Ірина Солодченко - Перекручена реальність

… А в цей час письменник шалено стукав по клавіатурі з остраху загубити натхнення. Після довгих роздумів та коливань, після каяттів та хитрувань, після маневрів та вивертів події потекли наступним чином: коли Журкін викликав швидку й поїхав додому, переконаний, що від пострілу в ногу не вмирають, його вітчим Білокопитов, який ревнував свою таємну пристрасть Каріне до пасинка, витяг з машини пістолета і вистрілив просто в серце бідолахи Короленка. На цей випадок мав кулю, яку заздалегідь вкрав у пасинка. А пістолета знайшов на смітнику. Адже Білокопитов, виявляється, колись був безхатченком і мав навички ритися на смітниках. А мати Журкіна підібрала його на звалищі, обмила, почистила й одружила на собі, бо той був таки височенним красенем, і подружки їй заздрили. Вона звернула увагу, що риється він не так, як всі, я якось аристократично: підійде, зазирне в сміттєвий бак, щось там двома пальчиками поворушить і йде собі далі… І вона вгадала… Бо у минулому Білокопитов був не ким іншим, як … прокурором. Та його відсторонили за хабарі, він запиячив і пішов на вулицю.

6

Слідчий Замотайло сидів у пивбарі, витягши під столом свої довгі ноги… Аж раптом почув на плечі чиюсь руку… Із-за спини до нього посміхався Сашко Минтус, біля якого сумирно стояв якийсь парубійко. Виглядав Сашко – як щойно з магазину: нові джинси, куртка… Він ще раз із задоволенням ляснув слідчого по плечу.

– Здоров! Зараз підсядемо.

– Як справи? – запитав Замотайло, коли хлопці повернулися з кухлем пива.

– Нормально, працюю на фірмі…

– Чому не заходиш?

– Та що заходити? Душу роз'ятрювати?

– А я думав, в тебе все гаразд….

– З матеріальної сторони – все гаразд, а душу назад тягне.

Сашко розповів, як йому працюється менеджером, як його поважають і як він налагодив завалену ділянку роботи. Його товариш, кремезний світловолосий хлопець, тільки слухав. Аж ось Сашко запитав.

– Як там Забаров? Винесли вирок?

– Та винесли….

– А що за справа? Це той, що по телевізору показували? – вступив нарешті в бесіду і мовчазний товариш Сашка. – Казали, що психопат і маніяк…

– Та який там маніяк! Дурень, а не маніяк… – пояснив колишній експерт. – Приїхав на місце події й навіть не знав, що там відбувалося… Він так казав операм, коли прийшов повинитися: я вистрілив у повітря, та люди не зрозуміли… Почалася бійка й коли він того хлопця відштовхував, то машинально вистрілив…

– Машинально…- повторив світлоголовий кремезняк.

– А я знаю… В мене були такі випадки… Уночі виїхали на затримання, дістав пістолета, патрон – у патронник… А мужик в траві причаївся. Я коли на нього накинувся, той почав пручатися, а я його вдарив і випадково прострелив. Куля вийшла упростріль. В житті усіляке трапляється… Звісно, він не хотів вбивати… Ну може трохи полякати.… В принципі мені його шкода, як людину.

– Вскочив мужик…- згодився Замотайло.

– А якого він з пістолетом вулицями тинявся? – знов зробив спробу встрять у розмову цивільний товариш.

– Йому треба було одразу бити на те, що він його з необережності застрелив, – вів своє Сашко. – Молодий, все життя попереду… А він, дурень, зник з місця події… А раз так, то це – стаття 115, частина перша.

– Сподівався, що врятують… Швидку викликав…

– Та там усі щось недоговорювали… І він, і потерпілі. А як там було насправді?

За півгодини Замотайло вже чвалав центральним проспектом і згадував жовторотика-ледацюгу, який прийшов до них експертом на місце висококваліфікованого Сашка Минтуса… Біля костелу він побачив католиків з плакатами в руках… Трохи послухав їх суперечку з представником влади і збирався вже йти, аж ось коло нього зупинилась автівка, з якої вийшов директор 12-го каналу Сухоніс. Наблизившись до священика, він роздратовано запитав: «Мітингуєте?». Той у відповідь щось невдоволено забурмотів… Потім вони відійшли у бік, трохи погомоніли, і слідчий почув розпачливий вигук Сухоноса: «А чому ви не прийшли в прямий ефір на нашу підтримку? Адже наш канал стільки репортажів зробив на ваш захист?». Священик топтався на місті: «Так, допомагали… Костел у руках у приватних осіб… Так… Але ж і від Губернатора багато чого залежить…».

Замотайло знав, що 12-й канал загризся з Губернатором та в подробиці не вглиблювався. А Сухоніс взяв мікрофон і почав промовляти на камеру текст, щось про те, яким чином костьол потрапив у приватні чіпки руки. Раптом з під руки Замотайла висунулась якась бабця і плюнула на вишиванку директора 12-го з лементом: «Фашист! Гітлерівець! Я бачила таких! На твоїй вишиванці – фашистський знак!». Бабцю відтягнув оператор, а слідчий несподівано для себе допоміг йому. Сухоніс продовжив говорити на камеру… .

Слідчий ще трохи постояв і пішов на маршрутку… В той самий час з підворіття викотився Андре Цоколько. Його шлях додому з найманої квартири теж стелився повз колишній костьол. Письменник дослухав розповідь якогось діда про фашистські візерунки на вишиванці Сухоноса і пішов собі, підстрибуючи від надлишку почуттів. Майже біг з руками в кишенях, наче юнак… Душа співала. Все! Роман майже закінчено! Лишилося трохи підрихтувати фрази, узгодити члени речення – і можна віддавати літературному редакторові. А той вже зробить з тексту шедевр! Дивно, але так добре йому ще ніколи не працювалося. Каторжна робота письменника… Якби люди знали, яка галерна праця стоїть за обкладинками книжок! Якби-то люди знали, чого вартують твори їх творцям!!!

І Андре згадав останню частину свого найкращого роману. До діда Дискаря привалив Журкін з пивом і вони сіли його пити і згадувати, як разом служили в Зімсонго, і як Журкін виніс свого полковника з поля бою. Потім суд, на якому Журкіну винесли виправдувальний вирок… І – несподіваний виверт: суддю – «на мило», а слідчого звільняють с займаної посади…. Вітчима взяли під варту в залі суду. Фінал роману такий. Білокопитов – у клітці, а суддя вже інша – модель, яка зійшла просто з подіуму: руда бестія, тоненький носик, очки голубенькі, ручки – як палички. Величезний світлий зал судових засідань з євроремонтом та пластиковими вікнами. Позаду судді – вхід у нарадчу кімнату… Присутні час від часу зойкають, йойкають, стогнуть, крекчуть, ойойкають, жахаючись підступності Білокопитова. А мати Журкіна не знає плакати їй чи сміятися. З одного боку – син на волі, з іншого – втратила чоловіка. Адвокати вимовляють блискучі пишномовні речі, від яких зал завмирає….

Присів у міському у парку на лаву, щоб відпочити на свіжому повітрі, помилуватися природою і понюхати запах весни… Ось така доля відомого письменника… Не встиг дописати роман, а вже час і сценарій дряпати, бо таки знімуть фільм… Знімуть, і він в це свято вірить. Коли віриш, то все втілюється в життя. Головне – вірити! І він уявив собі величезний екран, на якому блищали страшні, повні сліз, агатові очі Каріне. Адже все це трапилося через неї… Цей цілком імпозантний Білокопитов кохав її… Як романтично!