Антон Гайдук - Конотоп над Єзучем

© Антон Гайдук, 2019

ISBN 978-5-0050-7464-5

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

На високій скелі над морем стояв кремезний чоловік з довгим чубом та величезним списом у руках. Внизу, у нього під ногами, шуміло синє море. Хвилі били у підніжжя скелі і котились назад. Морські чайки безупинно зойкали: чи то тужили за загиблими у морі, чи закликали сміливця у мандри по водах. Безкінечна широчінь моря притягувала погляд.

По північному узбережжі Теплого моря, яке у грецьких писаннях називалось «Понт Євксинський», а пізніше мореплавці назвали Чорне море, розстилались степи від Дону до Дніпра (стара назва Борисфен). Ковилі в зріст людини вкривали ці степи суцільним килимом. Від вітру ковилі шуміли та гойдались, утворюючи хвилі на поверхні, мов у морі. Ці степи для кочівників-скіфів були і домівкою, і державою. Та зі Сходу, від великої ріки Ітиль (нині Волга), прийшли орди азіатських кочівників, що називали себе «готи». У безперервних сутичках «готи» тіснили скіфів, забрали їхні отари та гурти худоби. Скіфи відступили за Дніпро. Люди гинули, залишився невеликий загін.

Мудрий та відважний вожак скіфів «Скіф» повів залишки свого племені від Дніпра до річок Інгулець та Рось, а далі рушили на північ, де стояли первозданні ліси, а болота перекривали до них підступи. Нові завойовники степів «готи» пересувались на конях і на верблюдах. Вони на гарбах везли збіжжя, дітей та жінок; гнали отари овець, кіз, гурти коней та буйволиць. Їх зупинили ліси та болота. Готи декілька століть кочували по степах біля Понту Євксинського.

Південно-східну Європу називали Велика Фракія, яку населяли «варвари». Під назвою «варвари» у ті далекі часи підрозумівались «бородаті воїни» з низькою культурою. На берегах Середземного моря жили греки або елліни, що розселялись за Балканськими горами на грецькому пів-острові.

Греки належали до арійської раси – це люди білі тілом з блакитними очами, русим волоссям на голові. Свою культуру вони здобули від єгиптян, фінікійців, вавилонян.

За Кавказом, серед пустель, в епоху Вавилону, виникла держава Персія, яку населяли люди європейської білої раси – арійці. Раніше арійці заселяли більшу частину Європи, та згодом частина їх перейшла у Малу Азію. Перси жили громадами, згодом у них з’явились свої царі. Вони поклонялись сонцю та вогню. Персія зміцніла, як держава, і поступово підкорила інші держави Малої Азії. Персидський цар Кір ходив війною на греків. Та греки розбили його військо на Марафонському полі біля міста Атен (Афіни). Та цар Кір зібрав ще більше військо (до двох мільйонів воїнів) і через Босфор знову рушив на греків. Відбулося декілька битв на землі і на морі, де перемогли греки. Загарбницькі війни приносили Персії великі багатства та безчисленний полон або рабів.

Згодом Македонський цар Олександр зібрав грецьке військо і рушив на Перську державу. Персія скорилася, за нею були підкорені Сирія, Вавилон, Єрусалим, Єгипет та інші держави Малої Азії. Після смерті Олександра, велика держава розвалилась. Її поділили між собою його полководці. Безкінечні війни на території Малої Азії приводили до мішанини різних народів. Так греки змішались із азіатами і стали подібні до семітів (араби, вавилоняни). Держави руйнувались, раби різних племен тікали у пустелі, утворювали орди кочівників. Кочівники мали отари овець, табуни коней та верблюдів, вони шукали випаси для худоби. Біля земель персів, на півночі, височів Кавказ. Попід Кавказькими горами, по вузькому узбережжі Каспію, кочівники пробирались до степів біля ріки Дон. Тут було вдосталь їжі для овець та іншої худоби.

По Візантійським записам у ІІ столітті по берегах Чорного моря у степах кочували племена «готів». Це були дотепні люди, із високими військовими здібностями. Всі чоловіки були воїнами, білої раси з рудим чубом на голові. У Візантії готів називали дикими «скіфами». У ІV столітті нашої ери їх витіснили гунни, що йшли зі Сходу.

Готи перейшли ріку Дунай, підступили до кордонів Візантії, розбили імператорські війська під містом Адріаполем. У битві загинув імператор Валент. Візантія витіснила готів у провінцію Єлладу; кочівники розграбили Єлладу і набрали полон. Полководець готів «рекс Аларік» повів своє військо на Італію. Італійський імператор Стилихон загородив їм шлях на Рим. Та впертий рекс Аларік три рази кидав воїнів на штурм, прорвав оборону і рушив на Рим. Рим відкупився від «варварів» великим викупом та готський «рекс» (полководець) вимагав титул головнокомандуючого Рима, а для готів земель. Рим не дав згоди, тоді готи у 410 році взяли Рим штурмом та розграбили. Готський ватажок Аларік був перший «варвар», що підкорив «Вічний Рим». Рекс Аларік помер у 34 роки. Його поховали на дні великої річки. Спочатку воду відвели, а потім пустили по руслу назад.

Грецькі записи свідчать, що «гунни» об’єднували різні племена у одну общину, яка не мала релігії та існувала без расової нетерпимості. Про напади військових загонів «гунів» згадують літописи багатьох держав Малої Азії. Це – Месопотамія, Арменія, Сирія, Фракія, Македонія. Гунни витіснили готів із степів Причорномор’я. Після ІV століття нової ери гунни з’явились біля кордонів Візантії. Багата християнська держава платила гуннам данину.

Вождь гуннів Аттіла заснував свою державу на землях Угорщини, а столиця стояла на річці Тиссі, де він і помер. Мова гуннів схожа із монгольською та французькою. У багатьох словах просліджується однаковий корінь. Гунни змішались із корінним населенням Угорщини.

ІІ

РОССИЧІ

Ріка Рось тече із Заходу, впадає у Дніпро. Недалеко від ріки-велетня Рось повертає на північ. Вода у її руслі тече на північ, вода у Дніпрі тече на південь. Весною Рось розливається, захоплює велику заплаву і утворює озеро. Біля Росі глухі ліси відступають, а соснові урочища розкидались по обох берегах. На високих кручах ростуть дуби, липи, вільха. Між лісами на полянах видніються нивки зораної землі. Один дуб, на вершині кручі, стоїть без верху, а на стовбурі іскусний майстер різцем вирізав образ бога Сварога. З роками стовбур почорнів, але можна розгледіти і випукле чоло, і дві глибокі зіниці. Ліве око примружене, ніби у лучника. Роздуті ніздрі прямого носу, як у россичів, нагадують тура-зубра, що чутливо ловить пахощі степу. Вуси злились із бородою, сім прядок ховаються під корою. Руки Сварога переходять у товсті сучки, а ноги зливаються з корінням. Вогняний бог «Сворожище» дивиться із гущини дубу на зароські степи. З півдня від Дніпра, Інгульця та Інгулу далекі степи підходять до Росі великими галявинами, по яких протоптані степові стежини. На галявини заходять вільні коні-тарпани, тури з рогатими головами і горбатими спинами, степові кози і олені, шукаючи водопій.