Ірина Солодченко - Перекручена реальність

Тут старий зупинився, підморгнув і по складам вимовив:

– А сам я ніколи в житті ку-ри-ці не за-рі-зав!…

Потім сьорбнув зі стакану і продовжив.

– Я кажу: «Ріж, Господи ж ти мій…Та я якщо попаду йому у роги, то це – добре, а якщо він упаде, то це – ще краще, а якщо не впаде… А раптом бичок буде за нами гнатися, як я не попаду?». Та воно і сталося… Прив’язали ми того бичка до шовковиці. Я кажу: «Степан, ти ж крути роги… І добре крути роги…Що б я ж попав між роги! Він прикрутив… А я йому тоді кажу: «Стьопка, ти знаєш шо? Давай я вдарю…Може, я і не попаду… Може я промах дам». Він каже: «А ну вдар!». Я виходжу і як вдарив! Та не по рогам, а з остраху… по шовковиці! А бик – лежить. Степан кричить: «Давай ножа!». Який же ніж, коли бик лежить… Я ж по рогам не вдарив! Я кажу: «Ні! Тепер – другий замах». І як розмахнувся, заплющив очі і як дав по рогам…Бик – впав. Степан – за ножа і пиляє-пиляє, пиляє-пиляє… Та тільки шкуру перепиляв…. Коли бик як схватиться… перегриз мотузку – і на балку. Я Степану кричу: «Хватай його за хвіст! Я його ще не добив! Надо його ще раз молотом вдарити!». А бичок Степана крутить-крутить…. Я кричу: «Стьопа! Що ж ти?». А Степан ввесь у крові… А він на мене: «Що ж ти, ідіот? Ти ж знов не по рогам вдарив! Ти ж його не добив!». Я йому: «Стьопа! Давай удвох!». І тут бик як почав балкою бігати… Він за хвіст – я за роги, він за роги – я за ноги. І не туди – і не сюди. Я кажу: «Стьопка, а де ж твій ніж?». А він каже: «Ніж там лишився». Я кажу: «Стьопа, що ж ми будемо робити? З нас же люди сміються…Надо ж його прирізати…. Коли бик трохи голову як повернув до Степана і рогами трохи буцнув його. Степан – тікать: «Гриша, спаси!». А я кажу: «Та ти ж, ідіот…Де твій ніж?». А той: «Ніж я загубив». А я йому: «А що тепер робити?». І тут я бичка якось ухопив за роги, а тут – Стьопка з ножем. Та вже ніж не знадобився, бо я з переляку того бичка … задушив….А бичок бідний захропів і віддав Богу душу. А Стьопка питає: «А хто то хропе: ти чи бичок?». А я кажу: «Та вже бичок… Ти його не бійся, він тобі нічого вже не зробить…».

Потім Григорій Степанович ще сьорбнув і сказав: «Зараз я вам заспіваю старовинну козацьку пісню… Я останній, хто її пам’ятає і вона помре разом зі мною». І чудовим баритоном заспівав:

Пісня була дійсно чудова і прониклива… І проймала до самого серця…

Вже в дверях Назар запитав: чи не було їй нудно? А вона погладила його по щоці і переконала, що дійсно батько в нього – дуже славний, і він, Назар, буде таким самим в його вісімдесят…

– Я не дотягну, – посміхнувся той. – До речі, я пішов з роботи… Тепер – на вільних хлібах…

– А за що збираєшся жити?

– Картини продавати…

– Аліменти платиш?

– Коли є заробіток…

– Не розумію я вас, художників…

– Та не художник я, а маляр…

– Чому маляр?

– Тому що маляр…

А на ранок в понеділок її чекала новина. Начальника РВВС відсторонили від посади. Це саме того, який нарікав їй за виправдувальний вирок. І відсторонили через те, що під його носом, поруч із будинком РВВС, накрили дві квартири, де виробляли наркотики.

Пізно ввечері, коли вона вдома набирала гарячу ванну, щоб змити з себе негативну енергію своїх підсудних – несподіваний телефонний дзвінок… Анатолій… Який ще Анатолій? Ледве згадала…Той самий Анатолій, товариш Швайка… Він випадково опинився в місті, хотів би зустрітися і запрошує до ресторану повечеряти…Ольга рішуче відмовилася, посилаючись на втому. Навіщо він їй потрібен? Та чоловік виявився наполегливим…. Зателефонував назавтра вранці, сказав, що його потяг пізно ввечері, і о 19.00 він чекатиме на неї біля кафе у торговому центрі. Тут Ольга вже замислилася. Не піти – якось незручно… Її чемно запрошували, і Анатолій нічим не був їй несимпатичний. Але що йому від неї потрібно? Ігор давно не телефонував, зараз їх нічого не зв’язує… Останнього разу вона його бачила у супермаркеті з дружиною. Маленька незугарна чорнява жіночка впевнено йшла попереду, обирала товар і недбало кидала у корзину на колесах, яку її чоловік штовхав як приречений. Ольга затаїлася за консервами і він її, на щастя, не побачив. Назар? Вільний птах: сьогодні є, а завтра тільки закуриться за ним… То чому не піти!

Вони зустрілися в єдиному в місті торговому центрі, який їй подобався. Зовнішнє цей торговий заклад був стилізований під ХІХ століття, а на стінах висіли малюнки сучасних авторів. Анатолій був вдягнений як менеджер середньої ланки: нові-новісіньки куртка та випрасувані штани зі стрілкою.

– Вам, мабуть, дивно… – почав чоловік після привітання.

– Я вже нічому не дивуюсь…

Він розсміявся і відсунувши стільця всадовив Ольгу за стіл…

– Ви знаєте… Дуже дякую, що згодились зі мною зустрітися, бо я тут нікого не знаю, а блукати містом на самоті набридло. До того ж, в мене лишився ваш телефон і … я вас часто згадував.

Підійшов офіціант і поклав на стіл карти. Оля заказала каву і морозиво.

– Може щось вип’єте?

– Хіба що коньяку до кави трохи влити …

Вони вели світську бесіду, нічого такого…Згадували свою зустріч в селі, Ольга запитала про Швайка. А про Ігоря вони не говорили, втім якийсь знак, що Анатолій знав про їхні «нестосунки» літав у повітрі. Все було чудово і Ольга поаплодувала собі, що не відмовилася від цієї зустрічі. Годину вони вели світські розмови, а потім Анатолій запропонував прогулятися містом, яке йому дуже подобалось. Ніякого прохання в нього не було, це вже було зрозуміло, ні про справу ніяку, ні підсудити комусь, ні засудити, нічого такого… І дійсно, має у кишені такого Швайка, який всі питання порозв’язує. А через Швайка і до Ігоря дорога, а той – до неї… Тож який сенс цьому Анатолію до судді районного суду по справах звертатися?

Зненацька йому хтось зателефонував. Відійшовши у бік, він порозмовляв і повернувся. Знову заговорили про театри, кіно. Анатолій запропонував піти в казино. Ольга відмовилася. Може на каток? Давно вже не каталася на ковзанах… Тож поїхали в «Метеор», а там… достобіса знайомих облич. Здалеку махнув рукою колишній прокурор їхнього району. А під’їхавши поцікавився, як це так, що суддя – на ковзанах, як простий смертний. Хіба не має можливості в більш кулуарних закладах ковзатися?