Анатолій Власюк - Інтуїція

4

Кімнату, в яку мене запроторили, не можна було назвати камерою у звичному розумінні цього слова. У камері принаймні є вікна і решітки на них, а тут, як я вже казав, цього не було. Натомість я побачив доволі масивний стіл, диван, м’які крісла, душеву кабінку, біотуалет, а вдалині – холодильник і навіть телевізор. Все це нагадувало кімнату відпочинку в санаторії чи палату в пристойній лікарні.
Руки занили, і я згадав, що скутий кайданками. Тільки-но я про це подумав, як кайданки автоматично розімкнулись і ніби розчинились у повітрі. Я вже до всього звик у своєму житті, однак ця подія не на жарт схвилювала мене. Мало того, що вони читають мої думки, то ще й витворяють фокуси на моїх очах. Чи пояснення всьому набагато простіше: я божеволію?
Я почвалав до холодильника. Відчинивши дверцята, уздрів там чимало всілякої всячини. Тут були ковбаси декількох видів, яйця, рибні консерви, помідори й огірки, голландський чи який там ще за назвою сир. Я ніби й хотів їсти, але все ж не наважився хоч щось взяти із холодильника.
Відтак я зайнявся оглядинами телевізора. Мої чаклування ні до чого не призвели, пульту я не знайшов і скільки не натискав на кнопки, чортів ящик не вмикався.
Я спробував на пружність м’які сидіння крісел і потонув у них. Було зручно і хотілося спати. Але заснути мені не вдалося, бо з досі ледь жевріючої лампочки полилося густе світло, яке, здавалося, силоміць роздирало повіки, заглядало усередину, і ти ніяк не міг від цього захиститися. Як тільки я розплющував очі, світло поволі згасало, тільки заплющував – знову вривалося в мене ніби зсередини.
Більше експериментувати я не хотів і пішов на банальну хитрість, яку засвоїв ще в осоружному закладі, коли навчився спати з розплющеними очима. Це мені вдавалося робити завдяки довгим тренуванням, коли я ніби дивився у всесвіт, але нічого не бачив. Єдине, що у таких випадках видавало мене, - це хропіння, але поки воно наступало, я встигав більш-менш пристойно відпочити.

5

Я не знаю, скільки часу мені вдалося таким чином викроїти у долі, але я швидше відчув, ніж побачив, як у дверцях виросли фігури двох моїх мучителів. Інтуїція підказувала мені, що це саме мучителі, а не друзі чи просто знайомі. Я не смів показувати перед ними свого жаху, але мимоволі дивився у їхній бік, хоча навіть найприскіпливіша камера відеоспостереження не помітила б у моєму погляді навіть натяку на те, що я боюся цих звірів у людській личині.
До мене прийшли Богдан і невідомий молодик у лікарському халаті й тискоміром у руках. Вони мовчки сіли навпроти мене, ніби друзі, які змучилися від розмов, але гра в мовчанку не лякала їх й уже стала неодмінним атрибутом їхнього спілкування.
Мій погляд упав на тискомір, і молодик негайно цим скористався:
- А давайте-но, чоловіче, поміряємо вам тиск? – У нього був скрипучий голос, а стверджувальне речення вийшло запитальним, ніби він сумнівався у доцільності того, що робить. Я мав би підтримати його у сміливих починаннях, але мені явно цього не хотілося.
- Треба, брате, треба, - втручається у розмову Богдан, і його слова стають молодику керівництвом до дії. Він світиться якимось сатанинським єзуїзмом, я бачу його гнилі зуби. Він з задоволенням міряє мені тиск і видає на-гора зловіщі цифри:
- Сто вісімдесят на сто десять.
Молодик усміхнувся кінчиками губ, ніби зробив найважливішу в своєму житті справу, а тепер має повне право на матеріальну винагороду і повноцінний відпочинок.
- Не так зле, як я думав, але, звичайно, у космос летіти не можна, - по-філософськи розважливо-саркастично промовив Богдан і, ніби мене тут немає, діловито запитує: - Скільки він може протриматися?
- Я думаю, від сили дві доби, якщо ступінь інтенсивного втручання буде найвищим, - меланхолійно-задоволено промовив молодик, а по незначній паузі додав: - У нього нікудишнє серце.
Така відповідь, здається, задовольнила Богдана. Він ледь киває головою, і убивця в білому халаті, прихопивши тискомір, йде геть.
Богдан зручно вмощується у кріслі й угвинчується в мене поглядом. Цього разу я витримав і не відвів очей убік, але це його не збентежило:
- Я дам тобі жити тиждень. Ти будеш тихесенько вмирати. Я розповім тобі все. А ти видаш мені найпотаємніше. Але різниця між нами полягає в тому, що з моєю інформацією ти підеш із цього світу і вже назад не повернешся, а мене збагатиш усім, що ти знаєш, наблизивши до безсмертя.
Він дивився на мене порожніми зіницями, і лише я розумів, що переді мною смертельно хвора людина, яку ніщо не може порятувати, лише її власна смерть.

6

Богдан повернувся до телевізора, і той невідомо як увімкнувся. Я теж мимоволі глипнув, а потім упродовж тривалого часу вже не міг відвести погляду від екрану.
Якщо сказати коротко, то це були зйомки мене, коханого, починаючи від втечі з осоружного закладу і закінчуючи запроторенням у цю кімнатку-камеру. Невідомий мені оператор смачно зафіксував кожну деталь і міг би претендувати на Оскара, якби кіно не було специфічним.
Ось я із осоружного закладу потрапляю в сміттєвозку. А ось моє перебування в хаті водія сміттєвозки. Ось пес, який довірливо проводжає мене до міста, а потім, виконавши свою функцію, біжить геть. Тепер видно, що я роблю в кімнатці-підвалі: їм, сплю, читаю. А ось заходять Богдан і його шафоподібні охоронці.
Все. Кіно скінчилось. Екран телевізора згас так само несподівано, як і ввімкнувся. Богдан мовчить, ніби збирається з думками, а потім рішуче атакує:
- Тепер ти розумієш, що ми дозволили тобі втекти з виправного закладу, аби ти вивів нас на підпілля.
Він більше не вдає з себе ввічливої людини, бо весь сенс у цьому відпав. Перед ним лайно, яке має здохнути через дві доби, але якому дали можливість проіснувати ще тиждень, щоби тим більшими були муки оцього здихання.
- У принципі ми досягли своєї мети, і ти вивів нас на підпілля, - Богдан говорив тоном професора, який намагається підвести студента до наукових висновків у написаній ним же праці. – Але потім стався збій, хоча ти виконував нашу програму. Ось я й хочу зрозуміти, як тобі вдавалося, працюючи на нас, все ж не втілювати у життя наших планів, хоча сотні й тисячі таких, як ти, бездоганно все виконували. Тобі ж вдавалося на кінцевому етапі декількох операцій перевернути все з ніг на голову. Ось я й хочу це збагнути.

7

На інтуїтивному рівні я відчував, що не можна йти крок у крок за логікою Богдана, бо тим швидше прийшла б до мене смерть. З іншого боку, я міг би прямо відповісти на всі його запитання, адже втрачати мені нічого, і тітка з косою неодмінно чекає мене наприкінці життєвого шляху. І все ж десь у глибині душі жевріла надія, що мені вдасться виплутатися з цієї ситуації, адже досі таланило. Зрештою, я не збирався так просто здаватися і вирішив продати своє життя подорожче.
Тут же й трапилась нагода не слідувати за логікою Богдана і не відповідати на його дурні запитання. Фільм про мою втечу й поневіряння містом був неповним, адже у жодному кадрі не було Софії. Звичайно, мені показали вдало змонтовану стрічку, але ж без Софії, без її присутності в моєму житті багато речей не можна було просто так пояснити.
- Я хотів відкласти це на десерт, - просто сказав Богдан, і я здригнувся навіть не від того, що він читав мої думки, а від буденності його тону. – Але якщо ти наполягаєш – будь ласка, поговоримо про Софію.
Він помовчав, набираючи розгону, і знову пішов в атаку:
- Звичайно, я міг би тебе знищити відразу, бо зрозумів, як далеко можуть зайти ваші стосунки, але інтереси захисту революції були для мене священними й набагато вищими, ніж особисте життя. Ти занадто пізно здогадався, що Софія не в твоїй, а у моїй команді. Але справа навіть не в цім. Вона явно відхилилась від покладеного на неї завдання. Ти ще був під повною нашою владою, а Софія вже вийшла з-під контролю, коли займалася з тобою коханням під час грози. Ти навіть знаєш, яке шалене задоволення я отримав, коли побачив, що ти нічого не можеш, хоча моя дівчинка старалася на всі сто відсотків.