Антон Гайдук - Конотоп над Єзучем
- Название:Конотоп над Єзучем
- Автор:
- Жанр:
- Издательство:неизвестно
- Год:неизвестен
- ISBN:9785005074645
- Рейтинг:
- Избранное:Добавить в избранное
-
Отзывы:
-
Ваша оценка:
Антон Гайдук - Конотоп над Єзучем краткое содержание
Конотоп над Єзучем - читать онлайн бесплатно ознакомительный отрывок
Интервал:
Закладка:
«Старий лис» – хан Суніка не обіцяв більш не з’являтись. Воєвода викупу не дав, хан від’їхав незадоволений. Всеслав не поберіг роської крові. Россичі хотіли слави. Хазарські полки хана Суніки з велитким обозом залишили стан у Туровому урочищі. Гарби, нагружені різним збіжжям, пораненими, жінками і рабами, вирушили у дорогу. За обозом табунщики гнали коней і молодняк для прокорму. Воїни-хазари на конях їхали по-переду і позаду довгої валки степовиків.
Хазари у роських землях зруйнували майже всі «городи» -кріпості. Чоловіки залишились лише у слобожанському війську, яке повернуло назад полон. Це були жінки та підлітки. Всеслав стояв біля вчорнілого бога Сварога і говорив до нього, як до справедливого порадника: «Я приніс у жертву городи-кріпості свого краю, але зберіг чоловічий рід свого племені. Ніхто із хазар не повернувся із лісів, всіх перебили. Тепер ворог просить миру. А що скажуть мертві? Хто про це відає? Земля просить відмщення».
Як тільки у слободу дійшла звістка, що хазари рушили, Всеслав із загоном пустився навздогін хазарам. Охорону, що рухалась по заду, перебили, коней забрали і погнали до Росі. Постійні сутички хазар і россичів виснажили втікачів, військо перебили, лишився обоз. У хазар розпочався голод і безвіддя, а потім хвороби. Россичі не пускали хазарських коней на випаси, коні охляли. У останній сутичці із россами загинув старий хан Суніка. До воєводи, до россичів прийшла «слава».
На згарищі своєї кріпості сидів князь-старшина Сивоус. Він залишився живий, бо у липових дібровах займався бджолами. А чим ще може займатись стара людина, що прожила вісім десятків? З ним було двоє правнуків, Ярилко та Минько. Вони жили у овшаннику, рибалили на озері. Додому збирались лише на жнива. Але одного дня по низовині потягло димом.
Сивоуса ніби шпигонули під бік: «Це степовики!» Щоб пересвідчитись, він лягав на землю і тулив вухо до зеленого пагорбу. Земля гула, це біжать коні, а іншого разу земля стогнала, це на одному місці іде бій і коні топчуть землю. Сивоус заплакав, думав спокійно доживе до кінця свого віку, але ще одне лихо треба пережити.
Хазари попалять і пограбують, і підуть. А як же врятувати рід, щоб не зник, а продовжувався. Сивоус обіймав правнуків і мовчав. Вони переждали і повернулись на згарище. Діти кричали: «Мамо! Мамо!», а дід копав могилу. Увечері сиділи під недогорілим чуланом, дві собаки приблудились і лежали тихо, а дід пригортав двох підлітків до себе, гладив по русих чубчиках та наказував: «Треба іти на Прип’ять, далеко у ліси, чуєте – на Прип’ять!»
ІV
ПОХІД НА ВІЗАНТІЮ
За два десятки років після хазарського побоїща Поросся об’єдналось до самої річки Прип’яті. Від Росі на південь слов’янські поселення доходили до Турового урочища, де були чорноземні грунти. До росських племен приєднались інші, менші племена: каничі, ільвичі, ростовичі, бердичі, славичі, прип’ятичі. Цей край називали «Заросся», а людей назвали «россичі» або «русичі» Родючу земля назвали «чорнозем». Князь-старшина Всеслав заложив у гирлі рось-ріки укріплення «Княжгород», щоб захистити землю від степових кочовиків.
Землю россичів перетинають великі та малі річки, вкривають ліси та урочища, огороджують болота та прясовини. Не знавши не пройдеш. А хто знає цей край, той за шість днів пройде від Росі верхом на коні до Уж-ріки. Далі на північ розселились теж слов’яни: хвастичі, ірпечі, ужичі, в’ятичі із рік Супою, Трубежа, Остра та Десни. Всеслав біжить думкою вперед і бачить всі народи одної крові об’єднаними. Тоді у россичів буде велике військо і вони зможуть піти війною на хазар і розбити «гніздо» степовиків. А також віднайдуть хазарську столицю Саркел і зрівняють її із землею, як це роблять хазари у завойованих землях.
У «Княжгороді» знаходилось чисельне військо, що постійно займалось виучкою військових навиків. Дозор перемістився далеко у степ, на Могилу біля Інгульця. Людей у військо присилали усі без винятку племена, а також – їжу та харч для коней. Воєводою настановлено Ратибора, на ньому була відповідальність за все. Тож він знав, що у них мало зброї. Були у них умільці – зброярі по дереву і по залізу, уміли і руду випалювати. Але цього мало. Ратибор бував на великих торжищах, чув від ремеїв, що у них багато заліза, бо ходять вони війною на інших та грабують. Воєвода Ратибор задумав похід на Візантію.
Невелике військо, лише вершники на конях, вирушило із князь-городу під командою Ратибора. Дорога проходила по лісах, на восьмий день перетнули ріку Буг. Пішли пагорби. За рікою Дністром земля ще більше збугрилась, пішли межигір’я, а згодом проступили в далечині гори. Дорога вела на південь до Дунаю. На березі біля багаття воїни згадували розповіді своїх пращурів про те, як ромеї приходили на землі угличів та тиверців і розоряли їх поселення. Та слов’яни об’єднались і прогнали ромеїв. З тих пір вони не з’являлись.
Військо россичів перетнуло кордон Візантійської імперії, рухалось по берегах ріки Гебр. Звістка, що «варвари» напали на імперію долетіла до столиці, «базилевс» збирав військо. По головній імператорській дорозі назустріч россичам рухались загони військ. Були запеклі битви, але «варварів», так називали слов’ян, не змогли зупинити. На окраїнах Візантії, в області Фракії, стояло укріплення Топер. Воєвода Фракії пропонував «варварам» укласти перемир’я і обіцяв великий викуп.
Але слов’яни, або як їх звали тут у Візантії, скіфи, обложили Топер. У фортеці зібрались біженці із прилеглих земель. Це були раби, що працювали на землях, худоба багатих власників, охоронні застави з великої дороги. Ворота закрили, на стінах виставили охорону. «Варвари» підійшли і стояли декілька днів, але не стали брати штурмом фортецю. Вони відійшли до гір і біля ущелини стали табором. У Топері закінчилась вода, розпочався голод і чума. Ромеї зібрали військо легіонерів, вийшли із стін і рушили на «варварів», які чекали біля ущелини. Вишколені воїни ромеїв у захисних латах пішли на піших росичів, які напівголі з шаблями накинулись на неповоротких ромеїв, мов шквал буревію, і скинули їх в ущелину, де добивали стрілами із луків.
Розпочався штурм фортеці. Слов’яни підступили під стіни, вели обстріл із луків, лізли по драбинах на верх. Залишки легіонерів у фортеці здавались у полон. Але «варварів» цікавила здобич. Вони забирали тканини, посуд (мідний, бронзовий, срібний), залізо у любому вигляді; вилучили у ромеїв усі підводи та коней і вантажили здобич. Шукаючи у підвалах залізні речі, нападники побачили закутих рабів, у стінах і у нішах теж були прикуті раби. Про це слов’яни чули від ромеїв на торжищах, але побачивши таке на власні очі, вони завмерли від жаху.
Читать дальшеИнтервал:
Закладка: