Анатолій Власюк - Інтуїція

14

Я вже був не той, що декілька днів тому, і відчував, що відроджуюсь, а моє людське начало бере гору над рабським, котре, очевидно, панувало в тому закладі, де я знаходився. Хотілося зустріти небезпеку у всеозброєнні, обличчям до ворогів, а не втікати світ за очі. Проте я розумів, що мій паперовий героїзм якщо й не коштуватиме мені життя, то повернутися в ненависний заклад я точно можу. А цього мені хотілося тепер якнайменше.
Я чув не тільки гавкіт собаки, а й голоси людей на подвір’ї. Сумнівів бути не могло: вони прийшли по мою душу. Ніби у фантасмагоричному сні я почув скрип дверцят шафи, якої, бачить Бог, раніше тут не було, але хтось невидимий за ніч притарабанив її в майстерню. Я вже знав, що там, за шафою, мій порятунок.
Коли я відхилив дверцята, розсунув одяг і натиснув на задню стінку, то побачив хід у невідоме і щось на зразок довгого коридора, освітленого тьмяним світлом. Я не пам’ятаю, чи усміхнувся сам до себе, настільки все було просто і геніально, але коли зсередини засунув дверцята шафи, почув, що до кімнати увірвалися люди з голосами моїх колишніх переслідувачів у будинку водія сміттєвозки.
Я рвонув у невідоме, втікаючи від них, і не мав часу задумуватися, скільки мені ще отак бігати. Я швидше відчув, ніж побачив, що тьмяне світло у коридорі поволі згасає у мене за спиною, рятуючи від переслідувачів.

15

Бігти мені було легко, ніби на змаганні, коли просто відчуваєш себе вільним, а не борешся за медаль з суперниками. Коридор міг бути тунелем, який повинен був вивести мене невідомо куди.
Я не сумнівався у тому, що саме так і має бути. А ще я знав, що мої переслідувачі ні за що мене не наздоженуть. Не наздоженуть, бо їм і не треба цього робити. Я розумів, що проти мене затіяли брудну гру. Ця моя втеча із закладу, дивовижний порятунок в особі водія сміттєвозки, постійне переслідування, аби я не розслаблявся ні на мить, і, власне, порятунок в останню секунду – все це було задумано якимось невідомим мені режисером, якого я не знав і який з незрозумілих мені причин влаштував цей зловіщий експеримент наді мною.
Як би там не було, але я біг, не замислюючись над подальшими наслідками, бо зараз мені хотілося лише одного – жити.
І раптом я згадав Софію. Це було так несподівано, що я зупинився. Думка, що переслідувачі можуть мене наздогнати, навіть не приходила мені в голову.
Я ніби наяву побачив Софію, відчув запах її тіла, а синьо-сталеві очі дівчини ніби пронизали мене наскрізь.
Шок тривав недовго, і я повертався до тями. Мої переслідувачі й не думали наздоганяти мене, ніби хтось невидимий дав їм команду не заважати мені думати про кохану дівчину.
Я поволі пішов. Згодом тунель закінчився. По сходах я виходив із якогось підвалу. Сонячний день бризнув мені в очі. Від несподіванки я заплющив їх, а коли розкрив, то побачив, що знаходжусь у центрі міста, біля самої ратуші. Годинник на ній почав бамкати, але я не встиг порахувати кількість ударів.

16

Місто видалося мені знайомим і водночас невідомим. Я думав про те, що вже бачив ці будинки й магазини, але щось невловиме змінювало їх до невпізнання. Я відніс це до того, що декілька років знаходився в осоружному закладі. Звичайно, час на місці не стоїть, природно руйнуючи все навколо, а щось руйнують люди.
Люди! Я відчув шалений дискомфорт, дивлячись, як вони снують туди-сюди. Ніби роботи поселились у моєму місті – а що це моє місто, я вже не сумнівався. Їхні механічні рухи нагадували мені ляльок з мого далекого дитинства – неоковирних, на пружинах. Їх можна було так легко зламати, вивертаючи нутрощі, що потім жоден майстер не годен був відремонтувати. Здається, й цих людей зламали, вивернули все, що було всередині, залишивши порожнечу й тіло для годиться.
Доволі швидко я зрозумів, що ніхто нікому не дивиться у вічі, ніби це було заборонено й каралося за законами військового часу. Це не був цнотливий погляд дівчини, яка не сміє підняти очей на чоловіка й червоніє лише від однієї думки, що він на неї дивиться. Це був погляд загнаних у безвихідь людей, яких скував страх.
Я все ще не виходив із схованки й уважно спостерігав за тим, що діється на майдані перед ратушею. Не було чути сміху й розмов, усі були зосереджені й тупо дивилися перед собою.
Згодом око вловило невеличкі камери спостереження на будинках – ще й ще, дуже багато. Здавалося, кожний квадратний сантиметр був під пильним прицілом невидимих людей, які стежили за майданом. Так очь чим викликаний цей людський страх! Мешканці міста бояться, що в їхніх очах прочитають зухвалість, виклик чи просто не так розтлумачать їхні погляди. Мабуть, у них були вагомі підстави, аби боятися.
Мої думки не були викристалізовані у слова, але я добре пам’ятаю, що думав саме так і саме про це.

17

Я довго не роздумував і повернув туди, звідки щойно вийшов. Я не зміг пояснити собі ні тоді, ні згодом, чому так вчинив. Адже логічно було припустити, що я потраплю до рук переслідувачів, які гналися за мною ще з будинку художника. Але, мабуть, вони видалися мені не такими небезпечними, як ті невидимі спостерігачі, які своїми поглядами обмацували кожний квадратний сантиметр майдану біля ратуші.
Звісно, на мене чекала несподіванка. Не встиг я ступити й декілька кроків, втікаючи від смертельної мовчанки майдану, як мало не вдарився лобом об бетонну стіну. Заприсягаюся Богом, що ще декілька хвилин тому на майдан із тунелю був лише один шлях, без жодних розгалужень. Я вже звик до таких несподіванок у своєму житті, але видавалося нереальним, що хтось невідомий за декілька хвилин звів за моєю спиною бетонну стіну.
Я іронічно посміхнувся сам до себе, розуміючи, що потрапив у пастку. Хтось невидимий робить наді мною незрозумілий експеримент, штовхаючи до чогось невідомого. Гадати у цій ситуації, що хочуть зі мною зробити, не було сенсу.
Я пішов на декілька десятків метрів управо від того місця, де, на мою думку, закінчувався тунель, намацуючи стіну, повернувся назад, пішов наліво. Стіна, мабуть, була китайською – у значенні довжини, обійти її за людське життя не було жодної можливості. Залишалося змиритися з долею й виходити на майдан перед ратушею, наштовхуючись на непередбачувані складнощі, які могли мені дорого коштувати.

18

Раптом на майдані почувся якийсь шум. Крики стали все більше долинати до мене, сковуючи тіло страхом.
Не встиг я отямитись і зрозуміти, що відбувається, як до мого сховку скочив невиразний чоловічок у мишачому фірменому одязі і загорланив до мене:
- А ти чого тут сховався, маципуро?! Ану виходь на майдан, коли всіх збирають!
Я, мабуть, був занадто оптимістичним, коли гадав, що страх остаточно вивітрився з мого тіла і душі, як тільки я покинув осоружний заклад. Після криків мишачого чоловічка страх скував мене по руках і ногах, що я не годен був ступити й кроку.
Не розуміючи, в чому справа і чому я не виконую його наказу, мерзенний чоловічок, підстрибнувши на своїх мишачих ніжках, вхопив мене за комір і підштовхнув до виходу. Він бив і штовхав мене у спину, але болю я не відчував, хоча й слухняно йшов, здавалося, до місця своєї страти.
Незабаром майдан ущент був заповнений людьми. Не можна було зробити зайвого кроку ні вперед, ні назад, ні вправо, ні вліво. На підсвідомому рівні й чисто інтуїтивно я затямив, що не можна роззиратися навкруги і втупився поглядом у спину чоловіка, що стояв переді мною. Я чув важкі дихання людей, які були поруч, дозволив собі, не повертаючи голови, покрутити очима, але людських облич не побачив, а лише тіла роботів.
Шум на майдані ущух, і я почув чийсь верескливий голос:
- Зараз перед вами виступить наш комісар Богдан Соловкевич. Слухати уважно і негайно виконувати те, що він скаже.
Коли я почув перші слова цього невідомого комісара, то на інтуїтивному рівні зрозумів, що це саме той Богдан, якого кохає Софія і який переслідує мене. Не було в мене жодного сумніву, що це саме так.
Мені кортіло визирнути з-за спини і глянути на мого екзекутора, але я розумів, що цього робити не можна. Принаймні зараз треба бути таким, як усі, аби твою незвичність не зафіксувала камера спостереження.
Я не розбирав слів, які, підсилені мікрофоном, розносилися майданом, але суть полягала у тому, що з в’язниці утік небезпечний злочинець, якого повинен упіймати кожний чесний громадянин нашої держави.
- За недонесення про те, що бачив цього злочинця, - смерть! – Голос у Богдана був твердий, як криця. – За переховування небезпечного злочинця – смерть господарю та всім членам його родини!
Його слова тупо, мов молотом, били по голові й не спонукали до особливих роздумів про те, що діється навколо.