Анатолій Власюк - Інтуїція

2

Я відчув, що моє запитання для нього було неприємним. Щирість, яку він, як з’ясувалося, випромінював штучно, випарувалася, мов роса на сонці. Здавалося, мій новий знайомий потьмянів, змалів в одну мить.
- Я ж сказав, що завтра її побачите. Вона прийде сюди. До речі, післязавтра у нас двадцять п’ята річниця Великої Серпневої комуністичної революції. Ювілей...
Оте “ювілей” він промовив іронічно, але я, здається, вже не звертав уваги на його гру слів. Моїми помислами цілком і повністю заволоділа Софія. Я побачу її завтра!
Що мене тягнуло до цієї дівчини? Збудження старого і хворого чоловіка – принаймні, я себе таким вважав? Мабуть, не тільки це, бо той невдалий сексуальний досвід із Софією під час блискавиці ніби вказував на зворотнє. Кохання? Теж, мабуть, ні. Так, мені здавалося, що я постійно думаю про Софію, але того запалу, авантюризму, як у юнацькі роки, звісно, вже не було. А, може, те, що я колись називав коханням, насправді ним не було, і лише тепер я починав розуміти, що таке справжнє кохання? Не знаю, не знаю...
Я, здається, не звертав жодної уваги на господаря, який знову входив у свою попередню роль щирої людини. Він без перепочинку тарахкотів, так що вставити бодай слово було неможливо. Але навіть якби мене запитали, про що він говорив, я би, мабуть, не зміг відповісти.
Мене чимось пригощали, але що я їв, теж зараз не можу пригадати. Вірніше, пригадувати нічого, бо я й не знав, що споживав. Робилося це механічно, я наслідував господаря. Їсти зовсім не хотілося, і, здавалося, я би ще довго міг обходитися без цього. Господар поклав мене спати на так званому ліжку, збитому з дощок, а я, така невдячна свиня, навіть не поцікавився, де він прилаштувався. У підвалі-кімнатці було темно, і я тепер думаю, що, мабуть, він усю ніч просидів у кріслі, пильнуючи мене.
Сказати, що я спав, не можна. Надто бурхливим був для мене цей день, аби я міг заснути. Звісно, мої думки були про Софію. І це все було приємне, таке, що розслаблювало. Правда, одна чорна думка пронизала моє тіло: невже Софія з ними, і цей бал-маскарад зі мною придуманий, власне, нею для якоїсь незрозумілої мені мети? Я гнав цю думку геть, не маючи права запідозрити Софію у чомусь лихому.
А ще мені видавалося, що насправді й тут є камера спостереження, уміло замаскована, і кожний мій подих і погляд фіксується недремним оком мого незнайомого ворога.

3

Мабуть, я таки заснув, бо коли прокинувся, побачив тьмяне світло лампи. Мого господаря, звісно, не було.
Я метнувся до дверей, але вони були зачинені. Виламати їх і вийти на волю не було жодної можливості.
Я картав себе за свою довірливість і думав, що чолов’яга вже пішов мене здавати. Адже він так недвозначно сказав, що, здавши ворога народу, можна повернутися з підвалу до квартири. Мабуть, це й було його заповітною мрією, а я, мов маленький хлопчик, піддався на цю провокацію.
Так мені й треба! Я прасував кроками підвал-кімнатку, лише відхиляв голову, аби не вдаритись об звисаючу лампу. Так мені й треба! Мені вже не було шкода самого себе за власну необачність. Здавалось, я вже морально був готовий повернутись в осоружний заклад і мстиво сам себе налаштовував, що так мені й треба, якщо я не вмію жити на волі.
Але одна думка змусила мене зупинитися й сісти на крісло. Звідки цей чолов’яга знає про Софію й про наші особливі стосунки з нею? Ні, це не може бути провокацією. Навіщо так здалеку мене заманювати, якщо можна було ворога народу схопити ще на площі перед ратушею?
Я трохи заспокоївся і уздрів на столі записку: “Я буду пізно. Будьте як вдома. Їжте і пийте все що побачите на столі. На жаль, обставини складаються так, що Софія, можливо, сьогодні не зможе прийти. Проте, якщо їй це вдасться, вона обов’язково буде”.
Ну, ось... Тільки я почав думати про нього добре, як він сам змусив мене змінити своє ставлення до нього. Як він, не маючи зв’язку з Софією у підвалі-кімнатці, міг знати, що вона сьогодні може не прийти до мене? Чи все-таки зв’язок є? Навіщо дурять мене, старого, спекулюючи на моєму коханні до Софії?

4

Стіл був застелений газетами, і я від нічого робити став читати.
“Лише Велика Серпнева комуністична революція розкрила потенціал наших людей, - писалося в одній статті під заголовком “Здобутки Великої революції”. – Нині вони згадують незалежність України як дурний сон. Комуністична ідея зробила їх щасливими”.
Що за маячня? Не встиг я обдумати прочитане, як почув кроки по той бік дверей. Здавалося, що йшов старий дідуган, важко переставляючи ноги. Невже до мене? Ні. Почувся скрип дверей у сусідній комірчині. Я вслухався, аж дзвеніло у вухах, але більше звуків не було чути, ніби старий за стіною затаївся, прислухаючись до того, що роблю я.
Байдужість заволоділа мною, і я продовжив читання веселенької статті, не замислюючись над змістом: “Великі перетворення, здійснені у нашій країні за 25 років після революції, свідчать про геній нашого народу, його непереборне прагнення до свободи. Вільний розвиток особистості забезпечений економічною і соціальною політикою партії. Не турбота про кусник хліба, як було у чорні роки незалежності, а повноцінне існування творчих людей – ось головний здобуток Великої Серпневої комуністичної революції”.
Я перевів погляд на іншу газету, але й там статті були присвячені цій загадковій революції, якої я не пам’ятав і не знав.
Мимохіть мій погляд вихопив чорну рамку під статтею: Володимир Больбаков, другий секретар ЦК Компартії України. Больбакова вже нема? Я нахилився над столом і уважно став читати невеличку замітку, виділену напівжирним шрифтом: “Це була остання стаття нашого бойового товариша. Сьогодні він загинув смертю хоробрих, намагаючись упіймати небезпечного злочинця. Ворогам нашої держави не уникнути народного правосуддя”.
Вихором у голові пронеслися думки: небезпечний злочинець – це я, а Вольвакова стукнули свої ж, адже це він спричинився до моєї втечі.
Я поступав, звісно, не по-християнськи, але усмішка засяяла на моєму обличчі.

5

Раптом двері до мого підвалу різко відчинились. Я нічого не бачив, бо був засліплений променем потужного ліхтаря.
Коли я отямився, біля мене стояло декілька шафоподібних охоронців з квадратовими черепами – і всі, здається, мали одне і те ж обличчя, мов брати-близнюки.
За якусь мить у дверях з’явилась Софія, моя Софія. Вона була чарівною, і я мимоволі замилувався нею. Я готовий був вибачити моїм ворогам кількарічне ув’язнення в осоружному закладі, мої поневіряння після втечі, лиш би бачити дорогу мені людину.
Однак я відразу відчув зміну настрою у поведінці Софії. Вона була холодною, як лід, недоступною і пронизувала мене колючим поглядом. Чи моя це Софія? Чи це її бездушний клон?
- Пане редакторе, ми вам вдячні за пророблену роботу. Ви один з найкращих наших агентів, - чужим голосом, мов робот, говорила Софія. – З нагоди двадцятип’ятиліття Великої Серпневої комуністичної революції вас удостоєно категорії “дельта” в рангу агентів. Вітаю і бажаю подальших успіхів.
Поки я приходив до тями і переварював, що означає та клята “дельта”, Софія підійшла до мене і міцно потиснула руку. Я швидше відчув, ніж зрозумів, що вона залишила у моїй долоні записку, і я після рукостискання поспішив затиснути в кулаці клаптик паперу.
Лише якусь мить на мене дивилася та Софія, яку я знав і запам’ятав, здається, на все життя. Але та мить була занадто короткою, аби я міг насолодитися. Знову на мене дивились очі льодяної королеви, які несли не кохання, а смерть.
Софія вже йшла до виходу, за нею – шафоподібні охоронці без ознак інтелекту, запрограмовані на знищення будь-якого супротивника, а я стояв знесилений від напруги.