Ірина Солодченко - Перекручена реальність

Попивши водички з під крану, Назар трохи заспокоївся і перемкнув телевізора на центральні канали. А там – Гоголь-фест! Свята за участю Президента. Якийсь молодик впевняв, що Гоголь був таки українцем, а ніяким не росіянином. І най росіяни, мовляв, про це пам’ятають, бо Гоголь – наш ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦЬ.

– Та заберіть ви собі цього Гоголя! – закричав несамовито маляр, хоча був зовсім тверезий. – Росіяни таки мають рацію… Він їхній до останньої шпариночки… Бо ненавидів нашу мову, нашу культуру… Він просто висунувся на нашому матеріалі, на нашій історії, перековеркавши її як тільки міг. Та він свій талант просто пристосував до потреб імперії!

Тут маляр підхопився, витяг з книжкової шафи якусь книжку і зачитав вголос самому собі:

– «Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, надо стремиться к поддержке и упрочнению одного, владычного языка для всех родных нам племен. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня -- язык Пушкина, какою является Евангелие для всех христиан, католиков, лютеран и гернгутеров. «Вы же сами малоросс!" – кричить спантеличений Бодянський, на що чує від Гоголя: «Нам, малороссам и русским, нужна одна поэзия, спокойная и сильная, -- нетленная поэзия правды, добра и красоты. Я знаю и люблю Шевченко, как земляка и даровитого художника; мне удалось и самому кое-чем помочь в первом устройстве его судьбы. Но его погубили наши умники, натолкнув его на произведения, чуждые истинному таланту. Они все еще дожевывают европейские, давно выкинутые жваки. Русский и малоросс – это души близнецов, пополняющие одна другую, родные и одинаково сильные. Отдавать предпочтение, одной в ущерб другой, невозможно. Нет, Осип Максимович, не то нам нужно, не то. Всякий, пишущий теперь, должен думать не о розни; он должен прежде всего поставить себя перед лицо Того, Кто дал нам вечное человеческое слово».

Втомившись розмовляти з телевізором, Назар перемкнув на музичний канал… А за хвилину підстрибнув з дивану і наблизився до розкиданих на підлозі ескізів…. Довго перебирав їх і роздивлявся… Щось говорив до них, а потім замовкав. Аж ось виразно побачив майбутню картину… Йде судовий процес… І він яскраво уявив собі Олю такою, яку знає лише він… Так… Він намалює саме таку картину… І вкладе в Олю все її життя, всю її самотність, всю її мудрість… Прокурор і адвокати на цьому засіданні – жінки. Прокурор – енергійна красуня з величезними очима, років тридцяти п'яти. Саме вік, коли жінки ще чогось чекають. Адвокат – бувала літня тітка. І суддя……З копицею чорних витких волось… Уважні проникливі очі… Оля… Вона тримає всіх у своїх руках і пильно стежить за ходом подій. Він бачив її в залі суду… Прийшов непомітно та у відчинені двері великого залу засідань довго за нею спостерігав… Оля – суворий суддя… Але в її обличчі буде щось таке, що покаже її такою, якою вона була того вечора в Опішні, коли вони сиділи над яром і слухали гавкіт собак і навіть солов'я. Ось вона прилягла на спинку крісла й уважно слухає… А підсудний виструнчився за ґратами. Це – Чіпка, який вродився злочинцем… Мати його сидить на лаві, обхопивши голову руками. Вона випромінює такий біль, що стіни вже пручаються його всмоктувати. Нема жодної надії, що син виправиться… Вона вже розуміє, що всі її сподівання були даремними. Хто був його батьком вона тоді не зрозуміла. Аж тепер второпала, з ким її звела невблаганна доля. Той чоловік просто відсидівся в селі, поки десь щось вщухне… І залишив їй частку самого себе. А Чіпка дивиться прямо перед собою, і в його очах нічого не можна прочитати… Він спокійно обдивляється людей, які зібралися в залі суду. А десь позаду, на лаві, причаївся письменник… З нудьгою дивиться він на учасників подій… Думки його – десь далеко. Завтра він їде з польською групою «Розгардіяш» східною Україною представляти новий альбом… Влаштував цей перфоманс Кшиштоф… Конче необхідно зробити у відповідь щось подібне. «Поговорити б з групою «Первак», – крутиться у нього в голові, – напевно хлопці погодяться проїхатися на шару з Кшиштофом». Письменник – засмаглий, охайно вдягнений і доглянутий… З під його штанів виглядають випрасувані білі шкарпетки… Він трохи підвівся, налаштований невидимкою вислизнути з залу засідань. Його думки вже там: на зустрічах з читачами та на веселих перфомансах…

… І йому вже запропонували написати сценарій, де платитимуть за кожний постріл.

1

У середині травня відбулася презентація книги «Червлена нитка Каріне»… І майже одразу вона була номінована на конкурс «Психологічний трилер року». Подейкували, що автора навіть запросять в журі Шевченківської премії, де він сидітиме поряд з Мурахіним, котрий повіки віків писав російською… Якщо все це справдиться, нарешті квартира в Києві стане досяжною.

На червневому книжковому ярмарку видавець Тинкштейн м'якими нечутними кроками підійшов до Андре й запропонував йому вигідний контракт на наступний роман. Незважаючи на паузу, назвав суму. Тинкштейн був дуже шанованим видавцем. Він давав такі інтерв'ю в українських газетах, що в необізнаного навіть сльози з очей лилися від розчулення – так він зворушливо говорив про українську літературу… Тинкштейн жалівся, що таки замало в Україні гарних письменників, здебільшого самі журналісти туди сунуться… Так любо та приємно баяв Тинкштейн… Один нікому не відомий письменник клюнув на ту «щирість» і відіслав йому свій рукопис. «Безпосередні події в романі відбуваються в Україні, а головні герої – люди, які живуть поруч з нами, – писав бідний початківець. – Найголовніша проблема роману – помилки лікарів. Всі ми сунемо медикам гроші за нібито безкоштовне лікування, а лікують нас часто по-свинськи. Буває, що й помираємо через недбалість лікарів. Чому так? Хто в цьому винний? Лікарі чи держава? Чому не судять лікарів? А на заході – там що, краще? Інша тема твору – сучасний бізнес. У книзі розглянуто проблеми фемінізму, аудиторів, інтелігенції, патріотизму в умовах російськомовного суспільства і багато чого іншого. Увесь роман – то зліпок з життя пересічного українця…».

З відповіддю Тинкштейн не забарився: «Ми розглянули надісланий Вами рукопис роману. На жаль, тематика Вашого роману не зацікавила наше видавництво. Текст також свідчить про необхідність слідкувати за граматичним узгодженням членів речення…»…

Зараз видавець з посмішкою пропонував найкращому детективникові України пристойний аванс. Він не знав, що російське видавництво вже перерахувало йому на особистий рахунок удесятеро більше. Новий роман Андре вирішив писати в Карлових Варах – курорті, де працюють всі порядні літератори. Там він оселиться в готелі і писатиме, писатиме, писатиме… В голові крутився сюжет про психопата – серійного вбивцю…