 13 серпня під час обстрілу загинув Ржевський, і командиром гарнізону став П. Гордон. 20 серпня гарнізон здійснив невдалу вилазку, а наступного дня турки вдало підірвали міну в момент, коли тільки-но відбулася зміна гарнізону фортеці. Недосвідчені козаки не витримали жахливого вибуху й атаки яничарів і почали тікати вглиб Нижнього міста. У бою загинули козацькі полковники Ф. Криницький і Ф. Мовчан. Гордону ледь вдалося навести лад у військах, і бій тривав аж до вечора. Відчайдушні прохання про допомогу залишилися не почутими Ромодановським, який боявся ризикувати. Тоді Гордон вирішив уночі вивести гарнізон із фортеці. Уночі з 21 на 22 серпня (з 11 на 12 за старим стилем) відбулося кілька боїв, гарнізон зазнав нових втрат, але загалом вийшов із фортеці, вивізши кілька легких гармат. Гордон залишив Чигирин останнім, підпаливши порох у пороховому погребі. Жахливий вибух струсонув і освітлив на мить усе поле на кілька миль навколо – бравий шотландець влаштував столиці правобережної козацької держави гідний кінець. 23–28 серпня відбулася серія боїв між московсько-козацьким і турецьким військами, у ході яких турків вдалося зупинити, але й воїни Ромодановського і Самойловича зазнали чималих втрат, особливо від дій сипахів. Кара Мустафа зрозумів, що сил для походу на Київ у нього може не вистачити, і не став ризикувати: 30 серпня – 1 вересня турки гучно відсвяткували взяття Чигирина і згорнули табір, вирушивши до Молдавії.

Втрати чигиринського гарнізону за час облоги становили, за даними Гордона, 1300 осіб убитими та дещо більше пораненими, втрати війська Ромодановського в результаті битв із турками на Бужинській переправі та на Стрільниковій горі: 3291 особа вбитими, 5431 особа пораненими, втрати війська Самойловича невідомі. Турки втратили, за різними даними, від 12 до 60 тис. осіб (перша цифра, очевидно, ближча до істини). Виснажені війною Османська імперія і Московське царство невдовзі будуть змушені укласти тимчасовий Бахчисарайський мир (1681 р.), на Правобережжі візьмуть владу на короткий час турецькі ставленики – Ю. Хмельницький, згодом Г. Дука, а для козацької України загибель Чигирина – давньої гетьманської столиці, уособлення величі держави часів Б. Хмельницького – стане трагічним символом апофеозу Руїни.

Надзвичайно резонансна для свого часу подія знайшла відображення в бароковій літературі України та Речі Посполитої, на спомин про загиблих в Україні та Московській державі було споруджено кілька церков. Про оборону Чигирина як про героїчний подвиг українського козацтва згадували і в радянські часи (романи В. Малика, Ю. Мушкетика). Сьогодні ця подія не надто відома широкій громадськості в Україні, помітні спроби популяризації силами військових істориків, краєзнавців, організацій українського козацтва. На честь захисників міста на Замковій горі встановлено кам’яний хрест, роль пам’ятника виконують певною мірою і каплиця Святої Покрови (1995 р.) та відбудований 2007 р. бастіон Дорошенка (частина національного історико-культурного заповідника «Чигирин»).

6 травня 1686 р., місто Москва.

Канцлер і голова Посольського приказу Московської держави Василь Васильович Голіцин (1643–1714; командував військами в Україні, очолював низку приказів у ранзі боярина і воєводи, в 1682–1689 рр. фактичний голова уряду Московської держави, фаворит регентки – царівни Софії Олексіївни, симпатизував західній культурі, провів два безуспішні походи на Крим 1687 та 1689 р., уклав Нерчинську угоду з Китаєм, після приходу до влади Петра I усунутий від влади і відправлений на заслання); посли Речі Посполитої – Криштоф Гжимултовський (бл. 1620–1687; відомий дипломат і політик, уклав Оливський мир 1660 р., 1654 р. був маршалком сейму, активний прибічник короля Яна Собеського, з 1679 р. воєвода познанський); великий канцлер литовський князь Марціан Александр Огінський (1632–1690; помітний політик, воєначальник, дипломат, з 1670 р. воєвода трокський, супротивник короля Яна Собеського, один з останніх православних магнатів Литви, перейшов у католицтво).

Андрусівське перемир’я кілька разів було продовжене, проте для остаточної нормалізації відносин між Москвою і Варшавою потрібна була більш довготривала угода. Цього вимагали зовнішньополітичні і внутрішньополітичні умови, що склалися в обох країнах (зокрема непросте українське питання, створення Священної ліги християнських країн проти Османської імперії, куди прагнула вступити і Московська держава попри мирний Бахчисарайський договір з Османською імперією і Кримом 1680 р.). Водночас політики-«яструби» в Речі Посполитій на хвилі військових успіхів у війні з турками (блискуча перемога Яна Собеського під Віднем 1683 р.) не хотіли миритися з узаконенням втрати їхньою країною Смоленщини та українського Лівобережжя. Дратував багатьох польських політиків і той факт, що московити так і не віддали обіцяний в Андрусові Київ. Зрештою після 7 тижнів переговорів посли Яна Собеського уклали з Московським царством мирну угоду.