Валентин Красногоров - Пьесы на украинском языке. Собрание пьес в 18 книгах. Кн. 18
- Название:Пьесы на украинском языке. Собрание пьес в 18 книгах. Кн. 18
- Автор:
- Жанр:
- Издательство:неизвестно
- Год:неизвестен
- ISBN:9785005364722
- Рейтинг:
- Избранное:Добавить в избранное
-
Отзывы:
-
Ваша оценка:
Валентин Красногоров - Пьесы на украинском языке. Собрание пьес в 18 книгах. Кн. 18 краткое содержание
Пьесы на украинском языке. Собрание пьес в 18 книгах. Кн. 18 - читать онлайн бесплатно ознакомительный отрывок
Интервал:
Закладка:
Ми всі вам підкоряємося, сеньйоре.
ЛЮДОВІКО
О ти, Отелло! Той, що був колись
Таким героєм, а тепер попався в тенета клятого раба!
Ви з ним змовлялись Кассіо убити?
КАССІО.
Я приводу вам не давав ніколи.
ОТЕЛЛО.
Як, Кассіо, потрапила до вас, ця хустка,
Що належала дружині?
КАССІО.
Знайшов її я у своїй кімнаті;
А Яго нам признався сам,
Що він її навмисне нам підкинув
Аби якоїсь досягти мети – і він її досяг.
БЯНКА.
Вірно, так і було.
КАССІО. (Показуючи на Бянку.)
Якщо б я знав, чия це хустка,
Невже наважився б її подарувати
Цій куртизанці, щоб вона
Її відкрито з радістю носила
При всіх?
ОТЕЛЛО.
О дурень я! О, дурень!
ЛЮДОВІКО.
Отелло, усунутий з посади!
Ви з нами підете з покаїв цих.
Кассіо з мечем стає біля ОТЕЛЛО.
ОТЕЛЛО.
Стривайте-бо! Ще слово мовити вам хочу!
Одного разу побачив я, як турок вбив венеціанця
І зневажив сенат.
Вхопив я пса-обрізанця за горло
І заколов його – отак!
(Заколюється.)
Всі вражені.
Я цілував тебе, коли вбивав…
(Падає на Дездемону)
Цілуючи тебе, я смерть прийняв!
ЛЮДОВІКО
Кривавий час!
КАССІО.
Яка душа велична.
Падає на ліжко і вмирає. Людовіко закриває полог. Кінець вистави «Отелло». Завіса, оплески.
Вся трупа виходить на добре зрежисовані поклони. Оплески, квіти, вторинний вихід. Потім актори викликають режисера (він же грає Льодовіко). Нарешті, оплески стихають. Передбачається, що глядачі розходяться, і завіса опускається. Артисти обнімаються, цілуються, вітають один одного. Одним словом, звичайний кінець прем'єрного спектаклю. Всі, крім Отелло і Яго, залишають сцену. Отелло – великий, добродушний, трохи незграбний «ведмідь». Актор, який грає Яго, розумний, холоднокровний.
ОТЕЛЛО. Виконавців головних ролей режисер просив після спектаклю не йти. Тобі передавали?
ЯГО. Так, я знаю. Буде обговорення та фуршет.
ОТЕЛЛО. Краще б тільки фуршет, без обговорення.
ЯГО. Природно. Але хіба наш Льодовіко обійдеться без того, щоб знову нас повчати і наставляти?
ОТЕЛЛО. Хай собі базікає. Ми будемо слухати та їсти. По правді кажучи, я не проти трошки розслабитися. Адже прем'єра! Треба відсвяткувати.
ЯГО. (Хмуро.) А я не проти навіть як слід напитися.
ОТЕЛЛО. Ти чимось засмучений?
ЯГО. Ні, з чого ти взяв?
ОТЕЛЛО. У тебе якесь дивне обличчя.
ЯГО. Нормальне обличчя.
ОТЕЛЛО. Все через неї? (Киває кудись у глиб сцени.)
ЯГО. (З сухим подивом.) Кого ти маєш на увазі?
ОТЕЛЛО. Я запитав просто так.
ЯГО. А я тобі просто так відповів.
Входить Людовіко, режисер вистави. Він вже не дуже молодий. У його мові і манері відчувається звичка розпоряджатися, яку він пом'якшує доброзичливим тоном.
ЛЮДОВІКО. Ну, що ж, друзі, ще раз вітаю з прем'єрою. (Потискує руки акторам.)
ЕМІЛІЯ. (Входячи.) Робочі сцени запитують, чи треба прибирати постіль та інші декорації.
ЛЮДОВІКО. Ні, завтра ми знову граємо «Отелло». Нехай все залишається на місці.
ЕМІЛІЯ. Тоді я скажу, щоб вони йшли додому. (Виходить)
ЛЮДОВІКО. Давайте поговоримо трохи про сьогоднішню виставу.
Під час подальшого діалогу входять Емілія і Бянка, несуть з собою пакети з закускою, пляшки, тарілки та інше, що потрібно для імпровізованого фуршету. Вони розстилають скатертину і починають накривати на стіл.
ЯГО. Може, відкладемо розмови на завтра, а зараз просто вип'ємо?
ЛЮДОВІКО. Завтра ми обговоримо все детально, а зараз я скажу буквально два слова, так би мовити, по гарячих слідах. Все одно наші пані ще не накрили стіл.
ЯГО. Подивіться на Віктора, адже він ледве тримається на ногах від втоми.
ЛЮДОВІКО. Я двадцять разів говорив: поки ви репетируєте, забудьте, що Отелло звати Віктором, Дездемону – Веронікою, а Кассіо – Марком. Ви повинні весь час називати один одного тільки сценічними іменами, щоб повністю вжитися в роль і в спектакль. Це мій метод.
ЯГО. От я й кажу: подивіться на Отелло: він ледве тримається на ногах.
ОТЕЛЛО. Та ні, я нічого.
ЛЮДОВІКО. Ось бачите: він у нас молодцем. До речі, Отелло, ти був сьогодні в ударі. Молодець.
ОТЕЛЛО. (Соромливо.) Спасибі.
ЛЮДОВІКО. Проте, як завжди, тебе захльостує темперамент. Втрачаєш контроль над собою.
ОТЕЛЛО. Я знаю. Мене завжди заносить.
ЯГО. Але, з іншого боку, як же Отелло може бути без темпераменту?
ЛЮДОВІКО. Я знаю, ви з ним друзі, і ти завжди за нього заступаєшся, але зараз він у цього не потребує.
ЯГО. Вибачте, я забув, що обговоренням у нас називається, коли говорите ви один.
ЛЮДОВІКО. До речі, Яго, твоя гра, на жаль, поки що далека від досконалості. Взяти хоча б останню сцену. Ти повинен був нам показати страх викриття, злість за провал ретельно продуманої інтриги, сором від свого вчинку… А що ми побачили? Підстрибування і мляві вигуки? Ти явно думав про щось інше. Треба менше метушитися, більше грати внутрішньо, а не візуально.
ЯГО. У цій сцені я не хотів тягнути ковдру на себе. Адже вся увага глядача має бути віддана ОТЕЛЛО.
ЛЮДОВІКО. Ти не правий! Для мене головний герой цієї п'єси якраз не Отелло, а ЯГО. Згадаймо, з чого починається п'єса. З появи Отелло? Ні. З монологу Дездемони? Ні. Вона відкривається сценою ЯГО. Цю п'єсу завжди грають як трагедію Отелло, але не менш трагічний і ЯГО. Хоробрий, розумний, вірний солдат не може перенести, що його черговий раз обійшли, віддавши пост командувача негру, а посаду заступника якомусь легковажному красивому щиглику Кассіо, тому він й вигадує хитрий план, щоб убити відразу двох зайців: розпалює ревнощі Отелло до Кассіо, з тим щоб їх пересварити і погубити обох. І Яго вступає на шлях, який погубить і його дружину, і Родріго, і Отелло, і Дездемону, і його самого. Для мене це, перш за все, трагедія не ревнощів, а заздрості.
ОТЕЛЛО. (Він, як і Яго, слухав не дуже уважно.) До речі, де Кассіо?
ЯГО. Напевно наш красень роздає біля службового входу автографи прихильницям. Зараз прийде.
ЛЮДОВІКО. Так от, я й кажу: заздрість – ось що рухає світом. Ми не заздримо якому-небудь Рокфеллеру з його мільярдами, тому що ми його не знаємо і він від нас далеко, але заздримо навіть у дрібницях тим, хто з нами поруч. Чому мій товариш по службі отримує на дві копійки більше, хоча я працюю нітрохи не гірше і не менше? Чому у мого сусіда шикарніше помешкання? Чому у мого приятеля краща машина? Ось що не дає нам спокою і штовхає нас на погані вчинки, аби бути першими в своєму оточенні.
ЯГО. Що тут дивного? Ще Цезар сказав: «Краще бути першим на селі, ніж в місті другим».
ОТЕЛЛО. Що стосується мене, я нікому не заздрю. Правда, чужі успіхи мене завжди дуже пригнічують.
Читать дальшеИнтервал:
Закладка: