Анатолій Власюк - Інтуїція

20

Якщо сказати, що це був погляд людини, яка зневажає кожну клітиночку твого організму, - це значить нічого не сказати. В його очах я прочитав суміш почуттів, які, здавалося, протирічили одне одному. Крім ненависті, тут був страх, і бажання опинитися на моєму місці, і якийсь неземний жаль до мене, і вселенське бажання захистити мене від чогось невідомого й незнаного мені, і ... Словом, це була гримуча суміш, яка могла вибухнути будь-якої миті й зробити нас двох щасливими-нещасними.
Це вже пізніше, набагато пізніше я філософствував, яким поглядом проводжав мене професор, а зараз, коли військовик і цивільний буквально волочили моє тіло по цементній долівці, я відчув дивне полегшення. Я не знав, хто такий цей Владімір Іосіфовіч, куди ведуть мене ті, хто спричинив мені стільки фізичного болю, але я інтуїтивно відчував, що краще йти в цю невідомість, ніж залишатися наодинці з професором і вислуховувати його лекції.
Стіна перед нами безшумно зникла, ніби її тут ніколи й не існувало. Я швидше відчув, ніж побачив, як згасло світло в камері, де залишився професор. Хочете вірте, хочете ні, але, справді, інтуїція підказала мені, що в моєму житті розпочинається щось нове, що вороття в цю камеру, а тим більше до ненависного лектора вже не буде.
Військовик і цивільний обережно, мов дитинку, що вчиться ходити, вели мене довгими коридорами закладу. Біля стін стояли бритоголові держиморди, всі на один - тупий - вигляд обличчя. Вони виструнчувалися перед своїм начальством і з ненавистю дивилися на мене, не розуміючи, що я за цяця, коли їм, із яйцеподібними головами, не дозволяють конвоювати звичайного зека. Десь у глибині душі я був радий, що вони змушені виструнчуватись не лише перед військовиком і цивільним, але й переді мною, але кволість і слабкість тіла не дозволяли мені сповна відчути цю радість.
Я не відразу второпав, що військовик, виявляється, вибачається переді мною за свою недавню поведінку, причому робить це українською, а не російською з жахливим акцентом, як нещодавно:
- Ви ж розумієте, товаришу,- лепетав він, заплутуючись у словах,- і в нашій роботі можливі помилки. Але ж ми тільки виконавці. Звідки ми знаємо, що й невинні люди до нас потрапляють? Від душі жалкую, що я так з вами поступив.
Я став розуміти суть його вибачень, коли він сказав:
- Прошу, не видавайте мене Владіміру Іосіфовичу, адже в мене сім’я, діти. Хто дасть їм кусник хліба, як мене не стане?
Мені здалося, що військовик ладен розплакатися переді мною, і мовчання ненависного в’язня, перед яким він змушений плазувати, видавалося йому загрозливим і навіть небезпечним для життя - його життя.

21

Відчуваючи моє презирство до військовика, ініціативу в свої руки вирішив узяти цивільний, який досі скромно мовчав.
- Яка радість, яка радість! - забарабанив він. - Я вже давно думав і в обережній формі висловлював свою думку про те, що не всі вихованці нашого закладу безнадійно втрачені для суспільства люди. З нашим матеріалом необхідно працювати, і ще такі перли можна знайти…
Якось невизначено я подивився на нього. Мені було все одно, що він там верзе. Цивільний витлумачив по-своєму мій погляд - як згоду далі розвивати свою думку.
- Яка радість, яка радість! Добре, що приїхали сам Владімір Іосіфовіч. Вони розберуться, хто є хто, і жодній цінній людині не дадуть зникнути.
Він би міг багато ще щось говорити, але ми зупинилися перед якимись масивними дверима. Я побачив двох охоронців із більш розумнішими виразами на обличчях, ніж у тих бритоголових із яйцеподібними головами. Це ще не були гомо сапієнси у звичному для цивілізованих людей розумінні цих слів, але різниця між ними і тими приємно вражала. Вони виструнчилися перед моїми високоповажними конвоїрами і з непідробною цікавістю втупилися в мене.
Військовик обережно, ніби боявся розбити щось дуже дорогоцінне, посадив мене на стілець біля стіни.
- Ви тут посидіть, будь ласка, трішки,- улесливо зашепотів він мені на вухо, нахилившись і перегнувшись мало не навпіл, чим викликав ще більшу зацікавленість до моєї скромної особи з боку охоронців. - Я зараз усе швиденько владнаю, товаришу, і ви зустрінетеся зі своїм давнім другом.
З цими словами він гнівно подивився на цивільного, який, на його думку, дозволив собі занадто багато у розмові зі мною. Цивільний під цим поглядом мимоволі знітився, але ненадовго. Лиш військовик зник за дверима, він так само перегнувся навпіл і зашепотів мені на вухо:
- Ви не подумайте, товаришу, що я знаходжусь тут лише за власною волею. Звичайно, працювати в цьому виховному закладі політичним керівником є великою честю для мене, але абсолютна більшість із тих, хто тут знаходиться, вже ніколи не повернуться до повноцінного життя, вони вже не потрібні нашому суспільству, і їх вигідніше й дешевше було би просто знищити. Це я при ньому казав вам про виховання, бо це моя робота, але сам я переконаний, що їх треба зни...
Я, в одну мить зненавидівши цивільного, змусив його своїм поглядом замовкнути на півслові.
Охоронці зиркали на мене, не розуміючи, що діється. Їм ніколи, видно, не доводилося бачити, щоб керівники закладу так принижувалися перед звичайнісіньким зеком.
- Я взагалі за фахом педагог, - продовжував лопотіти цивільний, розуміючи, що допустив смертельну помилку, але вже не міг втриматися, бо ще сподівався на якесь диво, на те, що йому вдасться сподобатися мені, - і вільніше почуваюся серед діток. Якби була ваша ласка призначити мене завідувачем відділу освіти, я був би...
Мабуть, я знову якось не так подивився на нього, бо він знітився і виструнчився:
- Ні, якщо партія скаже, що я тут більше потрібний... Я ж не проти, товаришу, що ви...
Добре, що він виструнчився ще до того, як у дверях знову з’явився військовик, а то було би йому непереливки за те, що він щось нашіптує мені на вухо за відсутності свого начальника.
- Прошу, товаришу, - сказав військовик, - вас чекає Владімір Іосіфовіч.
- Яка радість, яка радість,- пролепетав цивільний, але вже з меншим ентузіазмом.
Мене підняли, і сам військовик, відтіснивши цивільного, повів чотириста тридцять першого до загадкового Владіміра Іосіфовіча, який мав таку владу над цими людьми.

22

Ми підійшли до дверей, оббитих залізом. Військовик тричі гучно постукав і нерішуче прочинив двері:
- Разрешите?
Очевидно, господар кабінету дав добро, бо військовик виструнчився на порозі й голосно відрапортував російською, хоча українець так і пер з нього:
- Товарищ второй секретарь ЦК компартии Украины! Арестованный четыреста тридцать первый по вашему приказанию доставлен. Начальник исправительного учреждения подполковник Ивануса.
Високоповажна особа щось буркнула, але мені годі було розібрати, що саме. Військовик відступив убік, і я зрозумів, що мені треба ввійти. Мабуть, я трішки затримався, бо підполковник нетерпляче, але майже лагідно, наскільки це в нього виходило, видихнув:
- Проходите, товарищ!
Перше, що я побачив, коли ступив крок, - великий портрет на стіні. Цього вуйка я добре знав, але знову ж таки ніяк не міг пригадати, хто це і кому поклоняються мої мучителі.
У мене не було ні часу, ні можливості згадувати прізвище людини, зображеної на портреті. Мій погляд автоматично був прикутий до того, хто сидів під портретом. Це був високий, молодий ще чолов’яга в шикарному костюмі. Мені видалося, що я вже бачив його колись. Але я вже не вірив сам собі, бо не знати стількох людей і розуміти, що ти з ними раніше зустрічався,- було вищим за мої сили.
Знайомий незнайомець жестом показав підполковнику вийти, відтак виразно глянув на своїх двох охоронців - молодих здорованів із проблисками розуму в погляді, і ті теж покинули кабінет.