Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

16 квітня 1710 р., поблизу міста Бендери (нині невизнана незалежна Придністровська Молдавська республіка).

Гетьман Пилип Орлик; кошовий отаман Запорозької Січі Кость Гордієнко (?–1733; 12 разів протягом 1703–1706, 1707–1709 рр. обирався кошовим отаманом Запорозької Січі, у 1710–1728 рр. кошовий отаман Кам’янської та Олешківської Січі, стійкий оборонець козацьких прав і вольностей, у травні 1709 р. уклав союз із Карлом XII); ймовірна участь у підготовці документа племінника Мазепи Андрія Войнаровського та Івана Ломиковського (1646–1714; у 1696–1707 рр. генеральний осавул, у 1707–1710 рр. генеральний обозний, помітний прибічник І. Мазепи); гарантом виконання угоди виступив король Швеції Карл XII.

Після поразки під Полтавою, еміграції мазепинців до Молдавії і смерті І. Мазепи гостро постало питання відносин гетьмана і старшини. Обираючи нового гетьмана, старшина і козаки-емігранти як із Лівобережжя, так і запорожці, були зацікавлені в закріпленні своїх прав і свобод. У гострій боротьбі за спадок Мазепи було досягнуто компромісу – племінник покійного гетьмана А. Войнаровський здобув більшу частину майна Мазепи, натомість гетьманом в еміграції ставав П. Орлик. Результатом політичного компромісу Орлика зі старшиною стали «Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького», розроблені Орликом і прийняті на козацькій раді, яка обрала його гетьманом.

«Конституцією» в річпосполитській традиції називали закон, ухвалений сеймом (у староукраїнській версії фігурує назва «Договори і постановленія…»). Документ складається з прелюдії та 16 пунктів. У прелюдії йдеться про необхідність обмеження влади гетьманів, аби ті не поводилися «на московський лад», але поважали права і свободи вільного козацького народу, котрий походить від хазар (у Середньовіччі виводити себе від якогось давнього народу було частим явищем – у Речі Посполитій існував, наприклад, «сарматський міф»). Пункт перший присвячений необхідності підтримки українського православ’я, для чого пропонується повернути його до підпорядкування Константинополю, як це було раніше, а не Москві. Пункт містить застереження проти існування в Україні іудаїзму. У пункті другому йдеться про непорушність кордонів козацької України і необхідність відвоювати у Московської держави українських земель, користуючись протекцією Швеції. Пункт третій стосується необхідності укладення союзу і добросусідських відносин із Кримським ханством. У пунктах 4–5 ідеться про захист вольностей Запорозької Січі, котра після майбутньої перемоги має повернути собі захоплені царем землі і права, гетьман не має порушувати кордон із землями запорожців, котрим надається міста Трахтемирів, Переволочна, Келеберда і Кодак. Принциповий характер має 6 пункт, де закладено основи управління та діяльності органів державної влади. Конституція певною мірою ґрунтувалася на ідеї поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча влада належить Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького для слухання і обговорення справ, щоб взяти активну участь». Рада мала збиратися тричі на рік – на Різдво, Великдень та Покрову, а також за рішенням гетьмана. Усі важливі державні справи гетьман (виборний, з довічним строком правління) мав попередньо узгоджувати з радою, проголошувалася незалежність суду. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежено статтями 6, 7, 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом як власним (пункт 9) та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді. Пункт 8 проголошував пріоритет генеральної старшини перед гетьманськими «фаворитами». У пунктах 10–16 ішлося про необхідність захисту простого народу, боротьбу з корупцією, непотизмом, «соціальний захист» козацьких дружин і дітей (пункт 11), недопустимість уникнення оподаткування багатими купецтвом (пункт 12), дотримання Магдебурзького права в містах (пункт 13), боротьбу зі зловживаннями гетьманської адміністрації, зокрема незаконними повинностями (пункт 14), врегулювання гострих питань, пов’язаних із постоєм найманого війська (пункт 15) і митом (16). Документ завершує текст присяги новообраного гетьмана і підтвердження цього акту королем Карлом XII.

Конституція не набрала чинності через безуспішність спроб Орлика закріпитися на Правобережжі 1711 р. Один із перших європейських документів, у якому є елементи розподілу влади (ідея, яку розробляв Дж. Локк, а згодом Ш. Монтеск’є), має вагоме значення для конституційного процесу в пізнішій Україні.

Умисне «забута» за радянських часів і прекрасно відома в сучасній Україні подія, предмет законної гордості та один з осередків міфу про «особливий український демократизм» як рису національного характеру. Конституція та її творець вшановані на державному рівні (особливо гучні заходи проведено до її 300-річчя) встановленням пам’ятників у містах України, а також у Бендерах та Крістіанстаді (Швеція), ім’ям гетьмана названо вулиці, на честь події випущено монети та марки, подія відображена в художній літературі й мистецтві. Важливою подією стало віднайдення оригіналу документа в російських архівах 2008 р. та факсимільне видання його в Україні 2011 р.

21 листопада 1764 р., місто Санкт-Петербург.

Катерина II (Софія-Августа-Фредеріка фон Ангальт-Цербст-Дорнбурґ, у православ’ї Катерина Олексіївна, 1729–1796; імператриця Російської імперії в 1762–1796 рр., прийшла до влади в результаті перевороту; доволі своєрідна представниця європейських правителів епохи «освіченого абсолютизму», загалом успішний політик і реформатор своєї держави, виграла низку воєн); гетьман Лівобережної України Кирило Розумовський (Розум, 1728–1803; молодший брат морганатичного чоловіка імператриці Єлизавети Петрівни Олексія Розумовського, граф Російської імперії, генерал-фельдмаршал, гетьман Лівобережної України в 1750–1764 рр., провів податкову, військову реформу, реформу судочинства, з 1746 р. президент Імператорської академії наук); на думку сучасників подій, чималу роль у ліквідації гетьманства відіграв вихователь і друг юності Розумовського «підступник» Григорій Миколайович Теплов (1712 або 1717–1779; за родинною легендою, позашлюбний син Ф. Прокоповича, з 1746 р. відігравав важливу роль у керівництві Імператорською академією наук, брав участь у перевороті проти Петра III, після 1762 р. наближений Катерини II, управитель маєтностями гетьмана Розумовського, таємний радник, сенатор, непоганий музикант і композитор, талановитий чиновник і брутальний корумпований пройдисвіт); новий орган для управління Лівобережжям – Другу Малоросійську колегію – очолив граф Петро Рум’янцев (1725–1796; імовірно, незаконний син імператора Петра I, уславився в ході Семирічної війни, успішний командувач російських військ у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., отримав титул «Задунайський», у 1765–1782 рр. голова Другої Малоросійської колегії).