Татьяна Лебедева - Бандерівка

— А про що був фільм?

— Про війну.

— Люблю старі книжки про війну, — сказала Богдана.

Розповідь про шалений політ настільки захопила Богдану, що вона одразу ж знайшла контакти аеродрому “Чайка”, зателефонувала та домовилась про стрибок. “Я хочу пережити це відчуття вільного падіння”, — зрозуміла вона.

Після декількох днів підготовки вона приїхала на поле в приємному збудженні. Солодко тягнуло в животі, руки й ноги були немов на шарнірах. “Хочу співати й літати, літати й співати!” Богдана бігала по майданчику, кружляла інших дівчат, робила гімнастичні вправи.

— Гей! Скоро ми будемо серед хмар! Будемо літати, як птахи! Камон! — сміялася вона.

Погода була неспокійна. Час від часу набігали хмарки, і задував вітер . В очах інструктора відображалися сумнів і тривога. Він довго оглядав спорядження й парашути, надавав останні вказівки й чекав, поки хмарини остаточно сховаються за обрій.

Богдана стрибнула легко, без сумнівів, з веселим гиканням. Небо підхопило її своєю невагомістю. Знизу відкрились зелені поля, луки, чорне місто далеко праворуч. Богдані здалося, що вона зависла в просторі, і тільки потім відчула швидкість, з якою летіла вниз. Вона відкрила рот, щоб закричати, але задихнулась від вітру. Страху не було, тільки шалено калатало серце, і кров начебто зупинилась й згорнулась у жилах. Богдана відкладала час відкриття парашута до останнього. Літати, як пташка! Нічим не зв'язана, тільки вона й світ! Земля наближалась, її розкинуті руки хотіли обійняти цю планету. Богдана любила людей, ніколи вона не бажала нікому зла. ЇЇ життя було світлим і ясним, прозорим, як повітря, в якому вона зараз витала. Вона належала до тих небагатьох людей, яким вдалося на довгі роки зберегти дитячу радість, щирість і безпосередність. Богдана розкрила свій парашут пізно, його потягнуло вітром, тож удар об землю був сильним. ЇЇ довгі тонкі кістки не витримали. Богдана зламала ногу. Вона чула, як хруснула кістка, і одразу ж несподіваний біль пронизав її до самої маківки. Вона лежала під ясним небом з рідкими білими хмаринками й намагалась не рухатись. Різнокольорові парашути повільно спускалися десь далеко від неї. Мокра від ранкової роси трава лізла в обличчя. Дикий біль пульсував, здавалось, у всьому тілі. Богдана стискала зуби, щоб не стогнати. “Глубокий вдих, видих! Треба чимось відволікти себе”. Богдана уявила, що вона поранений на війні солдат. Вона виконувала воєнне завдання, і її підстрелили. Та ось тепер, як у книжках про Велику Вітчизняну війну, стікаючи кров'ю, вона лежить на холодній землі і їй залишається тільки чекати, поки по неї прийдуть. Вона була спокійна, тому що знала, що прийдуть за нею свої. “Як це — хотіти вбити ворога? — думала вона. — А якби він підійшов зараз і націлив на мене зброю? Але як можна хотіти смерті, коли таке яскраве сонце і така запашна весняна трава? Як цивілізоване людство могло бути так засліплено, щоб розв’язувати світові війни? Сімдесят років назад на цій землі проливалася кров... Я б ось так лежала і мені так само було б боляче. Але маячня, яка ж все-таки маячня!”

Богдана почула галас людей, які бігли до неї.

— Як ти? Головне, не ворушись! Що трапилось?

— Нога, — зойкнула вона. — Я зламала ногу!

Через декілька годин вона була вже вдома з гіпсом до коліна. Лікар сказав, що носити його потрібно як мінімум місяць, а може, і більше, дивлячись, як нога зростатиметься. Такої довгої відпустки у Богдани не було ніколи. Чим же зайняти несподівано звільнений час? Вона підсунула табурет до дивану, закинула ногу, яка нестерпно нила, і клацнула пультом телевізора. На екрані з'явились знайомі обличчя телеведучих. Транслювалась розважальна передача, де команда жінок і команда чоловіків змагались в ерудованості. Всім було дуже весело. Богдана подивилася трохи й занудьгувала. Їй не подобалось бути глядачем. Вона сумним поглядом оглянула свою кімнату. Зліва стояла шафа, з купою книг і різним дівочим мотлохом. Праворуч — велике до підлоги вікно, завішене синім тюлем. Спереду на стіні висіли в рамках фотографії рок-співаків, картини й маленькі тарілочки з зображеннями усіляких міст, котрі привезла вона та її друзі з подорожей. Рік тому вона в цій кімнаті власноруч зробила ремонт: одна стіна була поклеєна синіми шпалерами, а інша — помаранчевими. Двері теж були пофарбовані в помаранчевий колір. Це була орендована квартира, куди вона переїхала три роки тому після закінчення журфаку. До цього вона жила зі своїм батьком, а ще раніше — з мамою й татом. Вони розлучились, коли Богдані стукнуло 18. Мама переїхала жити в Італію. Тепер вона вже була заміжня. ЇЇ чоловіком став італієць. Приблизно раз на тиждень мама телефонувала Богдані, і вони переповідали одна одній новини. Схоже, мати сумувала за Україною, але ніколи не виказувала цього, тільки розпитувала про знайомих та родичів, про Тимошенко і Януковича. Богдана ніколи нічого не могла чітко розповісти про цих людей, чим розчаровувала матір. Вона зітхала, жартівливо називала дочку нудною, саркастично коментувала її палкі розповіді про роботу, передавала вітання батькові й клала слухавку. З татом у Богдани теж були гарні відносини. Три-чотири рази на місяць він заїжджав до неї, привозив їжу, щось ремонтував у квартирі, іноді запрошував її до ресторану й завжди дарував подарунки на свята. Чесно кажучи, про сім’ю Богдана думала нечасто . Та ось зараз навіяло самотністю.

Щоб не нудьгувати, вона вирішила комусь зателефонувати. Гортаючи телефонну книгу, Богдана раптом побачила номер Саші з Росії. Вона замислилася на декілька секунд. Думки її повернулись до того ароматно-бузкового вечора, до прогулянки під жовтими ліхтарями...Але потім вона згадала свої колишні розчарування та перегорнула пальчиком далі.

* * *

У четвер Саша нервово хапався за телефон кожного разу, як лунав дзвінок. Дякуючи Богу, телефонували нечасто. У п'ятницю було вже трохи ліпше. У суботу він відчув розчарування й тугу. “Що ж це таке? — думав він. Чому я не можу з цим впоратись? Чому я не можу керувати своїми емоціями?” Маленька чорноволоса українка не йшла з його думок. Він вертався до неї знов і знов, відчував на собі її погляд, чув її сміх. Це було, як мара. Приємна і важка. Мара, якої він повинен позбутися.

Він вийшов прогулятися Києвом, відчуваючи потребу бачити людей, думати про когось, щось інше, тільки не про Богдану. Він оглядався навколо, намагався вдивлятися в обличчя перехожих. Але нічого не бачив. Він тільки чув, як у його голові йде розмова, розпочата три дні тому на кухні. Але у цій розмові він менш сором'язливий та більш дотепніший. Він примушує чорнооку дівчину безупинно сміятися, легко добирає теми для бесіди, згадує сотню цікавих фактів з російсько-української історії. Та закінчується ця розмова тим, що Богдана, посміхаючись, диктує йому свій номер телефона.