Ірина Солодченко - Перекручена реальність

– Картина «Городяни», – прокоментував Назар.

– Де ти бачив такі обличчя?

– А ти вийди на вулицю і озирнись навкруги. І зрозумієш, що я не інопланетян малював.

Раптово пролунав дзвінок у двері. Назар скрикнув: «Це – батько» і побіг відчиняти, наче дитина, яка увесь день була сама дома і нарешті дочекалася тата з роботи. Клацнув замок і молодий чоловічий голос весело пролунав з порога:

– Привіт, синку! Що? Не чекав? Це я – твій батько!

За хвилину у вітальню зайшов високий чоловік. Прямої статури, сива шевелюра зачесана на потилицю. На вигляд років шістдесят, але зважаючи на вік сина – набагато старший. Помітно було, що чоловік був трошки напідпитку. Оля заквапилася йти додому, і Назар її начебто не затримував. Та старий був іншої думки.

– Сьогодні в мене день рождєнія. Вісімдесят років…, – з посмішкою звернувся він до неї, м’яко потискуючи руку. – А звуть мене – Григорій Степанович.

– Вітаю вас… Ольга…

– Потім привітаєте.. Оце тут «від зайця», – і він підняв пакета, в якому виднілися риб’ячий хвіст та інші наїдки. – Зараз ми накуховаримо, а ви обязательно заходьте ввечері, будемо дуже раді.

– Дякую, але…

– Ніяких але… Ви вже запрошені.

У дверях Назар переказав він батькове запрошення, дивлячись їй просто в очі:

– І правда, заходь… Батько в мене – скарб. Ніякої старечої нудності. Ще може прийде друг його дитинства, а більше нікого й нема.. Повмирали усі його однолітки. Вдома не захотів святкувати, там йому усе про матір нагадує.

Ользі стало шкода трьох самотніх чоловіків, і вона погодилася.

– Добре… Тоді я спечу свій коронний торт «Графські руїни»…

– Годиться.

Не гаючи часу, вона побігла до найближчого супермаркету, скупила необхідні для торта продукти, а старому в подарунок – картату сорочку. «Назар має рацію, – думала, збиваючи яєчні білки. – Старим його батька не назвати. І він буде таким самим під старість».

Назар зайшов о сьомій. Оля вручила йому тацю з тортом, а сама побігла у спальню припорядитися. В вітальні вже було прибрано, а посередині стояв накритий стіл, прикрашений тарілкою зі смаженими коропами, оселедцем із цибулею, салатом з помідорів й огірків, печенею з куркою та дві пляшки вина. Батько Назара вже сидів за столом.

– Сідайте, дорогая, бо без жінки в мене ще ніколи не було дня рождєнія.

Розлили вино і щоб зняти невеличку ніяковість Назар пояснив.

– Батько все життя винчик вживає. Горілку не п'є і не палить. А винце – будь ласка.

– Таки так…. При совєтах пив біоміцин. А тепер вже перейшов на сухарик. По обіді стакан вина пропущу – та й годі вже… Вісімдесят – то не шутка.

Тост Назара випити за здоров’я та довгих років життя, Григорію Степановичу не сподобався. Заперечив, що життя йому добряче набридло і він не розуміє, чого старі так за його чіпляються, та ще й бігають вранці, щоб його подовжити.

– Навіщо? – запитав він, дивлячись на Ольгу і та зрозуміла, звідки в Назара такі пронизливі зелені очі. – Подивіться, скільки молоді вулицями швендяє, і їм потрібно прожити хоч половину мого віку. А як їм жити, коли я тут місце займаю?

Від такої філософії мурашки побігли по спині… Оля ще не була до неї готова. А старий хильнув келих винця й повідомив сина, що онука теж його привітала по телефону з днем народження. Назар промовчав і вперто запропонував випити за здоров'я ювіляра. Батькові очі заграли… Він сьорбнув ще винчика і почав розповідати про своє життя, у чому він ні в чому не відрізнявся від людей похилого віку. Почуваючи, що життя позаду, вони намагаються комусь його переповісти, щоб впевнити скоріше самих себе, що звікували не дарма. Ольга засмутилася… Зараз почнеться… І згадала дідуся свого зятя – Івана Миколайовича. Той все життя пропрацював машиністом. Та зять називав його поза очі «паровозником». Івану Миколайовичу теж було під вісімдесят і варто було опинитися з ним віч-на віч, як він починав в подробицях повістувати, як їхав зі станції Кошкарівка до станції Купальня. За 10 хвилин хотілося одного – бігти світ за очі. Ось дід сідає на паровоза, ось натискає на якусь кнопку, а тут йому спати закортіло, та він не спить. Його розповідь тривала стільки часу, скільки насправді треба було часу, щоб до тої Купальні доїхати. А ще він полюбляв розповідати, як начальство йому дало якесь завдання, яке ніхто не міг до нього виконати. Він не одразу згадував, як кличуть його онуків, і скільки буде двічі по два, проте пам’ятав прізвища та по-батькові усіх своїх начальників. Ось його викликає якийсь начальник паровозного депо Петро Миколайович Оношкін і каже: «Тільки на тебе, Іван Миколайович, сподіваюсь… Потрібно перегнати паровоза з Миронівки до Плетенівки. Ця нікчемна молодь не впорається, а ти – комуніст… Ти – досвідчений машиніст…На тебе єдино покладаюся». Тут Іван Миколайович відбігав від теми і детально життєписав цього Оношкіна, син якого теж працював в депо, але потім одружився на тій Тетяні, що є донькою начальника станції Кривда. Далі – історія життя батька вищезгаданої Тетяни… Як він вправно керував станцією, та багато крав ….І коли вже вуха в’янули від цих розказнів і всі правила чемності були вичерпані, старий згадував, що ще ж треба довести паровоза до Купальні і хапаючи слухача за руку, урочисто рапортував, що таки виконав завдання, не зганьбив честі комуніста і довів того паровоза до Купальні в режимі он-лайн. І все це розповідалось з таким виглядом, наче вів дід того паровоза під кулеметами… Ользі завжди при цьому уявлялося кіно «Невловимі месники»: палаючий паровоз, вороги лізуть на дах… І дід Іван летить на своєму паровозі через палаючий міст …Вона ще застала в живих дружину цього діда, так та, бідна казала, що за своє життя так наслухалась цих розказнів, що хоч вона ніколи в депо і не працювала, проте посади її на паровоза і вона безпомилково проїде на ньому сама-самісінька куди завгодно, хоч до Сибіру.

Тож Оля приготувалась до нудних старечих теревенів. Та тут була інша історія… Виявляється, сімнадцятилітнім хлопчиком Григорія Степановича погнали до Німеччини. Вона почала слухати початок цієї історії з чемності, розмислюючи, під яким приводом піти додому. Та коли старий сказав про роботу в Німеччині: «І то були кращі роки в моєму житті!» вона здивовано подивилася на Назара. Старий що, вже з глузду з’їхав?

– Як це так? – обурилася вона. – Для всіх то була каторга, а для вас – найкращі роки?

– Так і було, дівчинко моя…. Уявіть собі: мене, сільського сімнадцятирічного парубка саджають до товарного вагону…

І тут старий почав розповідати без усякої старечої пихатості й повчань, без паровозів і начальників…. І так розповідав, начебто то було вчора. Згадав, як його забрали до Німеччини із другом Федею, який сьогодні не приїхав, бо зненацька захворів. Як він швидко вивчив німецьку мову й через пару місяців досить вільно спілкувався з конвоїрами. Німці – адже теж не всі фашистами були. Багато хто з них розуміли всю згубність тієї війни. Він здружився із солдатами, й ті навчили його грати на губній гармошці, яка дотепер десь дома валяється, якщо онуки не зламали. Так вони з Федею дісталися Німеччини. Там їх спочатку розмістили в таборі, а потім розподілили по бауерам, тобто по німецьким хазяям, і доручили збирати сміття. І знову він швидко роззнайомився з мешканцями того містечка, й ті підкладали хлопцям в сміттєві баки добре запаковані пакети з бутербродами та одежину. Через те вони з Федею не бідували й не голодували. Та Федя все його наущав тікати, бо казав, що коли прийдуть наші, то буде їм непереливки. Та він одразу відкинув ту дурну витівку. Приб'ють дорогою – і кабиця. А коли прийшла радянська армія, то тут і почалося. Забрали їх до КДБ і якийсь гебист давай їм усяку нісенітницю плести: «А почему вы не создали подполье? А почему не вредили немцам и не взрывали мосты? Почему не сопротивлялись и не связались с неметкими антифашистами?» І як дав йому ногою в пах, а потім – по голові пістолетом! Та згодом таки відпустили й записали в радянську армію. Сорок п'ятого служив у Данцизі, наразі – це Гданськ. Але оті марки від німців, що гастарбайтерам платили, так і не одержав. Бо вирішив, що ще легко відскіпався від Совєтів й ніколи нікому не розповідав, що був забраний до Німеччини.