Антон Гайдук - Конотоп над Єзучем

П«ятеро собачих упряжок, навантажених шкірами і пушниною, виїхали із Глухова на світанку. Кожні сани тягли більше десятка собак. Погоничі бігли поряд, махаючи довгими рогатинами. Їхали по льодах річки Клевень, що впадає до Сейму (стара назва «Семь»). Річка Клевень, наближаючись до Сейму, ділиться на декілька рукавів. Один з них прямує до високого камня, що стоїть на березі, як охоронець. Тут собачі упряжки зупинялись. Собак підгодовували сухою рибою, погоничі підтягували реміння на поклажах.

За старшого був високий сивий чоловік. Довгі вуса та розкішна борода вкривались інеєм, а з-під насурмлених брів крижаним блиском світили сірі очі. Короткий вовчий сіряк обтягував його широкі плечі, а шкіряний пояс крутився круг статури. За поясом стирчала сокира з довгим держаком, а з кожного галянища ведмежих унтів виглядала ручка мисливського ножа. Це був староста села Глухова – Харитон, якого прозивали «Сохатий».

Для поїздки до Чернігова він запросив своїх побратимів, Мину та Бурляя. Вони уже бували у таких мандрах. Обоє були мисливцями на великих диких тварин, де потрібна сила та розум. Їх рід дуже давній. Пращури пам’ятали напади печенігів та розорення Путивля. Перші глухівські поселенці копали землянки за озерами, а рід прозивали «Заозерний». Староста Харитон Сохатий запросив і молодих севруків. Це були Малк і Сіроок, вони загартовані від морозів і вітрів, а ще витримують довгі біги за собаками.

Собачі упряжки мчали по льодах річки Сейм. Зимові дні короткі. Під вечір небо насурмилось і повалив сніг. Перші сани завернули під високу глинисту кручу. Зверху звисали густі чагарники верболозу. Собаки лягли на сніг. Севруки поставили високі жердини під кручу і накрили кожами. Утворився зимовий курінь, який захищав людей і собак від снігу. Собак годували рибою та сухим м’ясом.

Погоничі зібрались біля середньої упряжки, гомоніли, гризли суху рибу та соти з медом. Під час таких зупинок на ніч, була велика загроза від нападу зграї вовків. Вовки загризають собак. У таких випадках подорожуючі брали декілька забитих тушок ягнят чи телят і везли у санях.

При нападу вовків забите ягня жбурляли вовкам, а ті відставали від валки, яка втікала якнайшвидше від переслідування. Ранку не чекали. Посеред ночі підняли собак, знову годували їх рибою. Собаки підняли лемент за рибу, погоничі ловили вожака упряжки за шлейку і бігли поряд. Десять собак мчали за вожаком. Собача валка мчала по льодах. Погоничі зіскочили на верх поклажі і крутили довгі жердини над собачими спинами, вимагаючи послуху, але собак не били.

Навкруг простиралось море білих снігів. Стояла мертва тиша. Десь збоку, з високої кручі, долинув високий звук, завивав вовк. Згодом до нього приєднались два чи три інші голоси і нарешті завила вся зграя. Вовки мчали за собачою валкою. Із задніх саней севрук Мина скинув у зграю двох ягнят і половину теляти. Вовки відставали, але їх вожак був затятий, біг поряд і дістався першої упряжки. Собаки вибивались із сил, піна летіла із ротів, чулось лише гарчання. Харитон вихопив смолоскип, викресав вогню і жбурнув під ноги вовку-вожаку. Вовки сіли на хвости і вили, але позаду їхав Бурляй і кинув їм ще одне ягня. Сейм упадав до Десни, валка різко повернула на південь. Тривожна зимова ніч залишилась позаду. Новий ранок розпочинався промінням, сніг іскрився. Чернігів був уже близько.

Ще здалеку виднілись під Черніговом намети купців. Курілися дими від багаття. Сани-розвальні з поклажею стояли рядами, а позаду рядів погоничі годували коней. Це були купці з далеких північних земель. По Дніпру, із Смоленська і Любеча, привозили пушнину чорнобурок, серебристого горностая, п’ятнистої рисі, рижої росомахи.

З берегів Варяжського моря прибували, незнані у Сиверській землі, рідкісні товари: морський кришталь, бивні моржів, роги оленів, китовий ус, вироби з металу.

Валка із Глухова зупинилась поряд із такими ж сиверянами, як і вони. На березі Десни уже декілька днів стояли купці із Путивля та Липовецька. Глухівський староста Харитон давав розпорядження:

– Бурляй, став намет поряд з путивльськими! А я піду по рядах та огляну товари.

Перший ряд купців проходив по-під стінами Чернігова. Другий ряд саней та наметів стояв проти першого. По середині лишався широкий прохід, по якому змогли б проїхати коні з товаром. Виставивши товар, купці ходили між рядами та оглядали прибулий товар. Вони приглядались та прицінялись до потрібних речей, домовлялись про обмін товарами.

Тут, у рядах, оглядали та перевантажували товари з одних саней на інші. До ХІІ століття Київська Русь не мала своєї монети, яку б використовувала у торгівлі. Але при княжому дворі існувала традиція нагороджувати воїнів або бояр «золотою гривнею». «Гривню» кували ковалі. Круглу та розплескану, із зображенням тризуба, гривню вішали на шию на шнурку. Згодом ця гривня виступала, як грошова одиниця.

Глухівський староста Харитон оглянув торгові ряди під стіною і звернув у ряд, який проходив по берегу Десни. Тут зупинялись купці із Києва та з південних земель Руси. Харитон шукав київських купців, бо вони привозили сіль і «хліб». Багатий сиверський край не мав свого «хліба» і своєї солі.

Під час весняного торгу до Києва прибували по Дніпру ромейські купці. Вони везли сіль. Київські купці закупляли сіль, зберігали її у закромах, а зимою везли під Чернігів і міняли на пушнину. Найціннішим товаром був «хліб». «Хлібом» називали всяке зерно, що йшло на їжу. «Хліб» сіяли південні слов’яни, а на продаж везли весною на торжки на дніпровських островах. Закупивши зерно весною, купці зберігали його до зими.

Севрук Харитон надибав сани із клунками солі. Він не знав, як почати торг, та купець перший звернувся до нього:

– Звідкіля прибула ваша валка? Чи маєте «куниці»?

Та у глухівських мисливців була високоякісна пушнина. Шкіри рудих лисиць переливались різними відтінками червоних та жовтих кольорів. З великим умінням знімалась шкіра з голови лисиці. На своїх місцях лишались і носик, і вушки, і очі. Всі чотири лапки з кігтями лишались біля черева. Лисячий хвіст теж лишався незайманим. Він продовжував темну спинку лисиці і округлявся у розкішну і пухку прикрасу. Шкіри водяних видр і лисок відливали «серебром». Нагадуючи водограї на річках. Невеликі шкірки куниць мали різні відтінки. У лісових хащах зустрічаються темно-бурі звірки, а на просторах лісо-степів переважають світло-жовтні куниці. Шкірки куниці використовували для прикраси одягу. По числу куниць оцінювали деякі товари. Згодом у Руси дрібну монету назвали «куна».

Глухівські купці на торг під Чернігів привезли п’ять саней з товаром. Двоє саней були навантажені пушниною. Це були шкіри дрібних пухнастих звірків. Молоді севруки, Малк і Сіроок, упряглись у сани і потягли їх на берег до київських купців.