Анатолій Власюк - Інтуїція

13

Збори трудового колективу проходили нервово, але я зберігав олімпійський спокій. Мій звіт чемно вислухали, з острахом поглядаючи на заступника, який, здається, і забув, що хоче бути редактором. Але так було доти, доки йому не надали слово.
Тут він перевершив самого себе. Звісно, заступник готувався до цього виступу, мабуть, не один місяць, а в останню ніч шліфував кожне слово. Проте слід було віддати належне його вмінню імпровізації, чим він скористався, враховуючи обставини, що склалися.
Здається, він згадав усі дрібнички моєї редакторської політики, всі хиби мого характеру. Не забув навіть сказати про те, що я дуже змінився після проходження лікування не в кращий бік. Але все, про що він говорив, давало зворотній ефект, і я чи не один у цій веселій компанії розумів, у чому річ. Я був простим смертним, а він хотів показати мене гіршим, ніж я насправді є. Бути святішим за Папу Римського – ця роль йому зовсім не пасувала, він явно перегравав сам себе, і до кінця промови його фальш уже було видно неозброєним оком.
Навіть відповідальний секретар зрозумів це, чого я від нього не очікував, сказавши, що заступник зловживає регламентом. Залишалася формальність – голосування, і всі, здається, вже знали, яким буде результат, окрім одного заступника. Той же відповідальний секретар розсмішив мене, коли сказав, що нема потреби в таємному голосуванні, і всі його підтримали, бо поспішали додому, а часу на всі ці скриньки, бюлетені, підрахунки голосів ні в кого вже не було.
Звісно, я тішився, як мала дитина, коли всі одноголосно залишили мене на посаді головного редактора. Мій заступник зняв свою кандидатуру і голосував за мене, хоча я прекрасно розумів, як препаршиво він себе зараз почуває.
Заступник першим привітав мене з перемогою, іронічно, втім, зауваживши, що демократичних виборів не було, а конструктивна критика з його вуст на мою адресу прозвучала заради користі загальної справи.
Звичайно, я у всьому погоджувався з ним, бо цей дрібненький чоловічок у цьому житті мене більше не цікавив.

14

Зазвичай додому я йшов пішки, щоб відпочити від думок, які за день обсідали мою голову, але тут незбагненна важкість навалилась на моє тіло, ніби я навіки прощався з чимось важливим у моєму житті.
Довелося пропустити декілька маршруток, аж поки я сів, бо не хотілося стояти. В голові була порожнеча, ніби я вже остаточно вичерпав свій життєвий резерв, – і ні пігулки, ні сон, ні ще щось не здатні поповнити його.
Думок про роман не було жодних – як і взагалі ніяких думок ні про що. Здавалося, що в ці хвилини я був схожий на зомбі, якого запрограмували на якусь одноразову дію, а все інше – людські переживання, страждання, кохання – є другорядним, несуттєвим, таким, що не стосується життя.
Я приречено і байдуже дивився у вікно, ніби їхав в останній свій путь, і мені було все одно, що там є – і чи є насправді.
Наді мною, стоячи, гомоніла весела молодь, але її оптимізм не розповсюджувався на зону мого тіла.
Водій оголосив:
- Зупинка – лікувальний заклад.
Хтось з молодиків зімітував його голос:
- Дурдом “Веселка”, - і компанія гучно заржала.
На цій зупинці ніхто не виходив, але увійшла одна пасажирка. Це була Софія.

1993-2013