Ірина Солодченко - Перекручена реальність

– А ви десь працюєте? – запитала спересердя.

– Дрібним службовцем на пів-ставки…

– Дрібним службовцем? Як це? Хіба ви не художник?

– Приходжу на роботу, відсиджую свої чотири години й одразу про цю роботу забуваю.

– Хіба так можна?

– Можна.

– А як називається ваша посада?

– Адміністратор.

– Адміністратор? – у Ольги полізли очі на лоба.

– Так. Мій друг – директор цієї фірми, ось він мене й тримає на пів-ставки. А з іншого місця мене б давно викинули під зад коліном.

– То ви – ледар?

– Чому ледар? Маю широке коло інтересів, – говорив і одночасно малював голови якихось жіночок у хусточках. – Я пишу картини, багато читаю… Але цим на життя не заробиш. Хіба всі повинні робити кар'єру? Я не хочу ніякої кар'єри. Я хочу просто жити… Через те мені близький Панас Мирний. Справжні творчі люди зовсім не захищені… Але так було завжди на Землі. Ви ж чули, що Панас Мирний працював бухгалтером, щоб годувати родину. А ви уявляєте, як то цілий день бозна чим займатися, коли в голові складаються зовсім інші сюжети? І вдома не відпочинеш… А троє дітей! А родину годувати! А жінка завжди хвора й зі своїми проблемами! А лікувати її треба, а дітей виводити у світ, а дати їм пристойну освіту!…

– Та що ви на ту бідну дружину в’їлися? Завдяки їй і музей зберігся… Якби вона не була німкенею, то була би наразі його домівка щось на кшталт «музею Котляревського». Поназбирали б по селах якесь манаття, видали б за музей Мирного й наживалися б на тих, що беруть шлюб. Хоча то – просто музей народного побуту.

– Вам цього не зрозуміти. Даруйте, але Панасу Мирному від цього не легше… Його музей потрібний нащадкам, тобто мені особисто… А Мирний може, якщо б не тягався на ту кляту роботу, ще який шедевр нам залишив.

– Кому це «нам»?

– Ви маєте рацію… Мені…І ще купці людей. Тим, хто живе після нього, і їм легше від того, що була в Україні людина, яка вміла писати справжні романи.

– Не розумію вас…

– Як би пояснити… От ви довго йшли до того, щоб стати суддею?.

– Так…

– І мрієте, що вас помітять, і ви станете суддею Верховного суду?

– Чесно кажучи, так…

– А ось уявіть собі іншого письменника – Бориса Грінченко. Людина народилася десь на Донеччині, і батьки говорили суто російською. А сам став українським письменником! Потім ще жалівся… Напишеш ту українську книжку, казав, та ще й мусиш її випускати за свій кошт. І так майже усі творчі люди, які не мають відношення до комерції…. І я…

Назар показав їй профіль одного дядька, з яким він розмовляв у сільському клубі, і пояснив.

– Своїми картинами я грошей не зароблю, бо вони позбавлені нальоту комерції. Колись художники малювали на побутові теми, і зараз то – шедеври. Наприклад, візьмемо знайому вам зі школи картину «Бурлаки на Волзі». Якісь бурлаки на далекій Волзі в царські часи… І це – шедевр, бо художник малював те, що бачив! А я написав картину – «Прохач в олігарха». Стоїть похнюплений інтелігент і просить грошей у олігарха, який на своїх тіньових оборудках нагромадив величезні статки. Неважливо, на що просить той інтелігентик. Може, щоб зберегти музейні цінності, які плавають у підвалах від розірваної труби. А може книжечку хоче свою видати, щоб залишити нащадкам роман про наше з вами життя… Ви ж знаєте, що ці олігархи та мільйонери – страшні «меценати»! Та за чиї гроші меценати? За гроші народу, який вони обібрали до нитки! Ці «меценати» запрошують на свята західних підтоптаних зірок, платять їм скажене бабло, а на цьому піаряться й репрезентують себе меценатами. А українська культура – у моторошному стані. Ніхто в неї не вкладає… І от я змушений сидіти довбаним адміністратором, щоб мати можливість писати картини, які може оцінять тільки після моєї смерті кілька людей, як невелика купка може оцінити творчість Панаса Мирного. І я цілком це усвідомлюю… До речі, щоб намалювати інтелігентну особу я в нашому місті нікого не знайшов для моделі. Спочатку шукав на вулицях та швидко зрозумів, що то марна праця. Пішов в інститути… Там трохи краще, та мені було потрібне обличчя інтелігента з діда-прадіда, а не від сохи… Довелося до Львова їхати. Там таких – навалом.

Ольга німувала… А Назар глянув на неї і одвернувся. Їй стало соромно. «Напевно думає, що сипле перла перед свинями… Та що йому відповісти? Я геть нічого не тямлю у його житті. Кинув родину… Ні слова про дітей. Хто їх годує і виводить в люди?».

…Вранці вони пройшли повз колегію, де почали з'їжджатися учасники з'їзду гончарів. В музеї їм не сподобалося… Особливо витвори сучасного мистецтва просто неба, які ніц не зачіпали у душі. Наприкінці екскурсії їм вручили по глиняній свистку, і – гайда додому.

… З порогу Ольга кинулася до крісла й довго сиділа, приходячи до тями… Як чудово провела свята! І так зненацька…. І так незвично…

Після ванни перевдягнулася в домашнє й зателефонувала Катрі.

– А ти знаєш, що письменник Панас Мирний усе життя працював бухгалтером?

– Та ти що? Колега?

– Так, Катю…І він ненавидів свою професію, яка, проте, надавала йому можливість годувати родину… А свої романи писав по ночах… Часто хатня робітниця бачила, як усю ніч в його кабінеті горіла свічка… А ранком він ішов на осоружну роботу. Катю, а ти давно перечитувала цей роман? Кажуть, що Мирний витончено описав там психологію злочинця, і що Достоєвський зі своїм Розкольниковим просто відпочиває…

– Хто каже?

– В Інтернеті прочитала…

– Ти що? Провела собі Інтернет? І з яких це вальтів ти зацікавилася українською літературою?

– Та ні, – зніяковіла Ольга. – Це я в Рити була й там… Зайшла розмова з друзями її брата, художниками…

Поклавши слухавку вона полізла до книжкової шафи, довго там рилася, поки нарешті не витягла з дальнього кутка сіру книжку, на котрій великими літерами було написано:

Зброя – це знаряддя вбивства. Перші види зброї – дрюки, списи, рогатини та гострі ціпки – людина виготовляла з дерева та кісток. Потім навчилися робити з каменю сокири, вістря копій, ножі, шкребки й багато чого іншого. Щоб одержати сокиру або спис кам'яний наконечник вставляли в заздалегідь приготовлене ратище і закріплювали його за допомогою шкіряних ремінців. В запалі суперечки або бійки такими дрюками, сокирами й ножами захищалися та нападали на ворога.

Вогнепальна зброя піддала жару людським відносинам… Приготувати порох дуже просто: треба змішати селітру із сіркою та товченим деревним вугіллям. Тиск газів, які виділяються при згорянні пороху у замкнутому просторі, росте доти, допоки не спричинить вибух. Вперше порох застосували у Китаї в VII столітті, коли візантійці користувалися сполукою на основі нафти й селітри. В XI столітті знаряддя для стрілянини порохом з'явилися і в арабів, а до Європи вогнепальна зброя потрапила саме з Аравійського півострова. Перші рушничні стволи, у яких був запальний отвір і свинцеві кулі, з'явилися в Іспанії й називалися вони "карабом". В XIV столітті чернець Бертольд Шварц (пам’ятаєте гуртожиток студентів-хіміків імені монаха Бертольда Шварца?)написав книгу "Про користь пороху».