Анатолій Власюк - Інтуїція

6

Коли їхні кроки стихли і на мене звалився гуркіт тиші, який не вщухав у вухах, я розгорнув зіжмакану записку й прочитав: “Коханий, я завтра постараюсь звільнити тебе від усіх поневірянь. Твій господар – провокатор, стережись його. Цілую. Твоя...”.
Звісно, вона не могла написати “Твоя Софія”, аби не видати себе з головою, якби записка потрапила до чужих рук. Я ладен був розцілувати цю записку, якої торкалися руки моєї коханої, але розумів, що цей речовий доказ треба знищити, аби не підставити Софію.
У найближчі хвилин п’ятнадцять це стало моїм улюбленим заняттям. Спочатку я, декілька разів перечитавши записку й насолоджуючись кожним словом, роздер її на дрібні клапті, так що годі було склеїти усе докупи. Але цього мені видалося замало. Я запихав кусники паперу собі до рота, ретельно їх пережовував і запивав водою з чайника. Це було неприємно і ще не знати як могло позначиться на моєму шлунку, але я розумів, що іншого виходу нема, що хоч таким чином я можу убезпечити Софію від великих неприємностей. Вона мені про це не сказала і не написала, бо, мабуть, розуміла, що я й сам здогадаюсь зробити саме так. Втім, заради коханої я готовий був з’їсти не те що папір, а й, здавалося, залізо зубами гризти, аби лиш ніщо не загрожувало її здоров’ю і самому життю.
Коли з неприємною процедурою було покінчено і я готовий був насолодитися думками про Софію, двері знову різко відчинилися й на порозі постав господар цієї квартирки-підвалу.

7

Люб’язність, яку він випромінював напередодні, з його обличчя ніби вітром здуло. Здавалося, що він боїться мене, і саме оце почуття страху ним керує, не дає розслабитися, бути самим собою.
Значно пізніше, коли я подумки пробігав своє життя і згадав цього чоловіка, зрозумів, чому трапилася така велика переміна у його поведінці стосовно мене. Адже цей заляканий владою чоловічок, у якого, здавалося, вже не залишилося нічого людського, мріяв вибратися з цього осоружного підвалу за будь-яку ціну й поселитися у квартирі, нехай камери відеоспостереження вдень і вночі будуть спостерігати за ним навіть у туалеті, але сама думка про те, що він наблизився до сильних світу цього, мала зігрівати його всі дні мерзенного життя. І перепусткою для здійснення цієї мрії мав стати я. Його не хвилювало, чи мене знову запроторять до осоружного закладу, чи розстріляють на місці без суда і слідства, - головне, щоб він почував себе комфортно. А тут таке розчарування: натрапив на поважну фігуру!
Дивно, але я саме один раз упродовж свого подальшого життя згадав про нього і вибудував у голові лінію його поведінки. У мене була змога взнати, як потім склалося його життя, і чи правий я був у своїх підозрах, однак я навіть пальцем не поворухнув, аби зробити це. Моє лінивство душі стосовно цього чоловічка було незбагненним, але я нічого не хотів змінювати.
Чоловічок, скоса подивившись на мене, буркнув:
- Софія наказала завтра привести вас до неї. Ви будете брати участь у параді переможців з нагоди двадцять п’ятої річниці Великої Серпневої комуністичної революції.
Більше того дня він не сказав мені жодного слова, а я й не горів бажанням розмовляти з ним, заглиблений у свої думки про Софію. Мене влаштовувала роль мало не суперагента, та ще й наближеної до Софії людини, а що коїлось у душі цього чортополоха – мене не цікавило.

8

На правах господаря я ліг на так зване ліжко. Близькість до Софії, за якою я почував себе ніби за кам’яним муром, зіграла свою роль: мене зовсім не цікавило, що робить цей чоловічок і чи має він можливість полежати так само, як і я. Я розумів, що поступаю зле, що не можна бавитися в пана і підданого, що людські стосунки повинні бути за будь-яких обставин. Навіть якщо я інтуїтивно відчував, що цей чоловік поганий, все ж не мав права так діяти. Не мав, але поступав саме так.
Мої думки були про Софію, про те, якою мала бути моя роль у завтрашньому параді переможців з нагоди двадцять п’ятої річниці Великої Серпневої комуністичної революції. Вигадають же таке – переможців. Перемога над ким?
Я задрімав. Це був миттєвий сон, але я встиг побачити стільки, що вже не міг спокійно існувати на цьому світі.
Я побачив свою дружину, сина і доньку. Я знав, що це саме мої дружина, син і донька. Це не був знак з тамтого світу, коли померлі турбують наші душі. Це до мене поверталася пам’ять про моє минуле життя. В осоружному закладі з мене намагалися вибити залишки цієї пам’яті, стерти в ній те, що не влаштовувало моїх наглядачів. Однак тепер, на волі, нехай і уві сні, я бачив те, що вже було зі мною, я бачив рідні мені обличчя.
Коли я прокинувся, то не пам’ятав, що саме відбувалося уві сні: чи я розмовляв, чи щось робив. Але тепер наяву я бачив перед собою обличчя дружини, сина і доньки і розумів, що це моя сім’я, яку я безмежно люблю.
Ліпше б я не прокидався! Знати, що в тебе є сім’я, яку ти любиш, і є Софія, яку ти кохаєш понад усе на світі, - чи можна ще більшу муку вигадати для людини?! На душі стало так тоскно, що справді не хотілося жити, а смерть не поспішала забрати мене в свої обійми.

9

Я лежав з розплющеними очима. З моєю пам’яттю коїлися дивні речі: спогади виринали не від початку до кінця, а у зворотньому напрямку, ніби хтось невидимий усередині мене перемотував плівку моїх надій і сподівань.
Спочатку мені було незручно бачити все ніби у кіно, тільки з точністю до навпаки, однак за доволі короткий термін часу я призвичаївся до цього. Це було як з якимось художнім фільмом, який вже бачив декілька разів, а тепер тобі його прокручують у зворотньому напрямку. Ти про все вже знаєш, і тепер тобі навіть кумедно спостерігати, як воно було, – але з кінця і до початку.
Я вже все про себе знав, але це знання містилося на кінчику голки, в одному якомусь непримітному атомі мого тіла. По мірі необхідності інформація розширювалася, наростала, як снігова лавина, готова накрита тебе з головою, збігалася до тебе звідусіль, і ти бачив там подробиці, про існування яких навіть не здогадувався.
Дійсно, інформації було забагато, і я не міг виокремити чогось одного, що справді було важливим для мене саме зараз, у цю хвилину. Так уже бувало зі мною, коли приходила потреба увібрати в себе чимало книжкової мудрості за один раз, але не вистачало здорового глузду зробити вибір на одній якійсь книжці, адже було зрозуміло, що всього одночасно не зачерпнеш. Тоді брав один фоліант, щось навмання читав, потім іншу книженцію – і з нею проробляв те ж саме, а потреба саме в цей момент стати мудрішим поступово маліла і, нереалізована, в муках згорала у темних закутках мозку.

10

Думка про те, яку важливу інформацію я хотів би взнати, власне, зараз, виникла, здається, спонтанно, але вона пробилася крізь масив інформації з далекого закутку мозку лише їй відомою звивистою дорогою. Ця думка була ясною, як день: чому і як я потрапив до осоружного закладу? Вона містилася в мені, і я знав про це на клітинному рівні, тепер тільки треба було напружити пам’ять, аби наяву все побачити.
І я побачив. Повторюю, все було з кінця – коли за мною зачинилися двері осоружного закладу – і до початку, коли я сидів у себе в кабінеті за робочим столом. У сконцентрованому вигляді це спостерігання за собою ніби зі сторони тривало якусь мить, хоча за часом розтяглося, можливо, й на декілька годин.
Отже, я бачу, як за мною зачиняються двері осоружного закладу. Бачу себе, знервованого і розгубленого, з виразом відчаю на обличчі: як, мовляв, це могло статися саме зі мною, а не з кимось іншим? Відтак бачу в зворотньому плині часу, як до осоружного закладу під’їжджає машина, що привезла мене сюди. А за мить після цього бачу те, що було перед цим: конвоїр грубо, але не дуже боляче б’є мене кулаком у ліву щоку й каже, щоби я не патякав багато.
Плівка у моїй голові прокручується ззаду наперед, ніби хтось поставив мене з ніг на голову, і я бачу, як ми їдемо з редакції до в’язниці, а я крізь загратоване віконце впізнаю-не впізнаю рідне місто.
А ось мене виводять із приміщення редакції, я намагаюсь пручатись, але мене грубо заштовхують у машину, аж я боляче вдаряюся лобом об задвірок. Потерти забите місце не маю жодної змоги, бо мої руки у кайданках заведені назад.
А ось я сиджу в кабінеті, підписую до друку готовий номер газети, і тут до мене заходять три типи, один з яких – низенький і товстий, з відвислою губою і браком інтелекту на обличчі – виймає з кишені папірець і зачитує, що іменем Великої Серпневої комуністичної революції мене заарештовано як злочинця першої категорії і рішенням справедливого суду, про який я і гадки не мав, скеровано на виправлення до закладу № 40.
І на всьому цьому тлі бачу обличчя й очі моїх співробітників. Радше здогадуюсь, ніж знаю, хто мене видав, написав кляузу до всемогутніх органів – мій заступник і відповідальний секретар, яких я взяв свого часу на роботу, бо їх ніхто не брав в інших редакціях, і лише вони ховають очі від мого колючого погляду.