Ірина Солодченко - Перекручена реальність

А цей новий сусіда дуже відрізнявся від Коті. Недбало одягнений, у старих джинсах, які висіли на ньому як на кілку. Проте неохайним він був не богемно, а по-справжньому. На вигляд років 40-42, проте погляд – чіпкий… Обміряв її в ліфті очима з голови до ніг й миттю все зацінував.

…– Розлучився з дружиною, квартиру продали, – теревенила Рита, – і йому ця двушка дісталася. Батько ще живий, а мати померла. Могла б тобі його запропонувати, та він ненадійний, тобі – не пара… Одного часу запиячив, а зараз чи закодувався, чи сам кинув… Бідна дружина з ним настраждалася. Сама вона в банку працює… З ранку до ночі … Тягла сім’ю на собі, бо які в такого художника можуть бути заробітки? Котя мій з галерейниками співпрацює, і його картини за кордон вивозять… Живопис на заході зараз дуже затребуваний. Котя намалював портрет самого банкіра Глауберова!… І той йому одвалив за це непогану суму.

«А баби з німецького притулку – для душі?»- мало не запитала Ольга та вчасно оговталася. А Рита заливалася… «А цей живописом не захоплюється. Написав якісь дурні картини: «Жертва кредиту», «Прохач у оліхарха». І змалював самого Глауберова… Уявляєш? Стоїть якийсь інтелігентик і просить у Глауберова грошей. Або як тобі його картина «На дозвіллі»? Бізнесмен сидить у ресторані, їсть курку руками, а навпроти нього дівчина засоромилась. І не карикатура якась… Не абстракціонізм! Справжня картина, з усіма світлотінями й за правилами образотворчого мистецтва. З таким малюванням далеко не заїдеш…. Сьогодні все залежить від рейтингу. Без рейтингу – і не сунься нікуди. А рейтинг створюють ті самі галерейники, якими цей дурник нехтує…

– Рито, я нічого не розумію в образотворчому мистецтві, але виходить так: хоч ти Леонардо да Вінчі, але якщо не спаруєшся з галерейником, то ніхто про твої картини не дізнається? Та це ж нісенітниця…

– Так і є. А цей Назар…

– Його звуть Назаром? Яке незвичне ім’я…

– Так… Назар Калениченко…

– Так просто? Наче із сільської драми ХІХ сторіччя.

5

Вранці не було сили збиратися на роботу. Не розуміла чому… Дуже втомилася останніми днями, кортіло у відпустку. А тут ще наснилися кошмари… І дощ на вулиці. Ще не все… Зателефонувала донька – занедужав маленький.

Ледве зібралася і навіть губи забула пофарбувати. Майже виповзла до ліфту і мимоволі подивилась на сусідські двері… За ними була глуха тиша. На третьому в ліфт підсіла сусідка. Ця величезна тітка завжди ставала до пасажирів задом і дивилася угору. Чому вгору – незрозуміло… Ольга завжди цьому дивувалася, а сьогодні втямила. Інакше вона тикатиме носом у двері…

Робочий день тягся як ніколи повільно. Судових засідань не було, тож більшу частину дня писала рішення й вивчала нові справи. Після обіду зателефонував голова суду, докорив виправдувальним вироком і перейшов до головного. Ольга Володимирівна зачудувалася. Невже це все? Так, змінилися часи…Що ж, тоді потроху, у кричущих випадках будемо виправдовувати. А голова наказав мчатися до апеляційного на семінар. Сам він їде у відрядження, тож треба там за нього посидіти.

Їхати довелося маршруткою… Автівку давно прибрав до рук зять, а с зятя – що взяти?… Вмостилася зручненько, гадала спокійно подумати про своє… Та не вдалося…Поруч сів гостроносий чолов’яга, який не міг мовчати. Спочатку він зателефонував якійсь Оксані, довго їй розказував, як він працює, що йому затримують зарплату та він не обурюється, бо й начальству зараз непереливки, а в них таки реорганізація. Потім прохрипів, що на ньому все тримається і кинути роботу він не може, а вчора був у відгулі і відсипався, а потім приготував собі смаженої картоплі на салі і поїхав до сестри на день народження. Всі пасажири слухали ці нісенітниці…Потім гостроносий повідомив Оксану, що тепер день вдасться, бо він поговорив з лагідною, чудовою людиною… Пасажири зітхнули… Та ненадовго…Наступний дзвінок був до Наталки, якій він переповів все спочатку: про те як працює, як затримують зарплату та він не обурюється, бо й начальству непереливки, а в них – реорганізація… На щастя, добазікало це торохкало вже на вулиці.

…Семінар був присвячений психологічним експертизам. Ольга Володимирівна трохи спізнилася, тому сіла позаду поруч із вусатим симпатичним чоловічком, який спочатку занадто уважно слухав лектора, та за годину вже нервово совався на сидінні. Глянувши на Ольгу він начебто вирішував: заговорити чи ні. Та сиділа мовчки. Вирішила не йти на допомогу: най виявляє ініціативу, бо ці чоловіки вже зовсім забули, що то таке. А сусіда ще трохи пововтузився і зашепотів:

– А я, чесно кажучи, мало розумію ці психологічні експертизи. Я вважаю так: підсудний може бути осудним чи неосудним. Якщо він визнаний осудним, то моє завдання, як судді, розібрати його вчинки, його мотиви і його емоційний стан у момент здійснення злочину. Зараз адвокати все частіше наполягають на комплексній судовій психолого-психіатричній експертизі, або як її ще називають КСППЕ. Втім рівень наших психологів надзвичайно низький…

– Цілком з вами згодна, – підтримала суддя Дорош співрозмовника.

– Ще Рахунов говорив, що вивчення особистості обвинувачуваного й свідків становить пряму й невід'ємну функцію суду, а судово-психологічна експертиза навіть небезпечна через те, що «применшує роль внутрішнього переконання суддів». Як з ним не погодитися? А його тоді заплювали! Психологічну експертизу треба провадити тільки у складних випадках, коли виникає якийсь сумнів щодо достовірності свідчень.

– Так. Я й сама, без психологів спроможна дати оцінку свідченням.

– І Коні про це говорив…Його ствердження пройшли перевірку часом. Він був переконаний, що запровадження в кримінальному процесі психологічної експертизи для встановлення достовірності свідчень може підірвати засади судочинства, тому що, по-перше, їхні показання, пройшовши через психологічну редакцію та цензуру експерта, втратять свою безпосередність; а по-друге, недовіра до можливості свідка адекватно сприймати обставини справи поставить під сумнів особливості уваги, пам’яті суддів та присяжних, яким доводиться запам'ятовувати більший обсяг інформації.

Тут на них шикнув хлопець із акуратною стрижкою, який сидів поруч із блокнотом у руках і ретельно занотовував лектора. Далі слухали мовчки… На перерві сусіда репрезентував себе як Тарас Возничук і запросив Ольгу на філіжанку кави.

У кав'ярні пан Тарас хитро на неї подивився і вигукнув:

– Чув про вас досить схвальні відгуки!

– Дякую. І я чула ваше прізвище, та, чесно кажучи, не пам'ятаю з якого приводу. Здається, з гарного.

Чоловік порснув, погладив свої вуса й швидко почав говорити, наче побоюючись, що його перепинять.