Анатолій Власюк - Інтуїція

5

- У серпні 1619 року великий філософ змучився від свята з нагоди коронації Фердінанда Другого у Франкфурті й поїхав у глухий Ульм, щоб “зібрати думки”, як висловився його біограф Байє. Вночі десятого листопада Декарт побачив дивний сон: Бог указує йому дорогу, якою треба йти. Вранці він записав у своєму щоденнику: “ І став я розуміти основи відкриття дивовижного”. Що він мав на увазі? Можливо, свою аналітичну геометрію? Чи основи сучасного раціоналізму, які він створив пізніше і які виходять із філософської суверенності розуму: “Я мислю - значить, я існую”? Ніхто досі задовільно не розшифрував цей запис у щоденнику Декарта.
Я не розумію, що мені втовкмачує старий, вже й не вслухаюсь у його слова, навіть думки про власне здоров’я перестають тривожити мене. Я намагаюся зрозуміти, що натворив учора, чому потрапив до медвитверезника. Я спускаюсь на грішну землю, і мені вже невесело, бо ганебні наслідки виходу з цього закладу, насмішки знайомих і злорадство недругів я вже передбачаю.
Добре, що старий не вміє читати моїх думок, а то він би образився, коли б зрозумів, як я зараз далеко від його філософсько-літературної лекції.

6

Раптом яскраве світло залило камеру, і я аж примружився від несподіванки. Мій сусід зверху відразу перевернувся на спину, ледь чутно скрипнули нари, і завчено тихенько захропів. Принаймні, так мені видалося.
Коли я розплющив очі, то скрикнув від несподіваного болю в зіницях. Очі мимохіть заплющилися знову.
Незабаром я прийшов до тями і побачив, що наді мною бовваніє фігура якогось військовика.Десь я його бачив, але через нестерпний біль в очах не міг пригадати, хто це.
- Номер? - запитав російською військовик, і його п’яні очі стали наливатися кров’ю. А, можливо, це в мене від болю луснула якась судина в оці і я все бачив, мов крізь червоне марево?
Військовик дивився на мене, але я якимось надчуттям інтуїтивно зрозумів, що на відповідь чекають від когось іншого. І справді, з-за спини військовика виросла якась фігура в цивільному, яку я теж десь бачив, але не міг згадати де. Цивільний, мов учитель математики, чітко відчеканив українською:
- Це чотириста тридцять перший, товаришу підполковник! Сусід зверху - вісімсот сімдесят сьомий!
- Ты что, тварь, - військовик звертався до мене, і я розумів, що російська - не його рідна мова, - днём мало работал, что теперь отдыхать не хочешь?!
Я не міг второпати, в чому завинив перед цією огидною потворою, але інтуїтивно відчував, що мені треба мовчати, бо якщо стану протестувати, то це обійдеться дорожче. Проте якоїсь логіки в стосунках із хижаками бути не може, і мені видалося, що військовик витлумачив моє мовчання не на мою користь. Втім, навіть якби я щось сказав на своє виправдання, хоча не знав, що маю казати і в чому маю виправдовуватися,- результат неодмінно був би таким, а не іншим.
Військовик своїми дужими лапищами згріб мене, мов сліпе кошеня, й жбурнув на цемент, причому я боляче вдарився головою об нари.
- Ты у меня сегодня получишь на все сто, так что ночь покажется тебе маленькой для отдыха. В музыкальную комнату его!

7

З цими словами військовик і цивільний пішли, і світло негайно згасло. Я навіть не усвідомив, чи зачинилися за ними двері. Мені видалося, що тих дверей не було взагалі.
Страшенно боліла голова, але ще більше пекло те, що мене так публічно образили. Подібних речей я ніколи мовчки не ковтав. Втім, треба було швидше зводитися з цементної долівки, щоб не застудитися. Проте всі мої намагання піднятись і лягти на нари закінчилися нічим. Я втратив координацію рухів і щораз падав додолу, боляче вдаряючись головою.
На цьому мої муки не закінчилися. Знову несподівано яскраве світло залило камеру, і я встиг побачити до сотні в’язнів, які спали або, я розумів, вдавали, що сплять. До мене приступили два дужих бритоголових молодики, які згребли мене й понесли. Мов електричний розряд пронизав моє тіло, і я скрикнув. Це розлютило молодиків, і вони на ходу стали копати мене і бити кистями рук, немов розбивали цеглу на показових військових навчаннях. Біль був несамовитий. Подібного больового нападу я не зазнавав за все своє життя. Навіть небагаточисельні візити до стоматолога видавалися тепер дитячою казочкою порівняно з суворою прозою життя, яку мені за декілька хвилин “прочитали” не обтяжені інтелектом молодики.
Коли мене ще не винесли з камери, я глянув на свого сусіда зверху. Долі секунди мені вистачило, щоб зрозуміти, що цього сивого бороданя я, безперечно, вже десь бачив. Вісімсот сімдесять сьомий!
Я не пам’ятаю,скільки мене несли коридором і під час цього весь час били. Але це тривало, напевно, довго, бо молодики змучилися, кинули мене на підлогу, а самі взяли за ноги й так волочили. Здається, я вже ніяк не реагував на біль, лише намагавсь якось втримати голову, щоб вона не билась об підлогу.

8

Як для медвитверезника, коридори були занадто довгими. На в’язницю даний заклад теж не видавався, бо я не бачив камер, жодних дверей, лише голі стіни. Там, де би мали бути двері камер, висіли металеві шайбочки - майже таких розмірів, як хокейні.
Роздивлятися мені було ніколи, та й не мав на це великого бажання. Тамуючи біль, я вп’явся поглядом у потилицю одному з моїх мучителів, ніби на ньому хотів вимістити всю мою злість і безсилля. Я ніколи не підозрював, що володію навичками якогось екстрасенса, але секунд через п’ятнадцять після мого в’їдливого погляду молодик всією п’ятірнею став шкрябати собі потилицю, а я від гріха подалі відвів погляд - і зробив це вчасно, бо бритоголовий м’ясник уже зиркав на мене, інтуїтивно відчуваючи, що це я несу йому біду.
Нарешті ми зупинились, і напарник мого піддослідного крутанув шайбочкою вліво. Стіна розступилась, і вималювався прохід, в який мене заштовхнули і кинули на щось м’яке. Двері чи, вірніше, те місце, де вони мали бути, зачинились, і в темені я не міг зрозуміти, де знаходжусь. Щось м’яке, схоже на поролон чи вату, було піді мною і всюди, де торкалася моя рука. Це було набагато краще, ніж бетонна долівка, на яку мене жбурляв військовик. Пізніше, правда, згадуючи все це, думав, що волів би лежати на бетоні, ніж на цій уявній ваті.
Замучений, я заснув, інтуїтивно усвідомивши, що в моїй теперішній ситуації краще берегти сили й покластися на долю.

9

Я не знаю, скільки перебував у такому важкому напівзабутті - можливо, декілька годин, а, може, хіба якусь одну мить. Добре пам’ятаю, що мені за цей час нічого не приснилось, але було відчуття, ніби я лежу на м’якій перині і весь час провалююсь униз. Я починаю усвідомлювати, що перина не може бути такою м’якою, а я не можу так довго провалюватися вниз, але мені цей процес не приносить неприємностей, а тому навіть і гадки немає, щоб щось змінити.
Проте поступово починає наростати відчуття тривоги і десь далеко-далеко, ніби в минулому житті, звучить якийсь неприємний звук. Він ще дуже далеко, лише народжується, лунає, здається, з того світу, але вже примушує зосередити увагу лише на ньому. Це як у кріслі стоматолога, коли даєш собі хвилину чи дві, аби витримати нестерпний біль, і витримуєш його, якщо екзекуція триває відведений тобою час. Якщо стоматолог забарився, або ти неправильно зорієнтувався в часі, навіть біль, який ти терпів до зустрічі з лікарем, здається тобі нестерпним, і ти хочеш миттю покінчити зі всім - і з власним життям, і з клятим ескулапом.
Це тепер, з висоти прожитого, я можу вдаватися до таких, далеко не поетичних, порівнянь. А тоді, коли звучав той клятий звук, щоразу набираючи силу, я не міг ні про що думати, лише відчував його кожною клітинкою свого тіла. А неприємний пронизливий звук наростав, угвинчувався неперервним болем у моє тіло, і годі було зрозуміти, який орган у першу чергу слід захищати.