Анатолій Власюк - Інтуїція

version="1.0" encoding="utf-8"?> prose Анатолій Власюк 325268 Інтуїція ru 707982

Інтуїція
Власюк Анатолій

Татові

ЧАСТИНА ПЕРША
ЧОТИРИСТА ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

1

Звичайно, я цього не пам’ятав і не міг пам’ятати, але покійні тато й мама стільки разів розповідали цю історію своїм знайомим у моїй присутності, що все це нарешті мені наснилося.
Ніби я, ще малий Толик, стою на залізничному вокзалі й затуляю долонею рот. “Чому ти так робиш?” - сміючись, запитує молодий і ще живий батько. “Щоб хмара до рота не потрапила”, - серйозно відповідаю я і з острахом дивлюся на пару, якою бухкає паровоз, а молоді та ще живі батьки, щоб не образити мене, беззвучно сміються.
Я знаю, що не можу пам’ятати цього, бо коли став свідомо сприймати світ, замість паровозів уже з’явились електрички, а тому те, чого я не пам’ятав, не міг бачити у снах. На паровози я дивився у фільмах, зустрічав їх на чорно-білих фотографіях у книжках й енциклопедіях. Як могло наснитися те, чого не пам’ятаєш? Чи, може, наші сни закодовані? Пам’ятаєш чи не пам’ятаєш, а сниться те, що бачив або не бачив, але міг бачити. Мабуть, нам сниться й те, що ми бачили чи відчували єством у лоні матері. Ото би зафіксувати цей сон, запам’ятати його навіки - більш щасливої людини, здається, не було би на світі!
Гарна казка, звичайно, але, швидше за все, про паровоз із розповідей батьків я хотів написати в якійсь своїй майбутній книжці і довго думав про це, моделював, висловлюючись сучасною мовою, ситуацію, і вона наснилася мені.

2

Як би там не було, але спогади дитинства були приємними, і я всміхався уві сні. Я бачив ніби наяву живих тата й маму, яких мені не вистачало у теперішньому житті. У сні спогади про них були теплими й приємними, не те що в житті - сухими й мертвими. Оце дитинство у сні, паровозна хмара, живі тато й мама додавали сил, енергії, які безжально розтринькуються, коли людина прокидається.
Мабуть, мені було занадто добре, бо якось мимоволі я перевернувся на інший бік і з жалем, крізь сон, зрозумів, що краще б я цього не робив: золоте дитинство промайнуло, і щось важке і тривожне притиснуло мене. Поволі сон випаровувався. Страшенно хотілося пити, а ще - в туалет. Десь із глибин пам’яті я вичавив із себе, що давалося взнаки вчорашнє святкування чергової річниці незалежності України.
Я розплющив очі - і нічого не побачив. Дивно, але жах не охопив мене, хоча першою була думка, що я всліп. Проте доволі швидко очі призвичаїлися до темряви і я - швидше інтуїтивно, ніж насправді,- почав розуміти, де знаходжусь. Ніби я лежу на нарах, і навколо мене теж нари, на яких знаходяться люди. Ніби я в камері й явно чую хропіння цих людей.
Мені стало лячно від того, що я подумав: “Невже я потрапив до медвитверезника?” Справедливіше було б сказати: мене злякала не сама думка про те, що я потрапив до медвитверезника. Від тюрми, та від суми, та від наслідків надмірного зловживання алкоголем зарікатися не слід. Страшніше було те, що з глибини пам’яті я викопирсав думку: мені завтра треба підписувати до друку свіжий номер газети, а матеріалів на добрих три сторінки ще немає.

3

Думки снували одна за одною, але я не зміг пригадати, де і з ким так напився, що потрапив до медвитверезника.
Несподівано мені стало весело. Безпричинний сміх виривався з моїх грудей, і я ледве стримувався, щоб не розреготатися на весь голос. Мені вже не було соромно, а стало навіть цікаво потрапити в незвичне для себе середовище: зможу потім описати все це в якійсь із своїх книжок.
Та коли мені прийшла до голови думка, що з цього скрутного становища треба все-таки виплутуватися, - сміх так само швидко зник, як і з’явився.
Я ще декілька разів перевернувся з боку на бік, забувши про питво і туалет, але затуманений мозок не давав можливості пригадати вчорашній день.
Раптом у вухах почала звучати якась до болю знайома мелодія, і самі народжувались, а чи виринали з глибин пам’яті слова: “Божевільна Україна. Може, вільна? Боже, вільна!” А далі мелодія звучала сама, і я, хоч як не силкувався, не зміг підібрати чи згадати слова.
Мелодія у вухах несподівано обірвалась, і через хвильку я відчув, як різко в мене заболіла голова. Біль ліз через очниці, вуха, ніздрі, рот. Хотілося стиснути руками голову, вичавити з неї все до крапельки, викинути її, як непотріб, але руки не слухалися, ніби приклеїлися до тіла, й годі було поворухнути хоча б одним пальцем.
Ця екзекуція тривала всього декілька секунд, але мені видалося, ніби промайнула вічність. Біль у голові вщух, зате в кінчики пальців на руках і ногах ніби вп’ялися гарячі голки. Порівняно з недавнім головним болем це було ніщо, і я глипнув декілька ковтків свіжого повітря, якщо його можна було назвати таким у вщент наповненій камері. Через декілька секунд минуло й відчуття вогню в кінчиках пальців, і аж тепер я стурбувався не на жарт. Подібні проблеми зі здоров’ям виникли в мене вперше за сорок років життя. Ще віддам Богові душу в цьому медвитверезникові.
Ні, треба думати про щось легке, заспокійливе, відволікти мозок від важких думок. Головне, дожити до ранку, вирватися з цієї клятої камери і ніколи більше не напиватися до чортиків.

4

- Колего, ви вже не спите? - згори звисла чиясь сива скуйовджена голова, і я не бачу цього, але якась надприродна сила уяви вимальовує саме такий образ. Я не знаю свого сусіда зверху, але абсолютно переконаний, що цей хриплий і твердий голос я вже десь чув у своєму житті. - Отже, я можу продовжити свою лекцію? Адже вчора, ви знаєте, в нас була вимушена перерва.
Я не знаю, що відповісти, й мовчу. Старий сприймає це як запрошення до розмови і, зручно вмостившись на животі, дивлючись на мене, свого сусіда, вниз, хоча в темені й не бачить нічого, як і я, розпочинає:
- Історія - це ланцюг випадковостей, а не закономірних явищ, і всім керує Його Величність Випадок. Саме це в своїй “Ульмській ночі” сформулював мій тезка Марк Алданов, про якого ми з вами говорили минулого разу. Підзаголовок цієї книжки - “Філософія випадку”, і пов’язаний він із епізодом з життя великого Декарта.
Слова цього несподіваного лектора відволікають мене від важких думок про стан мого здоров’я. Але лише на якусь мить, бо яким би хоробрим я не бачив себе у власних очах, все одно в свої сорок років думав, що міцніший.
Я не розумію, що мені говорить старий. Дивно, але я чомусь твердо переконаний, що це, власне, стара, а не молода людина, хоча нічого не бачу в цій клятій темені.
Всі мої думки скеровані не на те, щоб вдуматися в суть слів добровільного лектора. Я витрачаю дуже багато зусиль, аж німіє тіло, щоб пірнути в глибини пам’яті й інтуїтивно вихопити образ старого, згадати, де і коли я чув цей голос, характерну інтонацію, якісь неприродні звуки, що йшли не з горла, а, здається, з глибини серця.
Але в мене нічого не виходить. Спроба виявилася марною, і я ніяк не можу заспокоїтися. Старий, очевидно, не відчуває всіх страждань свого єдиного студента й спокійно продовжує лекцію.