Анатолій Власюк - Інтуїція

9

Я розумів, що не мав таким тоном розмовляти з дружиною, але редакційна текучка не дозволяла мені відразу зателефонувати їй і вибачитися. Коли я це зробив, то було пізно. Ніна сухо сказала, що не сердиться, й запитала, коли я буду вдома і що готувати на вечерю.
Я готовий був уже друкувати ту кляту статтю, яку запропонував заступник, лиш би Ніна не розмовляла зі мною таким тоном. Аж тут і він сам завалився до мене в кабінет і, ніби нічого не трапилося, визнав, що справді статтю в такому вигляді друкувати не можна.
- Мир? – Він простягнув мені руку, і в його очах я прочитав стільки ненависті до себе, що аж вжахнувся.
- Мир, - мовив я від несподіванки і зрозумів, що ладен заключити угоду з самим дияволом, лиш би налагодити стосунки з дружиною.
Заступник з його диявольським виразом обличчя мене більше не цікавив, перед очима була лише Ніна. Я нудився на роботі, робити було більше нічого, номер уже давно був підписаний до друку, але в мене не було вагомої причини, щоби дочасно, до закінчення роботи, покинути приміщення редакції, хоч новий день народження вигадуй!

10

Наші стосунки з Ніною дали тріщину. Хоча син, як завжди, зберігав нейтралітет, доця стала на бік матері.
Здається, ніщо не змінилось у нашому спілкуванні, й сторонній нічого не зміг би помітити. Однак я знав, якою може й повинна бути моя Ніна. Натомість з’явився клон, який нічим не відрізнявся від моєї дружини, справно виконував роль домогосподарки й інші обов’язки, але вже не було природності, щирості, звичайного людського спілкування.
Я розумів, що у всьому винен лише сам. Ніна без задньої думки просто турбувалася про моє здоров’я, а тому хотіла нагадати, щоб я вчасно випив таблетки. Хоча я досі автоматично це робив, але в тій редакційній запарці дійсно міг про це забути. Мій гнів щодо дружини був невиправданим, я це розумів. Але сталося те, що сталося. Чому ж так довго гніватися?
Ніна кожним своїм рухом і словом давала мені зрозуміти, що я невдячна свиня. Вона ні на крок не відходила від мене, коли я був у лікарні, не вірила лікарям, коли ті готували її до найгіршого, щиро молилася за мене, - а тут така невдячність. Я готовий був до кінця днів своїх простояти перед нею на колінах, але не був упевнений, що й тоді вона мене вибачить.
Зрештою, я вирішив змиритися зі станом речей. Життя ж на цьому не закінчується! Чим більше я буду скакати перед Ніною, тим більше вона відчуватиме себе великою цяцею. Треба збавити оберти, навести лад у редакції й нарешті завершити написання роману.

11

Роман! Здається, тепер саме він ставав найголовнішою справою усього мого життя. Я розпочав його давно і хоча не знав, як складуться сюжетні лінії і чим, врешті-решт, усе закінчиться, сам процес мені подобався. Я відчував себе Богом на землі, який творить нове життя, але, на відміну від Господа, не знав, що вдихну в своє творіння. Чи все-таки рукою письменника водить Диявол, який на противагу Богові створює альтернативні світи, що ведуть у нікуди?
Роман був багатоплановим, мав чимало персонажів, але всі вони чіпко трималися моєї голови, хитромудро переплітаючись. Я відчував владу над ними, що заворожувала, міг робити з ними все, що завгодно, не дуже дбаючи про те, як вони відреагують на кожний мій наступний крок. Їх не було, але вони існували в моїй уяві, і я кожного любив по-своєму.
Втім, я відчував, що моєї майстерності не вистачає. Найгеніальнішим є той роман, коли нічого не видумуєш, а пишеш усе так, як є. Але в житті так не буває. Ти не можеш достеменно прожити життя свого персонажа, вкласти його думки до свого мозку. Ти можеш лише взяти за основу якусь людину з реального життя й домислити за нього все що завгодно. Тобі здається, що, наділивши його певними рисами, приписавши йому вчинки, яких би він ніколи не зміг вчинити, ти збагатив образ, а насправді придумана тобою напівістота-напівфантом змаліла, стала правдоподібною, але не життєвою.
У таких випадках здебільшого виграє той, хто достеменно і щиро напише про себе самого, покаже себе, коханого, зсередини, з усіма своїми дріб’язками і падлюччям. Але ж хто зважиться показати себе у непристойному вигляді, коли люди мають думати, що ти досконалий - мало не Бог? Тоді знову письменник збивається на манівці, щось придумує, фантазує, вихоплює з інших людей – і вже в своєму героєві не впізнає самого себе. Але його захоплює сам процес писання, за інерцією він списує стоси паперів, інтуїтивно розуміючи, що вже давно відхилився від основної лінії, але нічого зробити з собою не може.
Щось подібне відбувалось і зі мною. Ще з юнацьких років я знав, що основне моє заняття в цьому житті – це письменницька робота. І я писав, постійно щось писав – романи, повісті, оповідання, вірші, поеми, не завершуючи, як правило, більшість речей. Однак зовсім не переймався кінцевим результатом, ніби Бог відвалив мені життя років на сто п’ятдесят.
І лише тепер, коли я усвідомив, що міг побачитися з Богом набагато швидше, ніж собі до цього уявляв, якийсь жадібний до життя чоловічок поселився в мені. Він підганяв мене до творчої роботи, а саме до написання роману, який я розпочав, здається, ще років десять тому. Мені видавалося, що Бог не забрав мене, бо я мав закінчити цей роман, а потім написати ще і ще, щоб гідно виконати свою місію в цьому житті.
А, можливо, в Бога була інша задумка щодо мене, але за цю ідею – написання роману – я вхопився, як потопельник за соломинку, і заповів собі до наступного дня народження цей роман таки дописати.
Я прочитав усе написане до цього – і мені сподобалося, хоча всі ці десять років цикав по чайній ложечці, а тепер доводилося прискорити оберти, аби нагнати те, що втратив, хоча я розумів, що у принципі цього зробити не можна: наздогнати те, що втратив.
Що ж до журналістики, то вона залишалась лише засобом до існування, а написання роману перетворювалося на червону нитку, яка мала відтепер пронизувати все моє життя.
Я хотів змінити стан речей, повністю віддатися своєму дітищу, не бути редактором, але нічого не виходило. Обставини змінити буває інколи важко, а здебільшого – неможливо.

12

Здається, в моєму житті нічого не змінилось. Я так само вичитував статті, давав завдання кореспондентам, сам писав, але тепер не це було головним.
Кожної вільної хвильки я подумки повертався до мого роману. Здавалося, думка не матеріалізовувалася в слова, але досить мені було на самоті розкрити зошит, і слова самі виливалися на папір, ніби хтось невидимий водив моєю рукою. У кожний наступний момент я не знав, що буде з моїм героєм через абзац, через сторінку, але все було логічно, виважено, ніби й насправді відбувалося в житті.
Написання роману внесло гармонію в моє життя. Я став стриманіше ставитися до багатьох речей, а на деякі взагалі перестав звертати увагу, хоча, здавалося, ще вчора саме вони визначали хід моїх думок і вчинків.
Я змирився з поразкою в стосунках з Ніною і розумів, що назад дороги нема. Навіть якби я знову захворів, ще не знати, чи сама Ніна змінилась би у ставленні до мене.
Закулісні ігри мого заступника мене майже не цікавили. Звичайно, якби я сказав, що зовсім не цікавили, це було би неправдою, бо якісь уривки фраз, а то й цілі кавалки розмов між моїми співробітниками на цю тему все ж долітали до мене. Сказати, що я не надавав їм належної уваги, теж не міг, бо все-таки це було моє дітище, якому я віддав декілька десятків років свого життя. Але якби мені сьогодні сказали, що завтра вже не буду редактором, я би спокійно до цього поставився, бо основним для мене тепер був роман.
Але вся біда була в тому, що я знав: мій заступник ніколи не стане редактором просто тому, що не стане. Моя інтуїція була в усеозброєнні і ще ніколи не давала збоїв, а тим паче не могла схибити й у цьому випадку.