Татьяна Лебедева - Бандерівка

Бандерівка

Частина 1

У Києві цвіли каштани. Повітря було насичене спекою та пилом. Слабкий вітерець не рятував від жари, а тільки заплутував волосся худенької довгоногої брюнетки. Вона йшла швидкою легкою ходою вздовж дороги. Повз неї з шумом пролітали машини. З лівого боку тягнувся парк, і Богдана могла б піти в нього і продовжити свій шлях однією з тінистих алей. Але їхня заспокійлива тиша була не для неї, їй подобалось відчувати швидкий ритм життя. Залишилось добігти до кінця парку та увійти у двір — і ось вона вже у своїх старих друзів. Сьогодні вона навіть не запізнювалась. Зазвичай її затримували на роботі справи: незакінчений монтаж, термінова новина, підготовка до завтрашньої зйомки; а сьогоднішній день не подарував ніяких сюрпризів, він пройшов швидко й по-травневому ліниво. У телевізійному світі все було спокійно й навіть нудно. Богдана з нетерпінням очікувала на початок нового сезона, метушню навколо свіжих проектів, мозкові штурми, інтерв'ю з цікавими людьми й роботу, роботу...

Богдана злетіла сходами на четвертий поверх. У цій квартирі кожну середу Свєта й Боря, сімейна пара, з якою вона була знайома ще з журфаку, збирали друзів грати в покер. Їхні двері були відчинені для всіх знайомих, а деколи і для малознайомих, але недурних і веселих людей.

—Зараз я тебе з кимось познайомлю, — шепнула Свєтка, впускаючи нашу героїню до квартири.

Богдана усміхнулась і почала розв'язувати шнурки конверсів. Подруги давно вже намагались знайти їй хлопця. Але це була надто складна задача. Іноді Богдана навіть ходила з кимось на побачення, але крім розчарування нічого не відчувала. Вона зайшла на кухню. З-за плеча Бориса на неї уважно дивився молодий парубок з блакитними очима і світлим чубиком, який стирчав догори.

— Хей! Привіт! — весело вигукнула вона.

Хлоп! Хлоп! Двічі пролунало “високе п'ять”.

У кімнаті вже чулись голоси й сміх інших гостей, Свєтка дзвеніла келихами.

—Мене звати Саша, — гучно сказав хлопець, намагаючись перекричати всю цю какофонію. У його широкій посмішці можна було перелічити всі зуби. На вигляд Саші було трохи за двадцять, середнього зросту, худий. Він явно почував себе збентежено та скуто. «Одразу видно, що не з телевізійників», — подумала Богдана. — Де ж вони його знайшли?”

— Хто тобі розповів про це чудове місце?

— Та ось друзі запросили. — відповів він, повівши плечима в бік хазяїв квартири.

— Сашко — мій родич з Росії! — бовкнув Борис.

— З Волгограду. — вставив той сором'язливо.

Взагалі-то він був симпатичний: правильні тонкі риси обличчя, красиві губи з білою полоскою рівних зубів. Добрий наївний погляд підкупав дружелюбністю.

— Це у вас Батьківщина-Мати величезна? — згадала Богдана.

— Так, — Саша закивав головою.

— А нашу вже бачив? Яка ваша заввишки? — як журналіст, Богдана ставила забагато питань.

— Вісімдесят п'ять. Вище тільки декілька скульптур Будди та статуя Свободи, але тільки на п'ять метрів і то завдяки величезному постаменту, на якому стоїть, — хлопець збадьорився та вже не пересмикував соромливо футболку.

— А скільки наша Батьківщина-Мати, не пам'ятаєте, Свєта, Борис? — Богдана озирнулася, і побачила, що всі вже вийшли з кухні. — Гаразд, зараз погуглимо! Вона дістала з сумки телефон і почала шукати відповідь на своє питання.

— Що ти п'єш: вино, сік?

— А? Та каву зазвичай... літрами! — засміялась.

— Інсульти, тиск, безсоння? Нііі, не чула?!

— Ой, камон! Не будь занудою!

— Насправді я зануда.

— Ей! Ти обдурив мене, — раптом скрикнула Богдана, дивлячись в телефон. Саша стріпнувся й ледь не пролив вино собі на джинси.

— Наша Батьківщина-Мати вище! У неї 102 метри!

— Не може бути! Дай подивлюсь! — Саша обережно взяв телефон і деякий час уважно вдивлювався в екран.

— Отже, пояснюю дохідливо, — почав він.

— Дивись, який ти розумнику!

Він знову широко посміхнувся.

— 102 метри — це з постаментом. А скульптура сама — 62.

— От, росіяни, все у вас найбільше, — засміялась Богдана.

— Не знаю, чому тоді статуя Свободи рахується з постаментом, — сказав він, продовжуючи читати статтю. — Адже тоді вона нижче наших пам'ятників, і зовсім інша послідовність виходить.

— Наша вище?

— Ні, усе одно наша!

— Ну ти зануда!

Вони розреготалися.

— Ти в гості приїхав?

— Я графічний дизайнер, мене запросила на роботу IT-шна фірма.

— Надовго?

— Десь на рік, а там подивимось, — Саша, знизуючи плечима, поглянув на Богдану.

Щось у цьому погляді змусило її відвести очі. Мабуть, він був занадто відкритим і прозорим, як начебто вона заглянула туди глибше, ніж дозволено при першому знайомстві. Вона роздивилася навколо , але ні на чому не змогла сконцентруватись.

— Дуже спекотно, — сказала вона тоді.

Богдана підійшла до вікна і відчинила його настіж, впускаючи до кухні свіжість весняного вечора. Пахло бузком, ще якоюсь солодкою квіткою. Зацвіркотіли коники. Саша теж підійшов до підвіконня. Унизу земля була вкрита ніби зеленим шатром.

— Ще пару тижнів тому все було видно аж до ринку на тій стороні, а зараз — листя перекриває, і здається, що будинок стоїть у парку, — сказала дівчина.

На вулиці був тихий травень 2013 року, Саші й Богдані було тоді по двадцять п'ять років, вони були молоді та мріяли про зміни у житті.

Богдана дихала на всі груди. Неначе взимку з аеропорту вона раптово потрапила на південний курорт. Вийшла з літака і несподівано відчула десятки теплих яскравих ароматів і різкий запах моря. Вона на мить примружила очі. “Невже ще вчора був цей запах, а я не відчувала?”.

Саша пішов проводити Богдану. Вечори ще були прохолодними. Час від часу поза плечима пробігав озноб.. Саша й Богдана повільно йшли вздовж алеї до зупинки. Темні тіні та яскраві ліхтарі відраховували хвилини до їхнього прощання. Богдана голосно розмовляла та широко розмахувала руками. Вона відчувала наплив сил. Саша, навпаки, задумався та замовк, розсіяно слухав та посміхався її жартам.

— Давай обміняємось телефонами? — запитав він, коли вони підійшли до зупинки.

— М-м..., — зволікала з відповіддю Богдана. — Диктуй свій, я запишу і потім сама тобі зателефоную!

Вона широко посміхнулась. Саша почав нишпорити по карманах у пошуках телефона, адже свій київський номер він ще не запам'ятав. На прощання вони потиснули один одному руки. Під'їхав автобус, і чорноволоса дівчина, пурхнувши в двері, як пташка, поїхала кудись у глиб цього гарного нічного міста.

* * *

У п'ятницю о шостій вечора Богдана вирішила стрибнути з парашутом. Бажання прийшло несподіванно. Вона пила каву в їдальні у себе на роботі та балакала з одним із редакторів. Він розповідав їй історію зйомки якогось американського фільма. В одній із сцен герой мав впасти з величезної висоти. Каскадером був досвідчений бейсджампер. Він стрибав із літака, його знімали у вільному падінні, і, тільки наблизившись до землі на критичну відстань, він розкривав парашут. Час, коли потрібно було смикати за кільце, йому повідомляли по рації. Але виникли проблеми зі зв'язком, і каскадер з висоти дві тисячі метрів врізався в землю. На щастя, впав він у замет. Зламав хребет і декілька ребер, але залишився живим. Проте епізод було знято й він увійшов у фінальний варіант стрічка.