Тетяна Бережна - Любов іншого виміру

– Сто вісімдесят кілограмів, Герр Люц! До сніданку зважив усіх вартових!

– Молодець! Десять днів не давати йому їжі, тільки воду! Нехай спить три години на добу, а решту часу бігає по сходах, з першого поверху до трьохсотого і навпаки! Щоб через десять днів схуднув на сто кілограмів, не то заб’ю батогом!

Сатана увійшов у їдальню. Ісус, очікуючи на нього, милувався картинами, що прикрашали стіни залу. Спаситель переходив від шедевру до шедевру і обличчя Його світлішало.

– У такі миті, Сатано, Мене сповнює гордість, що Я – Людський Син!

– Прошу до столу, Сину Людський! – посміхнувся Люцифер.

Довгий стіл було розкішно накрито персон на сто.

– Прояв пекельної демократії? – поцікавився Ісус, окинувши оком безліч страв.

– Саме так. Останнім часом я помірний демократ: Вище Чорне Янгольство має право приєднатися до Нас будь-коли, солдати, слуги і собаки, а їх у мене безліч, без мого дозволу сюди не входять.

– Давно Я не бачив Чорне Янгольство разом, – зауважив Ісус.

– І не побачиш, всі у термінових справах, звісно, крім Фобоса. Рідко коли випадає нагода повечеряти Лицарству разом!

Вони сіли поруч, один проти одного. Їм прислуговували двоє слуг-англійців, кожний рух котрих супроводжували бездоганні манери і щира шана. Страви на столі були не гірші за райські, тому Лицарі Світла і Мороку, поринувши у думи, мовчки насолоджувалися вечерею.

З металевих кручених сходів гулко пролунали звуки прискорених кроків вартового Отто.

– Чи не занадто суворо ти покарав нещасного, Сатано? – похмуро запитав Ісус.

– Нещасного? – і Сатана виразно поглянув на Ісуса. – Джерело всіх його нещасть – пережерство та тупість! Якщо не схудне, так і лишиться нещасним шматком сала. Ти ж помітив, що його душа з макове зернятко, а мозок не більше волоського горіха?

– Звісно.

– Тож ми обоє знаємо: поштовх до розвитку душі і мозку цього бідолахи це безжальний стусан у його пухкий зад! Нехай бігає, кожному – своє!

– Це гасло прийшлося до душі і Гітлеру, було на воротах концтаборів.

– Так, покидьок читав Біблію. Знає, що таке: «Кесарю – кесареве, а Богу – боже». Жартівник! Та зараз йому не до жартів, – Сатана іронічно скривив вуста, – у холоді і голоді сидить один у сирій камері і насолоджується читанням свого твору «Моя боротьба».

– Умієш ти дошкулити грішнику, Сатано!

– А до біса їх усіх, грішників! Я говорив про кохання, – яскраві зелені очі Люцифера набули замріяності, – так от, мені стало соромно, коли я роздягнув її хтивим оком. Я побачив бездоганне чисте дівоче тіло і мені раптом стисло груди хвилюванням… Полонивши мене і не помітивши того, вона пішла від тих будочок, а я, як і годиться рабу, пішов за своєю володаркою.

Сатана налив два келиха вина, знову розкурив сигару, задумався, здавалося, його душа була десь далеко. Спасителя вразив стан Сатани, таким приголомшено тихим, урочистим Він його ще не бачив.

– Мені примарилось, що вона ледь торкалася своїми чудовими ногами землі, такою легкою була її хода! Вона йшла курною вулицею, поринувши у себе, – повів далі Сатана, – ні на кого не звертала уваги, проте її гарненьке тільце збирало погляди всіх чоловіків. Я бачив, як ті хтиві погляди бридкими червами повзають по її чистому тілу. Я ладен був відправити у Пекло всіх тих чоловіків, ледве стримався! – і Сатана у розпалі ударив кулаком по столу, посуд зі стравами різко підскочив. – Одне скажу: коли якесь тупе, п’яне опудало ляснуло її по ніжці, Ти не уявляєш, що зі мною сталося! Звісно, я втрутився, відкинув ту свиню геть! До речі, він здохне через три дні, згорить від самогону, а я уже приготував для нього дещо особливе, мало йому не буде! – лють надзвичайно пасувала Сатані, він вдихнув на повні груди, заспокоївся, помовчав, його обличчя посвітлішало: – Коли вона підвела на мене очі, я з труднощами здолав спокусу стиснути її в обіймах і вирвати з того земного бруду назавжди, – відпив вина, – переборов себе, хоч це було і важко…

– Це добре! Аби ти ще здолав спокусу переслідувати її, – порадив усміхнений Ісус.

– Неможливо це! Це сильніше за мене! Відколи побачив її, перетворився на шпигуна: я переслідував її, будучи у дусі, я перевтілювався у білого голуба, у кудлатого джмеля, аби бачити її і бути поряд!… Вибач, Ісусе, я навіть подзвонив їй і говорив Твоїм голосом!

– Моїм голосом? Навіщо?! – обурився Ісус.

– Виправляв помилку Янголиці Маргарити, подруги моєї дівчинки за часів Робесп’єра. У Маргарити вистачило мозку застерегти її проти мене, злодія, небезпечного для жінок! Проте пояснити їй, що поки вона буде у Раю три тижні вчитися, на Землі мине три години, Маргарита забула. Дівчинка моя начиталася фантастики, перелякалася, що повернеться на Землю через сто років!

– Ти втішив її замість Мене, це добре, – лагідно посміхнувся Ісус, – не можу уявити тебе, Сатано, білим голубом, це щось неймовірне…

Раптом двері їдальні розчинилися, Родріго Вертлявий, представник Вищого Чорного Янгольства, одягнутий у джинси, чобітки і чорну майку, підійшов до столу, зірвав з голови капелюх за часів мушкетерів, помахав ним перед собою, уклонився, виконав доволі складний пірует з підскоками.

– Вітаю Тебе, Ісусе Христе, Спасителю Людства, Сину Божий, Сину Людський, Вельмишановний Лицарю Світла і Любові! – у глибокій пошані вигукнув Вертлявий і перекрутився обличчям до Сатани: – Хайль, Герр Люц!

– Хайль, – недбало кинув Люцифер, пригнічений пишномовним привітанням до Ісуса і брутально коротким до себе, – сідай, повечеряй з нами, випий!

– Радий тебе бачити, Родріго! – привітався Ісус. – Розділи трапезу!

Родріго не дарма отримав прізвисько «Вертлявий»: він мав вкрай жваві, у постійному русі, карі очі, м’язи його обличчя танцювали, все тіло рухалося. Вертлявий сів до столу, та його надзвичайно рухоме тіло не давало йому спокою ні на мить.

– Вип’ю з вами з задоволенням, а їсти не хочу! – відказав він, весь пересмикуючись та крутячись.

Випили червоного вина.

– Родріго, ти з найнижчого прошарку, пробув там стільки часу і не хочеш їсти? – вкрай підозріло запитав Люцифер і прискіпливо вдивився у жваві червоні очі Чорного Лицаря.

Сатана стримав у собі гнів.

– Як справи у нижчому прошарку? – роздратовано запитав.

– Саме ці кляті справи і підкинули мене до тебе вгору, Герр Люц! У нижчий прошарок просочився якийсь зарозумілий протопласт і, – Родріго кинув швидкий погляд у вікно: світало, починався похмурий пекельний ранок, – і давай снідати грішниками. Така гидота, ще й до біса розумна тварюка! Солдати Смерті поливали цей протопласт концентрованою сірчаною кислотою, лугом! Не бере, адаптується вмить! Почали сипати на цю мару сіль, воно вишкірилося на нас і загорлало:– «Не сыпь мне соль на рану!», ще й виматюкалося!… Так я оце думаю, Сатано, може, нехай собі снідає тим непотребом, все одно все воно підлягає ліквідації, а ми б зберегли енергію!