Ірина Солодченко - Перекручена реальність

– Мені буває смішно слухати, як в судах захист будується на тому, що колишній військовий не знав, якого пістолета купив та яку кулю туди вклав, – посміхнувся Ігор.

– Не знав яку кулю вклав, – скривився Швайко, оголюючи червоні ясна й жовті зуби. – Безглуздя якесь… Зараз спецназом називають різні армійські підрозділи з посиленою фізичною підготовкою, і кожний качок себе вважає спецназівцем. А у справжньому спецназі йдеться про руйнування й цілковите знищення особистості, тобто людину перетворюють у вибуховий заряд, наповнений ненавистю й лютістю. От мій племяш саме у такому загоні й опинився, як я здогадуюсь… Сестра моя ще того не розуміє… А я так тямлю, що не дочекається вона онуків від свого єдинака…

– А мій син сказав: «Папа, я – пацифист и это неизлечимо». Довелося відмазувати від армії, – вставиви свої п'ять копійок і Анатолій, запиваючи тривну вечерю колодязною водою.

– Молодець, – схвалила Ольга, а потім подумала: що вона бовкнула? Молодець, що тато-бізнесмен відмазав синулю від армії? І виправилася:

– Молодець, що пацифіст…

– Який молодець, бля? – втрутився Швайко. – Зараз армія – рік. Чого не служити? Олечко, я вам, бля, розповім, щоб ви зрозуміли хто такі спецназівці. У спеціальних підрозділах військового відомства вчать убивати… А соціальною адаптацією після їх звільнення Міноборони не займається. Проте вбивати вчать якісно й безкоштовно, бля.

– Ну, убивати вчать не лише спецназівців, а взагалі всіх військових, – заперечив Анатолій. Ользі здалося, що він хоче їй сподобатися своєю ерудицією.

– Так, головна наука військових – вбивати, – вів далі підпитий Швайко. – Тобто, як фізично усунути живу людину. А в спецназі, бля, ця наука досягає досконалості. І задля цього у якості мішені їм ставлять фігуру людини. Потім інструктори клеять фотографію чоловіка на гарбузи та кавуни, залиті червоною фарбою… Це для того, щоб бійці звикали спокійно дивитися на те, як голова супротивника розлітається, бля, кривавими жмутами…

– Прийомів дуже багато, всіх не переказати… – додав Ігор, бажаючи перевести розмову на іншу тему, бо переконати начальника РВВС хоч три хвилини не лаятися був неспроможний. Та Швайко не звертав на нього жодної уваги і вів своє, дивлячись єдиній в їх компанії жінці просто в очі.

– Відмінна риса спецназівця – ніякого попереджувального пострілу. Бо попереджувальний постріл – то для мирного життя. От візьмемо нас, бля, ментів… Я, мусор поганий, мушу дотримувати правових норм. Погано чи гарно – то вже інше питання. Мушу дотримуватись! А ось мій племяш… – тут Швайко засмутився і розлив коньяк по чарках. – Пропоную випити за тих, хто вже ТАМ!

Пропустили мовчки, не чаркуясь, і Швайко доволі сумбурно продовжив.

– Так от… Небіж мій…. Він попереджувальний постріл не зробить… Бо психологія спецназівця докорінно відрізняється від психології розвідника, оперативного працівника чи міліціонера… Армійський стрілець, бля, самостійно приймає рішення, кого знищити і не чекає дозволу на постріл. Постріл – один, а схибити він не має права. А в снайперів взагалі девіз «Один постріл – одна ціль». То цивільному страшно вбивати, а в армії тільки цьому і вчать. В училищах, в академіях… І не в абстрактному сенсі слова, а натурально. Як у педагогічному інституті вчать дітей вчити, у медичному – лікувати, а у військовому – вбивати.

Ігор плеснув Ользі трохи вина і винувато на неї подивився, начебто вибачався. А Швайко тільки похитав важкою головою і знову вп'явся їй в очі.

– Хочете послухати, шановна, яка мета у військ спеціального призначення? Так слухайте: дезорганізація керівництва, диверсії, напад на особливо важливі об'єкти, застосування в тилу супротивника зброї масової поразки, деморалізація військ і населення. Спецназівці вчаться усувати ключові фігури держав: міністрів, прем'єрів, головнокомандуючого, президента, командуючих військовими округами та їхніх заступників. А методи їх роботи – підкуп, шантаж, психологічний тиск… Ви як собі їх уявляєте? Озброєні до зубів бігають у камуфляжі по лісах і ночують просто неба? Аж ніяк… Живуть, бля, в готелях, вдягнені у джинси і пересуваються на іномарках під виглядом туристичних груп, спортсменів, бізнесменів та комівояжерів. Вони знають місцеві звичаї, володіють прийомами рукопашного бою, майже всіх видів боротьби з використанням предметів, що колють та ріжуть. Їх фізичні й моральні навантаження балансують на межі можливостей людського організму. І тут одного здоров'я замало… Тут необхідна психологічна підготовка: доведення бойових якостей до автоматизму… Бо спецназівець мусить будь-що залишитися живим.

Ігор палив, поставивши лікті на стіл і слухав. Аж ось наважився перервати монолог свого сп'янілого товариша.

– Ти простіше кажи. Спецназівця вчать не боятися крові й бути здатним вбивати супротивника в тісних приміщеннях, коли дивишся людині просто в очі. І вбивають вони переважно невинних людей, бо кожний солдат спецназу мусить неодмінно виконати свою задачу.

– Так, – підтвердив Швайко. – А як їх вчать? Кидають у воду – і пливи. Не виплив – що ж… Так сталося… Вчать нічому не дивуватися й нічого не боятися. Перша зустріч мого племяша з кров'ю була такою… Пробачте, Олю, якби ви не були суддею, я б вам цього не розповідав… А ви, як я розумію, всього набачились… І ви мусите знати… Так от… Його примушували плазувати в крові і різати вагітних кішок тупим лезом… Словом, не для жіночих все це вух, навіть, якщо це вуха судді…

– Такий вечір… – почала Ольга (а вечір і справді був чудовий: тихий, теплий. На заході небосхил перетворився в червону тоненьку смужку). – Десь у інших людей починається світанок, а тут – ніч, і зорі виблискують.

– А мені цікаво… – з протягом сказав Анатолій. – Що твій племінник ще розповідав?

– Мало він розповідав…. Та я й так знаю… Входить до кімнати, а йому на шию змію. Вранці суне ногу в чобіт, а там – сірий пацюк. Суботнього вечора, коли, здавалося б, після важкого тижня можна й перепочити, кидають до маленької тюремної камери, а там – злий собака. В руках завжди зброя… А звикнувши до зброї, вони і в цивільному житті не можуть від неї відмовитися. А техніка виживання? Якось взимку викинули їх втрьох на парашуті у тайгу. Ні карти, ні компасу. Лише калаш з один патроном, бля. І що таким молодцям у цивільному житті робити?

– Солдат спецназу – це просто ходяча зброя, – підсумувала Ольга..

– Так, – не зупинявся Швайко. – Ходяча зброя… І щоб виконати завдання він силою витягне з будь-кого необхідну інформацію. Силою!!! Уявляєте?

– Я читав одну книгу, – вступив до розмови Анатолій, – і вона мене вразила. – Якийсь Міллер написав. Називається "Командос: Формування, підготовка, видатні операції спецпідрозділів».