Ірина Солодченко - Перекручена реальність

… Ольга прокинулася зіпрілою і з серцем, яке шалено калатало… При цьому вона цокотіла зубами, одночасно радіючи, що є чим цокотіти…

4

Сашко Минтус спізнювався на роботу…. Маршрутка, у яку він ледве вліз, рухалася повільно, бо попереду їх котив якийсь Бандерлог, злий на увесь світ за те, що його завжди випереджали колеги по маршруту… Про це водій щиросердно оповістив пасажирів, які нарікали, що вони сунуться як черепахи. Згодом всі схопилася за телефони… Лише Сашко сидів мовчки, бо попереджати когось про запізнення не було жодного сенсу…..

Нарешті він дістався робочого місця, перебрався в однострій з написом на спині «ЕКСПЕРТ» і сів за стіл. Кабінет його був невеликим й по-чоловічому недоглянутим. Ні квіточок тобі, ні серветок… Нічого такого, що б надавало затишку… Чоловік прибрав з очей склянку з недопитим вчора чаєм, зітхнув і почав набирати на старенькому комп’ютері результати вчорашньої експертизи… Його заповзяту працю перепинила мелодія. Втім стара Nokia була суцільним мотлохом й посеред розмови, як зазвичай, розрядилася. Кинувши телефон на стіл, експерт витяг зі столу чистий аркуш паперу й вивів на ньому дрібним, кордубатим, суто чоловічим почерком:

Начальникові РВВС

експерта-криміналіста Минтуса

Олександра Дмитровича

Прошу звільнити мене за власним бажанням

Дата Підпис

Раптом двері відчинилися і до кабінету зайшов опер Ткаченко – невисокий хлопець міцної статури. Побачивши аркуш з заявою, він сумно зітхнув:

– Не передумав?

– Ні… На 2000 гривень вже жити не можу, а там – 4500 чистими. Різницю відчуваєш?

– Відчуваю.

– І так затримався… Був найстаршим тут… Відтепер ти будеш.

І Сашко заходився виймати із шафи книжки за намальованими на обкладинках зброєю, кулями і таким іншим. Опер сів на його місце і з сумом дивився на товариша.

– Ні… Цю вам залишу, – витер рукавом пил з великої новенької блискучої різнокольорової книжки. – Це – атлас зброї, спонсор купував….

– Який спонсор?

– Та проходив по справі один бізнесменчик…. Затримали його за якусь дрібницю, хлопці його накрутили, а той: що хочете, а я не винуватий. А ми кажемо: купи таку-то книжку на ринку – 200 гривень коштує і йди додому. Потрібно ж якось крутитись.. Держава ж нас майже не фінансує! А мужик той грошовитим був. Йому ці двісті гривень, як тобі п'ятак. Зрадів, аж до стелі підстрибнув… За годину його дружина принесла цю книжку і на додачу ящик коньяку… Той і пішов втішений… І ми залишилися тут не менш втішені. Так… А це – моя. За свої купив. Забираю…

Ткаченко скоро пішов, а Сашко сів на своє місце й подивився у вікно. В його очах був сум… Шкода було йти з міліції… Адже любив свою роботу… Та треба утримувати родину, виплачувати борг за комунальні послуги, а дружину покласти до лікарні… На операцію лікарі просять 15 тисяч гривень, а де їх взяти? Та й РВВС наразі наповнений жовторотиками зі школи міліції або юрфаку. Почував себе останнього часу, наче динозавр… Він взяв свою заяву і попрямував до начальства. У коридорі він угледів дебелу дівчину з мікрофоном й хлопця-оператора з кінокамерою і остовпів… Що сталося? Хто їх пропустив? А груба дівиця з головою схожою на кубик, впевнено відчинила двері своїми з добрий кавун грудьми й зайшла до кабінету слідчих. За нею протиснувся оператор….

Коли Сашко йшов від начальства з підписаною заявою він зупинився перед кімнатою, де зникла преса, й у щілинку побачив слідчого Замотайла, який давав інтерв'ю просто на робочому місці. Перехопивши опера Кутика, який біг повз нього, він спитав:

– Що це таке? Хто це такі?

– По справі Забарова начебто.

– А що такого в тій справі? – здивувався Сашко. – Нехай у суд ідуть, там зараз слухання, я того тижня сам там свідчив.

– Кажуть, суддя їх поперла разом з кінокамерою.

– Слушно зробила…

У щілинку він почув, як дівиця ставила питання різким, зависоким для її статури голосом:

– Вбивство посеред білої днини…. Чому без обтяжуючих обставин? Ми ведемо власне розслідування, і багато свідків стверджують, що Забаров знаходився у стані алкогольного сп’яніння. Що ви можете розповісти про це громадськості?

– По-перше, – гудів роздратований Замотайло, – якщо маєте свідків, то ведіть їх до суду. Саме зараз йде судовий розгляд. А громадськості я скажу наступне: не плодіть вбивць, то і міліції не буде чим займатися.

– Подейкують, що Забаров – психопат, що він розмахував пістолетом з будь-якого приводу, – пронизливим голосом наполягала журналістка, напираючи на Замотайла своїми кавунами.

– Це – справа судової психіатричної експертизи. Від себе скажу, що мені він психопатом не здався. І взагалі слідство провадила прокуратура, і я не розумію, чому ви прийшли до мене. Я тільки відкрив справу…

– Прокуратура відмовляється давати коментарі. Це – закрита організація й ми з ними ще розберемося.

– Бо коментарів немає.

– Що ви хочете сказати громадськості із приводу злочинності?

Тут Сашко не витримав і зайшов до кімнати. Втрачати йому було вже нічого.

– Я скажу громадськості! – крикнув він і повернув камеру просто на себе. – Слухай , громадськість, що я тобі скажу… Я того тижня був у суді, коли розглядали справу Забарова, і я тебе там не бачив. Це тільки у вашому грьобаному телевізорі сидять глядачі на широких ослонах і зойкають та охкають за вказівкою режисера. А тобі, громадськість, чхати як на потерпілого, так і на підсудного! Ти Забарова зростила, випестувала, ти навчила його стріляти, ти дозволила йому ходити з пістолетом вулицями міста… А вони, – і Сашко повернув камеру на дівицю, – полюбляють писати про корупцію в судах та слідчих-гестапівців… А коли йде суд, то тебе, нешанована моя громадськість, там нема, хоча судові засідання відкриті – будь ласка, приходь, дивися й роби висновки… Я б навіть таке ввів: усіх підлітків водити по судах. По одному водити! По одному і в супроводі вихователя! Щоб вони бачили, до чого призводять хвастощі, погане поводження й небажання вчитися. Та що підлітків? Кожного твого члена, громадськість, кожного обивателя треба зобов'язати відвідувати суд хоча б раз на рік!

– А ви хто? – спитала ошелешена журналістка. – Відрекомендуйтеся нашим глядачам.

– Хоч би хто, – плюнув Сашко й вийшов з кабінету.

За годину до нього зайшов слідчий Замотайло.

– Ну ти й даєш… А я до чого дійшов…- пожалівся він Сашкові. – Захищав Забарова як тільки міг. Бо розлютився… Ця дуринда намагалася перекрутити факти і показати Забарова якимось маніяком. Ну який з нього маніяк? Дурень він, а не маніяк!

– А навіщо ти взагалі з ними говорив?

– Так з дозволу начальника! У нього з директором студії свої відносини… І на якого біса їм здався той Забаров?