Анатолій Власюк - Інтуїція

13

Я навіть не побачив, коли Богдан і лікар зникли з моїх очей. Здавалося, вони просто випарувались, як ті кляті кайданки.
Лише мить мені було шкода, що більше у своєму житті – а я був упевнений у цьому – я не побачу Богдана. Я не встиг за час нашого спілкування розпитати у нього, в чому секрет з’яви у людей нових облич і чому старе обличчя повернулося до мене.
Втім, за великим рахунком, це вже не мало вирішального значення, бо я відчував, що сили хвилями повертаються до мене, ніби організм омолоджувався, і я міцнів на очах.
З’явився вовчий апетит, й без тіні сумніву і сорому я виклав на стіл мало не всю провізію з холодильника. Їжа й напої були смачними, а мій шлунок уже давно потребував чогось природного, а не штучного. Здавалось, я міг би з’їсти все, що було в холодильнику, але вчасно стримався, аби не зашкодити самому собі.
Невідомо звідки взявся пульт від телевізора, і я з задоволенням став перемикати канали, ганяючи їх туди-сюди, ніби спрагла людина добилася до водоспаду і хоче випити всю життєдайну вологу, розуміючи, в принципі, що цього зробити не можна.
Нарешті я заспокоївся і зупинився на якомусь каналі, де лунала легка музика.
Мої очі наливалися свинцем, я позіхав, відганяючи сон, але, врешті, зрозумів, що безглуздо насилувати організм.
Я ліг на диван, зручно умостився, став промовляти молитву, але, мабуть, не добіг до кінця, бо погрузився у міцні обійми сну...

ЧАСТИНА СЬОМА
ПОВЕРНЕННЯ

1

Я прокинувся від того, що щось пекло мене крізь заплющені очі. Ця печія була приємною, і мені не хотілося повертатися до реальності.
- Кохання моє, вставай! – Ніна ніжно поцілувала мене в губи, зіскочивши з ліжка, і хутко вибігла з кімнати. Я цього не бачив, але знав, що є саме так.
Я розплющив очі. Сонце збиткувалося наді мною, пестячи, немов кохана дівчина. Я усміхався і любив усе людство.
До кімнати зайшли Ніна, син і донька. Вони радісно усміхались, і я згадав, що у мене сьогодні день народження.
- Татусику, вітаю, - першою кинулася до мене донька. Вона невміло, немов соромлячись, по-дитячому поцілувала мене і обвила мою шию своїми пухкенькими ручками.
Наступила синова черга. Він був у сімейних трусах й тепер похмуро дивився на мене, лише бісики грали в його очах. Я добре знав синулю, щоб повірити, буцімто він незадоволений тим, що його розбудили заради такого незначного свята – дня народження. Він повагом потиснув мені руку і серйозно сказав:
- Вітаю, тату. Ніколи не хворій, добре?
Я мовчки кивнув головою: мовляв, обіцяю.
Ніна, яка весь цей час щось тримала за спиною, нарешті виставила подарунок перед собою і, намагаючись говорити урочисто, одночасно душачись від сміху, ковтаючи слова, скоромовкою промовила:
- Дорогий імениннику! Наш невеличкий сімейний колектив вітає тебе, бажає бути завжди здоровеньким і пам’ятати, що в тебе є дружина, син і донька.
Мабуть, наперед заготовлена промова була набагато довшою, але Ніні не вистачило снаги, і вона спочатку пирскнула від сміху, а потім зайшлась у такому щирому реготі, як тільки вона вміла, що ми всі не витримали і, без причини надриваючи животи, дивилися щирими божевільними очима щастя одне на одного.

2

Подарунок був несподіваним і водночас бажаним: п’ять томиків сучасної української прози, в одному з яких були вміщені два мої ранні оповідання. Ніна, розкривши книгу, відразу тицьнула мені на них пальцем, світячись від щастя. В п’ятницю я вже читав у “Літературній Україні” (тижневик доходив до провінції з запізненням на день) про вихід цього п’ятитомника, але якось не пов’язав це з тим, що в ньому можуть бути вміщені мої творіння. А Ніна ж про це знала і мало не рік тримала в суворій таємниці! Боже, як я кохаю цю жінку!
Сина вже не було, але донька кружляла навколо нас, і я не відразу збагнув, в чому річ, аж поки не помітив її прискіпливий погляд, який зупинився на плитці мого улюбленого молочного шоколаду, що став доважком до головного подарунка. У нас з доцею були однакові смаки, і я зрозумів, що поласувати самому не доведеться.
- Візьми собі скільки хочеш, - нарешті дозволив я, і вибух неймовірної любові мало не накрив мене з головою.
- Порівну чи по-братськи? – ще знущалася вона, аж дружина по-дружньому гримнула: мовляв, май совість у такий день.
- Спочатку порівну, а потім те, що залишиться, по-братськи, - не забував я завчену напам’ять за багато років роль і знав, що доця все одно візьме собі більше, а вона знала, що я не сердитимуся на неї за це.

3

Піднесений, я йшов на роботу, і мені хотілося ручкатися зі всіма чоловіками і цілуватися з усіма жінками. Моєї любові вистачило б на декілька людств і всесвітів, якби я знав, куди спрямувати цю життєву енергію.
Грайливий вітер розбурхав залишки волосся на моїй голові, сонце припікало в лисину, але нині я все прощав бешкетникам, бо знав, що вони мене люблять, як і я їх.
У редакції двері мого кабінету не зачинялися від відвідувачів, а вуха спухли від прикладеної слухавки апарату телефону і мобільника. Заступник взяв на себе випуск завтрашнього номеру, узгодивши зі мною лише розташування ключових статей.
Звісно, інтуїція настирливо підказувала мені, що далеко не всі щиро вітають мене з днем народження, але я гнав лихі думки, бо був переконаний, що злість і заздрість можна подолати лише добром, а мені хотілося сьогодні бути добрим до всіх.
В обідню пору секретарка, коректор і літературний редактор – наше чарівне жіноцтво! – накрили стіл у моєму кабінеті з продуктів, які принесли дружина і донька, лунали тости за моє здоров’я. Ніна стежила, щоб я не пив горілку: “Сонечко, тобі ж не можна!”, вчасно підливала мені то мінеральну воду, то виноградний сік.
Але й без оковитої в мене був гарний настрій, хотілося всіх обіймати й цілувати.

4

Десь о годині четвертій заступник редактора приніс мені готові шпальти газети, я пробіг по них оком й підписав номер до друку.
У редакції всі з розумінням поставилися до того, що я раніше пішов додому, адже ще мав приймати гостей з нагоди свого дня народження.
Прийшли друзі, колеги, сусіди, кликані й не зовсім. Я був в ударі, жартував, нікого не оминув своєю увагою, а мій шедевр із чорного гумору – “день народження – генеральна репетиція похорону, бо завжди говорять тільки хороше й потопаєш у морі квітів” – викликав захват й оплески.
Дружина, як завжди, опікувалась мною. За її наполегливим проханням, непомітно для гостей, я проковтнув пігулку. І виглядало це так, ніби ми ніжно цілуємося з Ніною, а дружина настирливо язичком пропихала дорогоцінні ліки мені в рот, аж поки не переконалася, що я проковтнув таблетку, - і на цьому чудодійний поцілунок закінчився.
Я готовий був до нескінченності приймати пігулки з рота коханої дружини і благально дивився на Ніну. Вона з півслова зрозуміла мої наміри і грайливо покивала пальчиком: мовляв, не передай куті меду.
Гостей не відразу вдалося відпровадити додому, але тим солодшою була наша ніч кохання. Ніна інтуїтивно відчувала будь-які мої бажання, і я теж хотів їй догодити, але вона завжди на хвильку випереджала мене й лише заливалася дрібненьким сміхом, що їй це вдалося.
Я, зомлілий од щастя, шептав на вухо коханій дружині, що наступного разу мені вдасться задовольнити всі її захцянки, а вона відповідала, щоб я не казав “гоп”, поки не перескочу.
Ми займалися любощами до самого ранку, а потім, утомлені, міцно заснули в обіймах одне одного, аж доця змушена була будити нас до роботи.