Анатолій Власюк - Інтуїція

15

Від привселюдної екзекуції мене врятував духовий оркестр, який, здавалося, грав під самим вухом, настільки потужною була сила звуку, що виливалася з динаміків. Мабуть, не лише я відчував, що череп зараз лусне і мізки витечуть назовні. Очевидно, це був один із стимулів, аби тримати у покорі всіх зігнаних на майдан перед ратушею.
На щастя, це знущання над людським організмом тривало відносно недовго, в іншому випадку збожеволілий майдан розшматував би тих, хто стояв на трибуні. Я їх не бачив, занадто далеко від мене вони були, але враз за їхніми спинами висвітлився величезний екран. Спочатку їх показали усіх разом, а потім камера поїхала від обличчя до обличчя.
Звісно, я вже колись бачив оці набундючені персони, однак ніяк не міг згадати, хто є хто. Це було, здавалося, в минулому житті, й мої потуги повернути пам’ять до кінця були марними.
Я швидше здогадався, ніж упізнав, що це Софія, коли камера зупинилася на її обличчі, - той же бундючний, високомірний вираз обличчя, погляд людини, яка панує над іншими. Якби я не знав моєї Софії інакшою, подумав би, що це не жінка, а фурія.
Голос з динаміка щось патякав про парад переможців з нагоди двадцять п’ятої річниці Великої Серпневої комуністичної революції, а перед моїми очима стояла Софія – не та, що на екрані, а сумна, з веселими іскорками в очах. Та й самої Софії вже на екрані не було, бо йшла пряма трансляція параду переможців із Києва.
Хрещатик заполонила сучасна військова техніка, у небі з’явилися літаки, сонні вожді на трибунах (а цих людей я вже точно ніколи не бачив!) мляво спостерігали за всім, що відбувається. Здається, це їх зовсім не цікавило, але треба було добути до кінця неприємну церемонію.

16

Нудотина тривала добрих три години, аж заніміли ноги і спина. Але коли парад переможців у Києві завершився, нашу муку на майдані перед ратушею ще продовжили.
Монотонний голос читав з трибуни прізвища героїв революції, які віддали своє життя у боротьбі з ворогами за наше світле сьогодення і майбутнє. Звичайно, цей голос я би упізнав з мільйонів. Це був Богдан, і тепер я мав можливість побачити його обличчя мало не на весь екран. Нічого особливого, типовий фанатичний революційний вождь місцевого розливу, такий собі містечковий фюрер, від якого залежало здоров’я і саме життя кожного члена громади. Шпилькою кольнуло в серце, коли я подумав, що Софія спить з ним. Ревную, бо кохаю Софію? Чи це в мені пробудилося почуття власника її жіночого тіла?
Мені самому було дивно, що я не відчуваю ненависті до Богдана, хоча інтуїція підказувала: це твій найбільший ворог, це він винен у тому, що ти потрапив до осоружного закладу, в якому я провів найкращі роки свого життя. Звичайно, я мав би ненавидіти його або принаймні штучно підігрівати це відчуття в собі, але нічого не виходило, бо нічого подібного всередині не було. Чомусь я згадав невідомо чиї слова: “Якби ворога не було, його треба було би вигадати”. А, може, це все надумано мною, і ніяких ворогів нема, і я їх лише вигадав, і у всьому винна моя бурхлива фантазія?
Найбільше мені зараз хотілося бачити Софію, але скільки я не вдивлявся, не міг навіть приблизно сказати, де вона стоїть на трибуні, настільки злилися в єдине ціле всі місцеві вожді, а на екрані, крім Богдана, нікого не показували.

17

Мабуть, я би не витримав цієї екзекуції, якби Богдан не заговорив про тих людей, які, “ризикуючи своїм життям, мужньо викривають наших ворогів, що зачаїлися”. І далі він став перераховувати цих людей. Список був довгим, і я все чекав, що він назве й мене. Але Богдан дочитав список до кінця і зробив паузу.
Пауза явно затягнулась, і мені видалося, що Богдан розгублено дивиться на своїх сусідів по трибуні. Я інтуїтивно відчув, що зараз мова зайде про мене. І тільки я про це подумав, як Богдан назвав мене, сказавши, що я викрив агентів, засланих до нашої держави. “Цей чоловік і зараз стоїть серед нас, на цьому майдані, але ми не можемо його розсекретити, бо його місія ще не закінчилась, і саме сьогодні він приступає до виконання надзвичайно важливого завдання”, - сказав Богдан.
Мені здавалося, що зараз усі будуть дивитися на мене. Кров приплила мені до голови, світ захитався перед очима. Але всі мовчки стояли й незворушно дивилися на екран, з якого промовляв Богдан.

18

Давніша думка, що з цим треба закінчувати й втікати куди очі бачать, тепер лише підсилилась і повністю заволоділа моїм єством. Теж знайшли суперагента в моїй особі! А, головне, що я не знав, яких таких-сяких ворогів викрив.
Мітинг на площі закінчився, й усім наказали розійтися. Повертатись до кімнати-підвалу, де господарював мій ворог, я не хотів і, втупившись у красиві жіночі ноги, які опинилися переді мною, пішов за ними. Думав, що на першому-ліпшому перехресті чкурну кудись убік, вийду на околицю міста – а там ліс, де можна забути про все це божевілля. Ліпше загинути у лісі від дикого звіра, ніж відчувати себе нікчемною пилинкою у цій гноївці глупоти.
Проте ноги жінки вабили мене, і я слухняно йшов за ними у протилежному від потрібного мені напрямку. Я швидше відчував, ніж бачив, що жінка озирається і усміхається мені, а я боявся глянути їй в очі, бо не хотів розчаровуватися, адже лише Софія могла вести зараз мене за собою на край світу. А так, виходило, я готовий іти з цією жінкою теж на край світу і вже майже змирився з тим, що це не Софія. І скільки тих країв світу існує?
Раптом важка долоня лягла мені на плече, і голос змученого важким життям чоловіка промовив:
- Товаришу, нам сюди.

ЧАСТИНА П’ЯТА
ПАСТКА

1

Ось уже місяць я жив у середовищі людей, з якими мені було затишно і комфортно. Здавалося, ми розуміли одне одного з півслова, зналися мало не все життя і жили однією сім’єю.
Це була справжня комуна, яку колись описували утопісти у своїх романах. Звісно, я зараз би точно не зміг сказати, про що саме йшлося у тих творах, бо навряд чи у своєму минулому житті читав їх, а лише чув, що такі існують, але мені видавалося, що саме про ці великі сім’ї людей і писали ті, кого ми незаслужено забули і навіть насміхалися з їхніх утопічних ідей.
Мені би не вистачило місця, аби описати всіх, з ким довелося зустрітися після сумнозвісного параду переможців з нагоди двадцятип’ятиріччя Великої Серпневої комуністичної революції, та й нема потреби в цьому. Це все були милі люди, незгодні з Системою. Кожний з нас жив в окремому підвальчику, здавалося, власним життям, своїми турботами. Але коли ми виходили на повітря, то безпомилково впізнавали одне одного, ніби якісь флюїди свободи витали у повітрі.
У старій частині міста ми могли вільно говорити між собою на різноманітні теми, мріяти про щасливе майбутнє, яке ось-ось настане, і буде іншим, ніж тепер, і набагато кращим, ніж воно було до цієї клятої революції. І хоча багато хто з нас достеменно не пам’ятав, яким було воно, це дореволюційне життя, але ми однаково були впевнені у тому, що гіркий досвід минулого дозволить нам врахувати помилки і не просто скинути Систему, зламати її, а збудувати нову якість життя.
У новій частині міста нам доводилося вести себе зовсім по-іншому. Тут нас була явна меншість, бо ми рідко сюди заходили, віддавши панування активістам Великої Серпневої комуністичної революції, які жили у наших квартирах. До того ж уся нова частина міста була нашпігована камерами відеоспостереження, так що доводилося бути обережними і обачними.