Татьяна Лебедева - Бандерівка

Приміщення салону було нове, просторе, з нещодавним ремонтом, на стінах висіли ескізи в рамках і полиці з жовтувато-білими штучними черепами й африканськими статуетками. У кутку кімнати була декорована цеглою і підсвічена синім неоновим світлом барна стійка. Вася обережно поклав на підстилку собаку, помив руки й дістав з-під стійки стакани й пляшку п'ятизіркового коньяку.

Коли коньяк було розлито по чарках, вони цокнулись.

— За вірність.

Саша мовчки випив. Вася одразу ж налив другу .

— Знаєш, я вважаю, що вірність — це найголовніше. Немає смислу ні в дружбі, ні у відносинах, якщо немає вірності. Навіть собака тоді краще за людей. Якщо ти щось обіцяв — будь вірним до кінця. Інакше все життя брехня, і ніхто нікому не потрібен. Можливо, я ідеаліст, — він зробив паузу, щоб налити по третій. Сашко відмовився. — Але я вважаю, що навіть стосовно батьківщини потрібно бути вірним. Мені декілька разів пропонували переїхати в Європу й працювати в салонах там. Але я відмовлявся. Не те щоб я ура-патріот, але там усе якесь чуже, а тут — своє, рідне. А я рідне не зраджу. Не вмію продавати, бо совість мене загризе..

Саша повернувся у свою квартиру поночі . Від алкоголю паморочилось у голові. Він сидів у відчиненого вікна на кухні, не вмикаючи світла, і дивився на Київ. Місто виблискувало мільйонами вогнів, вирувало моторами тисяч автомобілів, воно було живим. Воно не рвалося перед в оскаженілій метушні, як Москва, не існувало тихенько, як російські провінційні містечка, воно дихало в спокійному впевненому темпі, сповнене почуттям високої гідності , енергічно й невибагливо.

* * *

Наступної середи Саша знову відправився до Бориса і Свєти. Усе той же пофарбований темно-зеленою фарбою під'їзд, ті самі попільнички з недопалками на підвіконнях, але цього разу в нього трохи швидше колотало серце, коли він підіймався сходами й натискав дзвоник квартири. Двері відчинив Борис.

— Привіт, брате, заходь! — вони обійнялись і поплескали один одного по спині. Саша прислухався до дівочих голосів, які чулися з кухні. Поки прийшли тільки дві Свєтини подруги, вони щось готували й розмовляли про свої жіночі справи.

Борис провів Сашу на балкон, там він дістав пачку цигарок й запалив.

— Ну що, звикаєш до хохлів? — запитав він, видихаючи дим.

— Так, навіть друга собі знайшов .

Саша розповів суботній епізод з татуювальником і собакою. Учора він телефонував, цікавився, чи одужує Харлей. Вася сказав, що пес значно повеселішав, запрошував у гості.

— Хороші він татухи б'є?

— Ті малюнки й фотографії, що я бачив, мені дуже сподобались. Графіка в основному. Я б навіть сказав — талановитий чувак!

— А в Україні дуже багато талановитих людей. Та взагалі більшість відомих росіян — вихідці з України!

— З першим не буду сперечатися , а ось друге — це ти вже загнув!

— Та послухай, із шоу-бізнесу так більше половини українців: Гоша Куценко, Меладзе, Цекало, співачок сила-силенна! А в радянський час скільки космонавтів було родом з України! І в політиці теж: Явлінський хоча б!

— Ну це знаєш як — очі з натовпу завжди вихоплюють знайоме, рідне. Росіяни теж у всіх знаменитостях шукають російське коріння. Кругом наші! — Саша засміявся. — Але похвально, звісно, що країною своєю пишаєшся!

— Я не з тих, хто твердить, що Будда та Ісус з України...

— А є і такі?

— Так, є. Я кажу тобі факти, те, що українці зробили значний внесок в історію Росії .

— Ну добре, з цим не сперечаюсь.

“Смішні ці українці, — подумав він. — Живуть з манією величності . Хочуть бути особливими. Краще росіян”.

Вони трохи помовчали.

— З киянками знайомишся? — Борис підморгнув братові.

— Ні... тільки у вас в гостях. До речі, Богдана сьогодні буде? — спитав нарешті Саша, бо кортіло дізнатися, як зайшов сюди.

— А ти не знаєш? — Саші йокнуло щось всередині . — Вона стрибала з парашутом і зламала собі ногу.

— Нічого собі! Зараз у лікарні?

— Ні, дома з гіпсом. — Борис затушив недопалок.

“Краще була б у лікарні, можна було б її відвідати”, — подумав Саша.

Йому стало нудно й захотілось піти.

На балкон зайшла Свєта й попросила сходити до крамниці купити ковбаси та чіпсів. Саша з Борисом вийшли з квартири.

— Свєтка на гітарі зараз вчиться грати, — похвалився він. — Вивчила Оазіс “Half the world away”. Сьогодні почуєш!

— Круто! Талановита, українка ж!

— Ні, вона з Севастополя, із сім'ї російського моряка, вважає себе росіянкою, — засміявся Борис.

— Що ж ти схибив, брате?

— Так, любов зла!

Вони вже купили продукти і вертались до квартири.

— Борь, ви не образитесь, якщо я зараз поїду?

— А що таке?

— Та так, треба.

— Ну гаразд. Давай тільки постоїмо трохи, я ще одну цигарку випалю. Він витягнув з карману пачку, там залишилась остання. Борис із задоволенням затягнувся й самовпевнено, наче хазяїн, обвів поглядом двір.

— А ти знаєш, де Богдана живе?

— На Фрунзе, будинок напроти стадіона “Спартак”, квартиру не пам'ятаю. У гості до неї підеш, чи що?

— Ні, так просто. Добре, дякую.

— Давай, успіху! — Борис протягнув руку.

— Бувай! — вони потиснули один одному руки.

Їхати додому не хотілось. Саша відкрив на мобільному мапу міста. Фрунзе виявилась далеченько від центру. “Нащо мені туди? — думав він. — Гуляти під її вікнами? Сидіти на лавочці й чекати, коли вона спуститься на милицях?” На зупинці дідусь заграв на гармошці “Этот день Победы”, гарно і з докірливим натиском. Свята пройшли вже майже два тижні тому. “Этот день мы приближали, как могли”, — тихо проспівав за ним слідом Саша. Він ніколи не міг байдуже слухати цю пісню, у ній були біль та гордість всієї руської нації. Він згадав схили пурпурових розквітлих тюльпанів напередодні 9 Травня у Волгограді та тиху урочистість, яка охоплювала все місто. Мабуть, ця пісня і пам'ять про перемогу були основним і єдиним, що об'єднувало народ Росії, такий різний і такий загублений у своїх цінностях.

Саша вийшов з маршрутки після того, як вона спустилася з Подольського узвозу на Фрунзе. Перетнувши вулицю, він пройшов двісті метрів та завернув до двору. Було ще світло. Вечори несподівано стали нескінченно довгі й занадто приємні, для того щоб сидіти дома. Біля під'їздів зацвіли й солодко пахли бузок і ще якесь дерево з духмяним ароматом, назву якого Саша не знав. Тепле й вологе повітря нагадувало йому Лондон. Два роки тому він проходив там прискорений курс навчання графічному дизайну, підвищував кваліфікацію. Кімнату в гуртожитку з ним поділяв грек, маленький, худенький, з великим носом і завжди понуреними донизу очима . Одного вечора він прийшов у розірваному одязі та із запеченою кров’ю на обличчі. Гуляючи, грек зайшов надто далеко від центру, і на одній з брудних вулиць індуського кварталу його побили та пограбували. Весь наступний день він був дуже сумним. Увечері Саша витягнув його на каву неподалік і замовив на двох гамбургерів і пива. Був лондонський літній вечір, від Темзи тягло вологою і туманом, але повітря все одно ще було задушливе. По спині пробігали краплини поту.