Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Прийшовши до влади 1750 р., гетьман Кирило Розумовський провів низку реформ у козацькій Україні (податкову, судову, військову). Вони об’єктивно сприяли модернізації Гетьманщини, вступаючи в конфлікт з політичною лінією нової російської імператриці. Вихована під впливом ідей камералізму, просвітництва і концепції добре регульованої поліцейської держави, імператриця Катерина II з самого початку свого правління продемонструвала прагнення посилити контроль над провінціями, «раціоналізувати» їхній устрій, збільшити податкові надходження до імперської казни. Національні відмінності визнавалися, але вважалися незначущими – імператриця вірила, що з адміністративною інтеграцією і більш однорідним її розвитком ці відмінності зникнуть. Заради досягнення такої однорідності Катерина II протиставляла новий раціональний порядок давнім «феодальним» привілеям окремих історичних регіонів, які були для неї реліктами, котрі перешкоджали створенню унітарної, добре врегульованої держави. Проте ясно, що безпосереднім приводом для вже задуманого радниками Катерини II і, можливо, нею самою ліквідації українського гетьманства послужили гетьманські чолобитні 1763 р. з проханням дозволити відкрити в Батурині університет, водночас реформувавши на тих же засадах Києво-Могилянську академію, і головне – про визнання спадковості посади гетьмана за його нащадками. Дотепер спірним є питання, чи підкинув гетьману цю ідею провокатор Теплов, чи висунула її козацька старшина – династійні проекти для козацької України не були рідкістю, згадаймо Хмельницького, Мазепу та ін. Головне, що той же Теплов, який з 1762 р. став статс-секретарем імператриці, якусь роботу все ж провести встиг. Вінцем його зусиль стала доповідна записка-донос «О непорядках в Малороссии», в якій докладно змальовувались усі вади козацького устрою і виявлялась лицемірна «турбота» про українців, які, мовляв, самі хочуть напряму перейти під владу справедливої імператриці, що просто мусить ліквідувати застарілий і шкідливий для її імперії гетьманат на чолі з «нахабою» Розумовським, який уже будує якісь династійні плани.

Можливо, існував і радикальніший проект ліквідації гетьманату – зі звинуваченням Розумовського в «мазепинстві» і судом над ним (про це є згадки у сучасників тих подій), проте обережна імператриця вирішила «натиснути» на гетьмана сильно, навіть брутально, «чтоб и имя гетманов исчезло, не токмо бы персона какая была произведена в оное достоинство», але все ж без скандалу на всю Європу. У лютому 1764 р. Розумовського викликали в Санкт-Петербург, де прийняли дуже холодно. Обійняв гетьмана при зустрічі лише один Теплов, на що навіть недруг Розумовського Григорій Орлов процідив знамениту біблійну фразу: «Його цілує, його ж і зрадить». Після непростих «переговорів» гетьман погодився зректися булави, залишившись при всіх маєтках, пожиттєвій пенсії 50 тис. карбованців і ще купі різних маєтностей і палаців включно з цілим містом Гадячем та отримавши чин російського генерал-фельдмаршала. 10 листопада 1764 р. з’явився імператорський указ про ліквідацію гетьманства і призначення для керівництва колишньою Гетьманщиною нової Малоросійської колегії на чолі з Рум’янцевим.

Вже 1764 р. колегією було поглинуто вищий виконавчий орган при гетьманському правлінні – Генеральну військову канцелярію, 1765 р. підпорядковано Генеральний військовий суд, за два роки по тому на колегіальні департаменти було перетворено Генеральну лічильну комісію, Канцелярію малоросійського скарбу, Канцелярію генеральної артилерії тощо. У січні 1782 p. землі Лівобережної України – Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва – було включено до складу імперії, козацькі полки перетворено на регулярні. 1783 р. на Лівобережжі запроваджено кріпосне право. Всі ознаки козацької державності тут було ліквідовано.

Добре відома сьогодні подія, що найчастіше серед українців (крім прихильників ідеї «русского мира») викликає стійку негативну асоціацію. Останній український гетьман XVIII ст. заслужив напрочуд зважене ставлення до себе в російській, радянській і сучасній українській історіографії (остання виявляє помітний інтерес до його особи). Непогано відображена доля гетьмана і його держави в художній літературі (поему про Розумовського планував написати Т. Шевченко, гетьману присвячений роман М. Лазорського).

Червень – липень 1768 р., Правобережна Україна, здебільшого район Чигирин – Переяслав – Житомир – Умань, окремі спалахи – до літа 1769 р.

Отаман Максим Залізняк (бл. 1740 – після 1768; запорожець Тимошівського куреня, наймитував, 1767 р. став послушником Мотронинського монастиря, в ході повстання проголошений гетьманом і князем Смілянським, засланий на каторгу до Нерчинська); сотник Іван Гонта (?–1768; сотник надвірного війська Потоцького, ктитор і церковний староста міста Володарка, перейшов на бік гайдамаків, оголошений полковником і князем уманським, страчений К. Браницьким); загонами керували Микита Швачка (1728 – після 1768; командував значним загоном, діяв у районі Білої Церкви, Василькова, Богуслава, взятий у полон російськими військами, засланий до Сибіру); Андрій Журба (?–1768; помічник Швачки, запорожець, загинув у бою); Семен Неживий (1748 – після 1768; запорожець, керував окремим загоном, засланий до Сибіру); Іван Бондаренко (?–1768; запорожець, останній полковник Коліївщини, діяв до серпня 1768 р., страчений); Мельхіседек (у миру Матвій) Значко-Яворський (1716–1809; палкий борець з унією, з 1753 р. ігумен Мотронинського монастиря, з 1761 р. управитель православних монастирів і церков Правобережжя, їздив до Катерини II, заарештовувався польською владою, ймовірний зв’язок з лідерами гайдамаків, після 1768 р. усунутий із посади російською владою). Київським воєводою був Францішек Салезій Потоцький (1700–1772; з 1755 р. воєвода волинський, у 1756–1772 рр. київський, претендував на польську корону, вів незалежну політику, виступив проти Барської конфедерації); губернатором Умані був Рафал Младанович (?–1768; служив київському воєводі Францішеку Потоцькому, проте став на бік конфедератів, що, ймовірно, спричинило перехід на бік повстанців козаків Гонти); військами Речі Посполитої, що діяли проти повстанців, керував генерал-лейтенант коронних військ Францішек Ксаверій Браницький (1731–1819; невдало намагався придушити Барську конфедерацію, з 1773 р. великий гетьман коронний, лідер Тарговицької конфедерації і один із головних винуватців поділів Речі Посполитої, дотримувався проросійської орієнтації, заснував дендропарк «Олександрія»); російськими військами командував полковник Михайло Микитович Кречетников (1729–1793; дослужився до генерал-аншефа, уславився в російсько-турецьких війнах, активний учасник поділів Польщі та воєн із польськими конфедератами, в 1790–1793 рр. генерал-губернатор Малоросії, 1793 р. – Правобережної України).