Татьяна Лебедева - Бандерівка

Богдана кинула з собою в сумку солодощі, і вони спустились ліфтом на перший поверх.

— Тобі допомогти?

— Ні, у мене є милиці, два моїх вірних друга й рятівника на найближчий час. Якщо все у нас затягнеться, то я можу в них ще й закохатись! У двох одночасно.

Це були перші теплі вечори. Весна в цьому році примусила на себе чекати. У кінці березня раптово розігралася завірюха, і за ніч місто замело снігом на метр. Аномальні лютневі морози тримались до середини квітня. На травневі свята все ще можна було побачити десь у тіні дерев або під стінами будинків замети снігу, що не розтали . А тепер, нарешті, було тепло.

Сонце потихеньку сідало, його золоті відблиски сковзали по висотках і верхівках дерев, а денна млосність ніяк не розчинялась у вечірній прохолоді. Вони повільно йшли уздовж будинків. Богдана була в легкій шифоновій сукні з етнічним малюнком і трикотажній кофтинці. Вона здавалась такою тоненькою й легкою, що, що якби не загіпсована нога, її підхопив би та й поніс найменший вітерець. Саша непомітно милувався її довгими руками та ногами. Раптово маленька собачка загавкала на них і одразу ж відскочила під ноги своїй хазяйці. Дівчина цикнула на неї та посміхнулась Богдані й Саші.

— Гей, малюк, камон! Іди сюди! — Богдана протягнула руки до шпіца. — Такий смішний, як китайська м'яка іграшка!

— Я нещодавно познайомився з лабрадором-ретрівером. На нього стрибнув хлопчик з дерева, довелось везти його в лікарню. Лабрадора, звісно, — і Саша знову розповів історію про татуювальника і його собаку, яка трапилась з ним на вихідних.

— Я хочу татуювання! І ретрівера хочу побачити, — схаменулась Богдана.

— Я відвезу тебе до нього, коли гіпс знімуть.

— Потім знову часу не вистачить! Зараз потрібно!

— Терпіння , одже, не твій коник ... зрозуміло!

— Я взагалі намагаюсь нічого не відкладати. Нащо? Все одно станеться не так, як ми плануємо. Можливо, через півроку-рік все довкола зміниться так, що й впізнати не можна буде. Якщо я, звісно, не розіб'юся, стрибаючи з мотузкою з моста. Я люблю отримувати емоції. А емоції — це тут і зараз.

Саша тільки усміхнувся.

— Твоя улюблена погода? — запитав він.

— Сонце з дощем.

— Улюблений напій?

— Кава. Ми граємо в бліц-опитування?

— А чому б не дізнатись більше один про одного?

— Отже твій улюблений фільм?

— Можливо, — трохи поміркувавши, він відповів, — “Список Шиндлера”. А твій?

— “Доні Дарко”.

— Дивно. Хочу тобі сказати, що ми з тобою повні протилежності!

— Ха! І тобі для цього знадобився бліц? Я це зрозуміла відразу після першої нашої зустрічі. Отже, ти взагалі не вживаєш каву?

— Вкрай рідко. Переважно чай.

Вже смеркло, коли вони дісталися будинку в якому вона мешкала. Біля під'їзду знову пахло бузком. Настав час прощатися.

— Ти так і не покатав мене, пройдисвіт!

— Стрибай-но! — Він повернувся до неї спиною.

— А милиці?

— Кидай! Потім заберу!

І він побіг з нею вверх сходами.

— Забув, який поверх?

— Шістнадцятий!

— Тут усього шість.

— Тоді третій.

Його серце калатало часто й гучно, пульсуючи у вухах, опановуючи його солодкою знемогою.

* * *

Суботній ранок дуже повільно заповнював вулиці людьми. Місто відпочивало з південною безтурботністю, простираючи свої площі й проспекти до травневого сонця. Такої миті Київ здавався провінційним. Трамвай повільно плинув поміж подекуди розкиданих яскраво-зелених лип та видзвонюючи під'їжджав до наступної зупинки. Дорога навколо рейок розбилась після незліченних підборів, туфель, чоботів, черевиків, і тепер колишній асфальт, являв собою сіро-жовтий пісок, додаючи ще більше згадок про південь і море. Сонячні зайчики виблискували на припухлих обличчях киянок без макіяжу. Кондуктор голосно повідомляв назви зупинок. Саша їхав Подолом — одним із найстаріших районів міста. Богдана весело й легко випурхнула з під'їзду, незважаючи на зламану ногу. Гіпс у неї був розмальований широкими штрихами масляних фарб. Яскраві жовті, червоні, сині закарлючки, як на плакатах авангардистів, миттю розвіяли млявий настрій.

— Несу мистецтво в маси , — посміхнулась Богдана.

Вони сіли в маршрутку та вже за двадцять хвилин були біля салону Blackhouse. У напів-підвальном приміщенні не було вікон і працював кондиціонер. Літній ранок не потрапляв сюди. Тут завжди панувала напівтемрява й прохолода.

Сьогодні в салоні Вася був не один. За стійкою стояв високий брутальний брюнет у чорній майці. Він робив коктейлі.

— Привіт, старий! — крикнув Вася.

Саша зрозумів, що це було призначено йому.

— Привіт! — відгукнувся він, пропускаючи Богдану вперед. — Дивись, яка клієнтка завітала до тебе!

— Дуже добре! Випийте поки що-небудь, я зараз підійду.

— Костя, — назвався парубок за стійкою.

— Саша і ...

— Богдана, — випередила вона його й протягнула для привітання руку.

Костя потиснув її.

— Редбул, абсент? Дівчині можу запропонувати кави.

— О, яка у вас крута кавоварка! — вигукнула Богдана. — А лате зробити можеш?

— Професійна італійська, — усміхнувся Костя. — Звісно, можу. Кращу каву для неї купляємо.

Підійшов Вася.

— А ти спробуй мій абсент! — він привітався за руку з Сашком. — Сам робив!

Він налив по п'ятдесят. Саша обережно випив.

— Харлею, йди-но подивись, хто прийшов! — Вася присвиснув. На голос з глибини приміщення важкою ходою до них попрямував великий бежевий собака з блискучою шерстю. Він оглянув усіх присутніх розумними очима й зупинився на Саші. Невже згадав?

— Так-так, йди привітайся! — кивнув йому Вася.

Харлей сів перед Сашею і протягнув йому лапу.

— Все розуміє?

— Ще б пак!

— Він вже одужав? Який гарний! Сподіваюсь, ми потоваришуємо, бачиш, я така ж поранена, як і ти, — Богдана показала ретріверу свою загіпсовану ногу.

Вона протягнула до собаки руки. Але пес дивився на неї з підозрою.

— Ну ж бо! Я тебе не ображу!

— Ось так все і починається, — посміхнувся Вася.

Тим часом лабрадор підійшов до Богдани й почав обнюхувати її долоні. Богдана виглядала надто крихкою і беззахисною поряд з великим собакою. Важкі м'які лапи лягли їй на коліна. Вона занурилась у шерсть тоненькими пальчиками. Дівчина й собака дивились один одному в очі. Харлей все ще намагався протидіяти, виглядати серйозним. Але вже було пізно.

— Три дні сумний лежав, не вставав. Я навіть почав турбуватися, — сказав Вася. — Думав викликати іншого ветеринара. Почав хвилюватися, що все вже, давай, до побачення. Але, вранці якось прокидаюсь, а він стоїть у стійки й піцу мою вчорашню доїдає. Одужав!

— Та це я йому джину налив. Ти ж лікувати ні хріна не вмієш! — вставив Костя.

— Усе, бевзень , з цього дня до собаки мого більше не підійдеш!