Володимир Ричка - Володимир Мономах

У Переяславі з найбільшою повнотою розкрилися організаторські та воєнні здібності героя нашої розповіді. Зичливі до дому Мономахів літописці змальовують яскраву постать полководця, який завдав рішучих ударів половецьким ордам, що тоді непокоїли Київську Русь частими розбійницькими нападами на її землі. Особливо успішними були його походи вглиб Половецького поля в 1103-му, 1109–1111 роках.

Описи цих походів у літописних джерелах сповнені подзвіну воїнської слави Мономаха, його справжніх чи мнимих переживань за долю рідної землі. Наприклад, під 1103 роком міститься така, сповнена щирої симпатії до Мономаха розповідь: «Вложив Бог у серце руським князям, Святополку і Володимиру, добрий намір, і зібралися вони радитись на озері Долобську. І сів Святополк зі своєю дружиною, а Володимир зі своєю дружиною та водному шатрі, і стали радитися. І почала говорити дружина Святополкова: «Не час навесні воювати. Погубимо ми смердів і ріллю їх». І сказав Володимир: «Дивно мені, дружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь. А сього чому не розглядаєте, що стан смерд орати, а половчин, приїхавши ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю його в’їхавши, забере жону його, і дітей, і все майно його візьме. То коня його ти жалієш, а самого чому не жалієш?» І не змогла йому на це відповісти дружина Святополкова, і сказав Святополк: «Брате, я ось готов уже». І встав Святополк, і сказав йому Володимир: «То ти, брате, велике добро робиш Руській землі» [47] Ипатьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 252–253. .

Об’єднані загони руських князів рушили на конях і човнах і прибули у безмежні Половецькі степи, що простяглися нижче Дніпровських порогів. Половці згуртувалися у великі полки, яких й не окинути було оком. Та руси не злякалися й стали супроти них до бою: «і великий Бог вложив боязнь велику в половців, і страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли до них». Битва закінчилася повною поразкою половців. У тому бою було вбито двадцять половецьких ханів, здобуто чимало трофеїв. Військо повернулося до рідних домівок «із полоном великим, і зі славою, і з пор бідою великою».

Ця війна не була поодиноким епізодом боротьби із степовиками в історії Київської Русі, душею якої був Володимир Мономах. «Ся то боротьба з половцями, – завважував свого часу Михайло Грушевський, – дала Мономаху славу доброго страждальця за Руськую землю , ту незвичайну популярність, що кілька років по тих походах здобула йому київський стіл і ту виключну авреолю, котрою оповита його фігура в старім письменстві і котра задержалася на сім вирахуванім політику і зручнім ковалю своєї фортуни до наших часів. Вона, ся боротьба дала йому й першу ролю в політиці ще перед смертю Святополка… перед сею половецькою політикою Мономах займав другорядне становище, ізольований попри союзі Святополка з Святославичами. Тепер, взявши боротьбу з половцями в свої руки, він як головний репрезентант дуже популярний і в тодішніх обставинах жизненної справи, як талановитий вождь і знавець половецьких відносин, заняв ролю провідника, ментора інших князів. Хоч у літописних оповіданнях перше місце дається Святополку, як київському князю, але здійснена вождем, героєм, душею всіх тих походів виступає Мономах» [48] Грушевський М. С. Історія України-Руси. – Т. 2. – С. 106. .

Однак, слід зазначити, що взаємини Русі з половцями були наповнені не тільки жорстокими війнами. Мономах докладав зусиль, аби розв’язувати ті чи ті конфлікти зі степовиками мирним шляхом. Либонь, з цією метою 1107 року Володимир одружив свого сина Юрія з дочкою половецького хана Аєпи. Другому сину – Андрію пізніше він висватав онучку впливового половецького хана Тугоркана. За тривалого перебування Мономаха на переяславському столі зажив князь авторитет розважливого і твердого державця, справедливого володаря-миротворця.

Християнська доброчесність князів не в останню чергу вимірювалася їхнім дотриманням непорушності угод, скріплених хрестоцілуванням. Про моральну відповідальність за дотримання взятих на себе зобов’язань йдеться також і в Повчанні Володимира Мономаха дітям: «А якщо ви будете хреста цілувати братам чи іншому кому, то робіть се, лише вивіривши серце своє, що на нім [цілуванні], ви можете устояти, – тоді цілуйте. А уцілувавши, додержуйтесь клятви, щоб переступивши її, не погубити душі своєї» [49] Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 245. .

Щоправда, у своїй, далеко не зразковій політичній практиці, Володимир не завжди міг встояти перед спокусою поламати клятву. У лютому 1095 року, будучи переяславським князем, він уклав мир з половецькими ханами Ітларем та Китаном. Останній став табором «межи двома валами з воями» поблизу Переяслава, а Ітлар з невеличким загоном увійшов до міста. Щоб бути спокійним за життя хана, половці забрали сина Володимира Мономаха – Святослава до стану Китана.

В тім то часі, сповіщає літописець, «прибув боярин Слав’ята з Києва од Святослава до Володимира за якимось ділом. І стала радитися дружина Ратиборова, його люди, з князем Володимиром, щоб погубити Ітларевих людей». Виправдовуючи ці гріховні помисли Мономаха, давньоруський книжник стверджує, що Володимир противився цим намірам: «Володимир не хотів цього вчинити, він говорив: «Як можу я се вчинити, давши їм клятву?» Дружина ж, від повідавши, сказала Володимирові: «Княже! Нема тобі в тім гріха. Привів тобі їх Бог у руки твої. Чому вони, тобі завше клянучись, гублять землю Руськую і кров християнську проливати безперестану. І послухав їх Володимир. У ту ніч послав Володимир Славяту з декількома людьми дружини і торками (кочовиками, що були на службі у князя – (В. Р.) межи оба вали. Викравши спершу Святослава, вони потім убили Кітана і дружину його всю перебили» [50] Лаврентьевская летопись // ПСРЛ – Т. 1. – Стб. 227. .

Наступного ранку, в неділю, «приготував Ратибор отроки при оружжі і повелів їм хату затопити. І прислав Володимир отрока свого Байдюка по Ітларевих людей, і сказав Байдюк Ітлареві: «Зове вас князь Володимир, сказавши так: «Обувшись у теплій хаті і поснідавши у Ратибора, прийдіть же до мене». І сказав Ітлар: «Нехай буде так». І коли увійшли вони в хату, прокопали хату, верх її, і тоді Ольбег Ратиборич, узявши лук свій, і наклавши стрілу, ударив Ітларя під серце. І дружину його всю постріляли» [51] Лаврентьевская летопись // ПСРЛ – Т. 1. – Стб. 227–228. .

На виправдання Мономаха слід сказати, що тут він порушив угоду не скріплену хрестоцілуванням. У зовнішньополітичній сфері ця процедура практикувалась виключно між одновірними правителями. Скріплення угоди давньоруських князів з половецькими ханами в літописних текстах незмінно передається словосполученням – «водити ротѣ».