Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Дедалі швидше освоєння південних українських степів Російською імперією відбувалося не без конфліктів із запорожцями – захисниками своєрідного фермерського господарювання на землях, які здавна заселили (наприкінці існування Січі в її адміністративних одиницях – паланках – мешкало до 100 тис. осіб, здебільшого селян-утікачів). Козаки і селяни вели по суті фермерське господарство, Січ виступала потужним магнітом для всіх, хто шукав у степах землі та волі. Важливою була роль козацтва і в різноманітних народних виступах, таких як Коліївщина. Попри цінність запорожців як війська, бюрократизована імперія дедалі менш охоче мирилася з наявністю на її землях особливого, архаїчного демократичного устрою. Козацькі землі в 1740–1760-х рр. були оточені цілою смугою нових фортець, зон переселення (Нова Сербія, Слов’яносербія). Але всі спроби перетворити запорожців на повністю слухняне, контрольоване урядом військо типу Донського провалилися: січовики напрочуд уперто чинили опір, висилаючи делегацію за делегацією з метою відстоювання своїх прав. Тому кінець чергової війни з Османською імперією 1774 р. був сприйнятий російською владою як шанс вирішити наболіле «запорозьке питання». Г. Потьомкін, попри всю свою «дружбу» із запорожцями, у квітні 1775 р. висунув проект ліквідації Коша, ухвалений імператрицею. За ним 1-ша російська армія, що поверталася з війни, мала здійснити ліквідацію Січі.

На початку червня 1775 р. 66-тисячне російське військо з 50 гарматами рушило в напрямку Запорозької Січі. Уночі 15 червня 1775 р. царські війська під командуванням генерал-поручника П. Текелі оточили останню Запорозьку Січ, де розташовувався козацький гарнізон. Кільком тисячам козаків, що перебували на Січі, поставили ультиматум. Незважаючи на нечисленність, запорожці звернулись до кошового отамана Петра Калнишевського по дозвіл боронитися до загину.

Калнишевський і запорозький архімандрит Володимир Сокальський доклали багато зусиль, щоб переконати козаків скоритися імператорській волі, явно очікуючи на «помилування». Текелі знищив січові укріплення, вивіз гармати, боєприпаси, документи та ікони. Причини подальшої долі кошового, а також його найближчих соратників І. Глоби та П. Головатого дотепер дискусійні – заслання без суду і слідства не можна зрозуміти без знання певних політичних «підводних каменів» (серед версій – лицемірний «захист підданих» проти «зажерливої старшини», підозра щодо спроб переговорів січовиків із турками, роздратування щодо непоступливості в земельному питанні тощо). Катерина II в маніфесті 14 серпня задовольнилася нечітким формулюванням: «за вероломное буйство и разорение российских подданных». Іншими пунктами маніфесту були «нахабні» територіальні претензії запорожців, прийняття ними утікачів, напади на сусідні поселення Новоросії. Цікавим був пункт про те, що, «заводячи власне хліборобство, вони розривали тим самим основу їх залежності від нашого престолу і, звичайно, задумали утворити з себе всередині батьківщини область, цілком незалежну, зі своїм власним несамовитим управлінням».

Усунуто останню перешкоду на шляху імперської колонізації українського Півдня шляхом утворення тут латифундій, запровадження кріпацтва. Значна частина козаків перейшла до османського підданства, заснувавши Задунайську Січ (проіснувала до 1828 р.), з решти 1787 р. було утворено Військо вірних козаків-запорожців.

Добре знана сучасними українцями негативна історична подія, оповита чималим серпанком міфу (офіційного та неофіційного походження). Знайшла відображення в українському фольклорі (пісні «Світ великий…», «Ой чого, чого запорожці та й смутні, невеселі стали…»). Сьогодні в Україні найчастіше згадується перш за все П. Калнишевський як український патріот-мученик із наголосом на боротьбі з імперією (хай і дипломатичній). Цьому сприяє офіційна канонізація Українською православною церквою Київського патріархату отамана як мученика Петра Багатостраждального 2008 р. Калнишевський і Глоба є героями кількох літературних та живописних творів. Кошовому встановлено декілька погрудь, існує проект перепоховання останків в Україні, за часів президентства В. Ющенка було засновано козацьке свято «Калнишева рада» на Сумщині; І. Глобі встановлено пам’ятник у місті Глобине.

21 квітня 1785 р., місто Санкт-Петербург.

Імператриця Катерина II (1729–1796; імператриця Російської імперії в 1762–1796 рр.).

Дворянство в Московському царстві ніколи не мало тих прав і привілеїв, які існували у дворян у Західній Європі та Речі Посполитій, значно більше залежачи від правителя. У рамках модернізації, проведеної Петром I, дворянство урівняли з вотчинниками, йому було даровано цілу низку прав та привілеїв, воно лишалося єдиним станом, що мав право володіти землею; за «Табелем про ранги» 1721 р. дворянство можна було вислужити, отримавши 8-й ранг військової або чиновної служби, дворяни звільнялися від подушної податі, мали право вільно розпоряджатися маєтками, але обов’язково служити і віддавати дітей навчатися. За часів Петра III за «Маніфестом про вольності дворянства» 1762 р. дворянство отримало право взагалі не служити державі, без перешкод виїжджати за межі імперії тощо. По суті, в Росії склалися передумови для остаточного оформлення дворянського стану як єдиної по-справжньому привілейованої верстви суспільства, крім того, треба було юридично оформити права еліт нових територій, що остаточно увійшли до складу імперії, втративши автономію (наприклад, українських козацьких земель). Переломним у ході юридичного відмежування козацької старшини від решти суспільства став 1767 p., коли козацька еліта отримала право обирати предводителів, депутатів у Законодавчу комісію та брати участь у її роботі на тих же підставах, що й російські дворяни. З цього часу українська старшина могла посилати своїх дітей до кадетського корпусу і товариства шляхетних дівчат.

21 квітня 1785 р. імператриця видала два документи: «Грамоту на права, вольності і привілеї благородного дворянства» і «Жалувану грамоту містам». У грамоті дворянству (яке тепер отримувало офіційну назву «благородне дворянство») підтверджувалися всі до того даровані права (зокрема, ексклюзивне володіння землею), дворяни звільнялися від постоїв військ, тілесних покарань, їх судили тільки дворянські суди, дворянство можна було втратити лише за ганебні злочини, проте маєток злочинця не міг бути конфіскований державою, а переходив спадкоємцям. Термін давності злочину вважався 10 років. Дворянин міг користуватися положеннями міського права (але не навпаки), займатися підприємництвом, торгівлею, експлуатувати земні надра в межах свого маєтку, вільно залишати імперію і ставати на службу до інших монархів. У разі шлюбу з представником іншої верстви дворянка не втрачала свого статусу, але не передавала його чоловікові й дітям. Дворяни отримували право мати свої станові представницькі органи (зібрання) на рівні губерній і повітів, обираючи своїх предводителів і судових засідателів, утримуючи будинок дворянських зібрань, архів, казну.