Анатолій Власюк - Інтуїція

8

- А водій сміттєвозки теж був вашим агентом? – Я грав у свою гру і намагався збити Богдана з пантелику. Але я занадто швидко і без логічного переходу задав це питання, так що Богдан продовжив свій хід думок, навіть не звернувши уваги на мій випад.
- А якою була ваша мало не сімейна ідилія у підвалі! Ніби ви прожили років тридцять у щасливому шлюбі, розуміючи одне одного з півслова. Як вона не вдавала свою байдужість до тебе, в неї нічого не виходило. Розумієш, ти відібрав у мене найдорожче, що в мене було, - мою Софію, і тому ти мусиш померти. Чому вона покохала тебе? За одну мить, коли ви були разом, в її очах було стільки ніжності, скільки не перепало мені за все життя. Бачить Бог, що я все змушений був терпіти заради нашої революції. Хоча в Бога я не вірю, - додав він якось непевно.
- Де Софія? Що ти з нею зробив?
Ці запитання явно не вписувались у вибудовану мною гру, але дали несподіваний ефект. Богдан вийшов із себе, встав на ноги і з люттю дивився на мене. Здавалося, ще мить – і він не буде чекати на відведений мені тиждень життя.
- Не сподівайся, що ти її побачиш, - вичавив він із себе. – Цього щастя я вам не дам.
Для мене й цього було достатньо. Головне, що Софія жива, хоча я здогадувався, що її карають не стільки за відступництво від ідеалів Великої Серпневої комуністичної революції, скільки за кохання до мене.

9

- А щодо водія сміттєвозки, то тут і здогадуватися нічого, - після тривалої паузи підтримав мою гру Богдан. – Звичайнісінький наш агент, який препаскудно зіграв свою роль, за що зараз і карається у виправному закладі. Як ти міг подумати, що це батько Софії? О, в Софії поважний батько, але він схибився, коли його дружину, Софійчину маму, забрали до виправного закладу. З ним нам уже нічого було робити. Усіх психів ми знищуємо. Взагалі я запозичив би більше досвіду у фашистів Гітлера, але наші слюнявчики з ЦК Компартії завжди застерігаються: мовляв, навіщо така близькість до націонал-соціалістичної ідеології? А чи є потреба ховатись, якщо ми близькі за духом?
Богдан на очах чахнув, ніби спортсмен-марафонець. Він дуже зблід, говорив поволі, наче у якомусь сонному стані, аж поки зовсім не замовк, тупо дивлячись на мене. Дивитись-то він дивився, але навряд чи бачив мене перед собою.
У ту ж мить з’явився зловіщий лікар у білому халаті й з осудом подивився на мене, ніби це я довів Богдана до такого стану. Він підвів його, сказав йти і, підтримуючи, почвалав разом з ним до виходу.
Жити стало веселіше, але це тривало недовго, бо на порозі знову з’явився Богдан.

10

Його очі блищали, але це був хворобливий вогник. Мій найголовніший ворог був схожий на наркомана, який вколовся і забезпечив собі на годинку-другу ейфорію, удавану радість від життя, хоча у глибині душі розумів, що це ненадовго, що повернення до реалій буде болючим.
Богдан ходив уперед-взад, заклавши руки за спину, ніби обдумував щось важливе у своєму житті й мав це викласти зараз переді мною. Але я інтуїтивно відчував, що свіжої думки у нього нема, і все, що він скаже, буде випадковим.
- Найбільше помилялися ті, хто думав, що буцімто у кімнатах-підвалах не було камер відеоспостереження, - сказав Богдан, і я зрозумів, що цього разу інтуїція мене підвела, бо мова йшла справді про речі важливі, а не випадкові. Я багато думав про те, чи є камери відеоспостереження у кімнатах-підвалах, і мені було цікаво слухати роздуми Богдана. – Розумієш, старий, усі ці недоумки, які не сприйняли Великої Серпневої комуністичної революції, розслаблялись у своїх клітках. Вони вели себе природно, і ми достеменно знали, хто ворог, а хто просто лайно. Навпаки, нам було важче з тими, хто підтримував нашу революцію, жив у квартирах, знав, що за ним денно і нощно спостерігають наші камери. Деякі з них, зокрема такі, як твоя Софія, навчилися так себе поводити, що жодного сумніву в їх лояльності до ідей революції не було.
Богдан замовк, зупинився, а потім сів навпроти мене. Я не надав великого значення його словам про “мою” Софію. Якщо Богдан справді вміє читати мої думки, то він має знати, що Софія дійсно колись була “моєю”, але тепер усе в минулому. Втім, здавалося, що навіть така перспектива не задовольняє Богдана, бо він, як підказувала мені інтуїція, вважає мене чоловіком, через якого назавжди втратив свою Софію.

11

Чи то дійсно Богдан читав мої думки, чи наші логічні кроки у мисленні співпадали, але він, якось дивно глянувши на мене, почав говорити на тему, яка дійсно гризла мене увесь цей час.
- Ти хочеш знати, хто наш лідер, вождь? Бо якщо є революція, то повинен бути і фюрер.
Він знову підвівся, заклав руки за спину й став ходити туди-сюди, нагадуючи мені професора, який сумнівається у своєму геніальному відкритті й підшуковує остаточні аргументи, які би могли насамперед переконати його самого, а не опонентів.
- Але, друже мій, - спантеличено говорив він ніби сам до себе, хоча я розумів, що вся ця гра, - якщо це була гра, а не напад одкровення, якась запізніла щирість, - стосувалася мене й тільки мене. – Але, друже мій, - повторив він, - я не така велика цяця, аби знати, хто наш вождь, фюрер. Про це знають лише утаємничені, а я звичайний пішак, піщинка. Я солдат революції, - він аж випростав плечі й, здавалося, виріс на добрий десяток сантиметрів, - і виконую те, що мені наказують. Це не моя справа – знати, хто керує нашою революцією.
Він уже сидів навпроти мене і божевільними очима вгвинчувався, здавалось, у моє найпотаємніше, намагаючись вивідати те, що для нього наразі було недосяжним.
- Але як ти здогадувався, що у твоїй кімнатці-підвалі є камери відеоспостереження, коли ніхто з цього лайна навіть не думав про це? Чому ти думав про нашого вождя революції, якщо їх всіх, та й тих, хто жив у квартирах, це зовсім не цікавило? Розумієш – зовсім?! Я це знаю, бачив!!!
Богдан уже зірвався на ноги, кричав на мене, але тут же сів, коли я йому сказав у лоб:
- Бо я знаю, хто є вождем Великої Серпневої комуністичної революції.
Він довго дивився на мене, а потім став реготати, та так запально, що мимоволі і я смівся з ним. На відміну від його, мій сміх був щирим, і я відчував, як останні залишки хвороби покидають моє тіло. Я вже не боявся цього мерзенного чоловіка і знав, що страх назавжди покинув моє зболіле тіло.

12

Нечутно поруч з Богданом з’явився лікар у білому халаті й з гнилими зубами. Мій мучитель невдоволено глянув на ескулапа, ніби той заважав йому дізнатися найважливішу таємницю в його житті.
Лікар здивовано дивився на Богдана, і в його погляді я помітив жаль до цієї людини. Це стало для мене відкриттям, бо я одразу зарахував цього молодика до безнадійних, а тепер, з’ясовується, він уміє ще й жаліти когось. Нехай не всіх, а лише обраних, але це свідчення того, що він ще не втрачений чоловік, і у нього є, бодай туманне, але майбутнє.
- Богдане, на сьогодні досить, ти виснажив себе понад усяку міру, - лагідно казав лікар, ніби люблячий батько благав свого сина не робити чогось злого, що могло йому нашкодити. – Такі виснаження негативно відбиваються на твоєму здоров’ї. Ти ж знаєш, скільки мені потім доводиться прикладати зусиль, аби поставити тебе на ноги. А ти ще потрібен Великій Серпневій комуністичній революції.
Чим довше говорив лікар, тим рельєфніше я розумів, що ним рухають не стільки турбота про здоров’я Богдана, хоча й цього, за великим рахунком, не можна було одібрати, скільки намагання зробити все можливе й неможливе, аби Богдан не почув відповіді на моє запитання.
І Богдан, здається, це розумів, але тепер йому було байдуже, що там лепече цей нібито лікар, бо зараз, здавалося, вирішувалося найголовніше питання – жити йому чи ні.
- І хто це? – тихо запитав Богдан, і його слова гучно пролунали у моїй голові. Я відчував, як пересохло у нього в горлі, ніби він декілька днів був без води. Сухість у тілі й душі передалась мені, і я швидше подумав, ніж сказав:
- Я.