Антон Гайдук - Конотоп над Єзучем

Кінь упав, а хазарин зіскочив на ноги і вихопив меча. Россич уже був на ногах, він ударив хазарина першим, той упав мертвим. У хазар забили у великий бубон і протяжно загарчали «роги». Хазари посунули на поле битви, розлилося багатоголосе: «Харр, харр!» Час зупинився, все зникло у небуття, навалювалось непідвладне, нестримне та жорстоке «дихання степів». Із свистом та вищанням чулось лише: «харр, харр!»

Россичі пускали стріли у вершників, перші ряди хазар наскочили на гострі палі і повернули убік. Із лісу вискочили слобожани, вони стояли на стременах, в обох руках була зброя. Вони рубали, сікли, кололи хазар і хазарських коней. Степові люди народжуються і помирають на конях, вони не знають шеренги, а їздять табуном.

У перший день хазарське військо повернуло назад, відступило табуном. Піші воїни-россичі ходили по полю і збирали стріли. Перед боєм кожен стрілок повинен мати до сорока стріл. У слобожан мало було убитих, а все – поранені у шию або у лице, бо степовики були відмінні лучники.

Воєвода Всеслав розумів, що йому не вистояти зі своїм малим військом проти великих сил хазар. Згадав він і попереднього воєводу, що тридцять років назад стояв тут проти степовиків гуннів. Йому теж не дали чоловіків князі-старости у слободу на виучку.

Степовики розбили загін воєводи, пограбували городи, забрали у полон людей. Та княжий суд обвинуватив воєводу у зраді і убив.

Всеслав думав важку думку. Він прийняв небезпечне рішення. На другий день піше військо россичів стояло біля гострого кілля, а кінний загін – біля лісу. Із Турового посунули хазари великою силою. Лише два хани вели свої полки. Третій хан із своїми полками лишився у стані із обозом. Хазарська кіннота кинулась на піших россичів. Перший ряд наткнувся на перешкоду, коні ламали ноги, падали; задні налітали на них. Лише останні оговтались та повернули коней убік. Атака захлинулася. Піші воїни відступили через Рось у ліси.

Кіннота під командою Всеслава, забравши із слободи зброю та їжу, теж відступила у ліси. Воєвода мав свій план війни з хазарами, але в ньому «городи» були жертвою.

У Туровому урочищі троє хазарських ханів радились, як краще грабувати цей край, коли військо не вийшло на битву. Кожен хотів бути за старшого хана, хотів влади. Врешті хазари розділились, хани повели свої полки на слов’янські племена окремо один від одного. Охороняти великий обоз залишився старий хан, якому виділять частку награбленого.

Хазарська кіннота хана Егея переправилась через броди ріки-Рось, пішла лісом. Дороги не могли знайти, бо її не було. На землях, на межі зі степом, люди дороги закидали зрубаними деревами, хмизом; робили «засіки».

Хазарські коні, не привчені до лісу, товклися на одному місці, лякались боліт. Вершники вели коней, шукали людські поселення. «Городи», укріплені частоколом, стояли на полянах, поряд на нивах ще дозрівав «хліб» – пщениця, ячмінь, овес. Високий гострий тин та рів із водою не підпускали хазар. Хазари лізли на верх огорожі, вибивали ворота. Слов’яни чинили опір – лили гарячу смолу, били списами і шаблями. Та хазари долали опір, вривались у «городи», палили, убивали людей і грабували.

«Хліба» на родючих росських землях стояли стіною, важкий колос із зерном звисав з високого стебла. «Хліб» дозрівав. Хан Егей став на ніч біля розореного і спаленого «города». Коней пустили на ниву, де дозрівав овес. Цілий вечір хазари палили багаття, варили варево, раділи багатій здобичі.

Росичі непомітно оточили сплячий стан. Коней забрали і погнали у ліс до озер. Коні боялись нічних лісів, їх рубали і убивали списами, решта розбігалась. Хазарин без коня не був воїн. Військо Егея було посічене і порубане. Хана Егея спіймали і люто скарали: дві берези нахилили, прив’язали тіло за руки і ноги до стовбурів і відпустили. Слобожанський військовий загін воєводи Всеслава мав вершників і піших воїнів. Постійний стан знаходився за болотами у лісі, сюди без проводиря не дістатись.

Своє військо воєвода розбив на сотні, назначив старших. У різних місцях роської землі у засідках сотні севруків чатували на хазар, нападали першими.

Степовики на конях не уміли вести бій у лісах. Россичі перемагали. Сотня була у засідці на землі ільвичів. Раптом по землі прокотився низький гул. Це у кріпості гуділо «било», звало на допомогу. Сотня россичів пішла на звуки. На галявині у житах паслись хазарські коні. «Город» стояв під лісом, хазарські вершники оточили його з усіх боків.

Під частоколом на знаменитому аравійському скакуні-балані сидів уславлений хан Шамоел. Вітер розвівав червоно-жовте полотнище із шестикутною зіркою-відзнакою непереможного хакана. Цей хан брав кріпості по-своєму. Хазари на конях і піші оточували кріпость, рів закидали хмизом, гіллям, щитами, робили міст і лізли всі одночасно на частокіл. У середині кріпості всіх вирізали, далі грабували.

Але цього разу з лісу на хазар наскочили россичі на конях з мечами. У хазар лише частина війська була на конях. Піші хазари гатили рів, інші вже перелізли через тин у кріпость.

Хазари не чекали нападу, коні скупчились у табун. Ліс тіснив, в лісі кіннота не має сили. З іншого боку від засіки, поспішала інша сотня росичів. Воїни з вигуками: «Рось! Рось!» вискочили на нежатину ниву. Хазари ловили коней у житі. Тут і полягли коні і хазари. Хан Шамоел бачив загибель своїх полків. Тут перемагала прозорлива хитрість слобожанина-воєводи, яка у лісах під «городами» явила свою доблесть і безпощадність. Стріла лучника влучила у груди непереможного степового «хакана».

Аравійський кінь-балан у золотій упряжі без вершника кидався у різні сторони, але далеко не біг, все крутився біля мертвого хана. Балан, кінь розумний арабської крові, прив’язувався до господаря надовго і пам’ятав його ласку, догляд, солодощі.

У лісі для коня, мов у неволі, не вистачає простору і твердої землі під ногами. Сотник слобожанської сотні Ратибор тихо підходив до балана, ловив погляд його диких чорних очей, ласкаво називав його роськими іменами: «ти – орел, ти – могутній турище, ти – сонце „красне“, ти – сирітка моя, іди до мене, я тут». Це була молитва-заклинання, що знали слов’яни, приручаючи любу худобину. Ратибор погладжував коня по шиї, по боках, доки той більш-менш притих. Та враз Ратибор злетів на коня, натіг вудила, кінь закрутився на одному місці, але вершник із силою стиснув ребра коня ногами у жовтих «калигах». Кулак мов молоток, опустився на голову поміж ушей. Повід розривав рота і кінь завмер, слухаючи накази вершника. На ньому сидів «повелитель».

У Туровому урочищі третій хазарський хан чекав вістей із зароських лісів, щоб рушити і собі за Рось-ріку грабити «городи».

Хан Суніка сам хотів вести своїх воїнів на багаті землі россичів, кожний із них хотів повернутися з багатою здобиччю. Та прийшла страшна звістка про загибель його союзників. А найстрашніша звістка була про невловиме роське військо, яке не розбите і має скільки воїнів, скільки дерев у лісі, і у кожного по троє коней. Хан Суніка з’явився у слободі над Россю з невеликим загоном хазар і запросив миру у воєводи Всеслава. Хан хотів одержати викуп за те, що вони не стануть більше воювати цього літа. Так робило багато держав по берегах морів. Вони давали «варварам» викуп і ті відходили без війни, але приходили знову.