Татьяна Лебедева - Бандерівка

— Маносе, час уже забути вчорашнє. Таке може трапитись з кожним. Якщо потрібна якась допомога, ти скажи.

Вони зовсім не були близькими. Тиждень співжиття не зробив їх друзями й навіть товаришами. Обидва були інтровертами, спілкувались переважно за необхідністю. Кожний сидів за своїм ноутбуком, малював ескізи й говорив, тільки щоб замовити піцу, порадитись щодо дизайну чи обговорити поточні квартирні питання.

— Маю проблему та не знаю як її вирішити , — сказав грек понуро. Виявилось, що він носив з собою всі гроші, які в нього були на навчання, їжу та квиток назад. І грабіжники, забравши готівку, залишили його взагалі без коштів. Родичі з Греції, на жаль, були бідні та не могли йому нічого вислати.

— Чому ти не залишав гроші в кімнаті?

Манос мовчав.

— Ти не довіряв мені, — зрозумів Саша, — Скільки тобі треба? Про яку суму йде мова?

Він пішов до найближчого банкомату та зняв свої заощадження.

Грек був не в тій ситуації, щоб відмовлятись із ввічливості.

— До мене давно ніхто не ставився так безкорисно , — сказав він. — Світ повний добрих людей, але помічаєш це, лиш коли вскочиш у халепу. Компенсація за хвилини відчаю, коли ти проклинаєш Бога й не віриш у нього. А в такі хвилини починаєш вірити.

Манос сором'язливо усміхнувся, його очі вперше за час знайомства дивились прямо на Сашу.

— Бог тут ні до чого. Це люди. Є сволота, є нормальні. І в житті головне — навчитись розпізнавати тих та інших.

Грек мотнув головою.

— Тобі здається, що це все випадок. Те, що люди не можуть усвідомити або побачити, вони відносять до збігу обставин, тому що неможливо зрозуміти чи побачити Бога. Як неможливо побачити любов своєї матері, але ти точно знаєш, що вона є.

Грек виявився філософом. Сашко не сперечався з ним, він мовчки слухав і пив своє пиво. Лондонських вечорів лишалось мало, а вільних від занять ще менше. Він розумів, що з приїздом у Волгоград вони будуть здаватися йому вже нереальними й далекими. І він дихав повними грудьми, намагався запам'ятати свої відчуття, роздивитись усі дрібниці навколо. І під ламаній англійській грека він відчував, як до нього повертаються спокій та врівноваженість і все ж, незважаючи ні на що, впевненість у майбутнє.

Саша повернувся додому після прогулянки на Фрунзе й одразу ж ліг спати. Сон був міцним та освіжав. Уранці він прокинувся бадьорим, відкрив навстіж вікно на кухні і стояв біля нього, пив чай. Голим торсом він відчував легку прохолоду з вулиці, яка ще не була нагріта сонячним промінням.

* * *

Богдана придумала, чим зайняти вільний час, який так несподівано у неї з'явився. Вона вирішила навчитись малювати. Подруга з роботи купила їй мольберт, пензлі, полотна та фарби. І ось уже декілька днів ранок Богдани починався з яскравих широких штрихів. Картини вона малювала абстрактні. На них були марсіанські пустелі, котячі сни, бризки, переливчасті кольори й легкі мрії. Потім вона змивала з обличчя й рук фарбу, обідала та виходила на милицях на подвір'я до лави під липою. Там у затінку вона читала, іноді переривалась для балачок з матусями, які гуляли з дітьми, чи з бабцями-сусідками, котрі постійно жалілись на все. Вечорами до неї забігали подруги й привозив їжу батько. Ще рятував Інтернет перед сном і невеликі завдання з роботи.

У середу ввечері до Богдани навідалася її начальниця. Богдана тільки встигла провести її на кухню, як побачила через вікно того самого парубка з Росії. Він проходив повз її улюбленої лави під липою. Ішов не дивлячись у сторони, тримав руки в кішенях . Тепер він їй здався не худим, а дуже струнким. Богдана уперлась руками у підвіконня і витягнула шию, щоб краще роздивитись його за довгими гілками каштана. Він був одягнутий у вузькі штани й темну футболку. Світла маківка виблискувала золотом в променях призахідного сонця. .

— Якогось знайомого побачила?

— Та так, брат мого друга.

Вона востаннє кинула оком йому вслід . Він йшов упевненою ходою, спина у нього була рівна та розслаблена. Цікаво, яким вітром його сюди занесло? — думала Богдана. — Що він може робити в моєму районі? Вона знала, що сподобалась йому при першій зустрічі. Дівчата це відчувають, як хижаки здобич. І тепер, розмовляючи з начальницею, Богдана думала тільки про те, чи була його поява тут збігом обставин чи все ж таки він прийшов сюди не випадково?

Богдана знову повернулась до цих думок перед сном. Чомусь цей хлопець не йшов з її голови й думати про нього було приємно. Вона намагалась уявити в пам'яті його обличчя, але все розсіювалось і поставало розрізненим. Вона добре пам'ятала його очі, погляд, неначе знову дивилася на його усмішку, губи та зуби. Однак ніяк не могла цілком домалювати його образ. . Трохи помучивши себе цим заняттям, Богдана зрозуміла, що їй необхідно просто знову його побачити. .

Наступного дня, змішавши на білому полотні зелену й блакитну фарби — майбутнє гірське озеро, — вона зупинилась і взяла телефон.

— Хей, привіт! — весело прокричала вона в слухавку.

— Привіт, — відповів їй Саша тихо.

— Ти уявляєш, я ногу зламала!

— Я знаю, — він усміхнувся.

— Ах так, це Богдана, — схопилася вона і розсміялась. — Ми познайомились минулого тижня у Свєти й Борі.

— Я впізнав голос. Таких галасливих ще не зустрічав.

— Я тепер як Баба Яга, кістяна нога, — продовжувала вона. — Пересуваюсь не більш ніж на п’ятнадцять метрів.

— Можу покатати тебе навколо дома на візку з супермаркету.

— Усе, домовились! Чекаю свій лімузин увечері!

Сьогодні їй вдалось намалювати рожевого фламінго, який стояв на одній нозі у воді. Щоправда, він був не зовсім схожий на птаха, швидше, на пухнасту рожеву “двійку” в зошиті, де контрольну залило фарбами. Але Богдана була задоволена. Вона поставила картину підсихати на вікно, і кожного разу, проходячи повз, дивилась на неї, нібито бачила вперше.

Саша подзвонив о пів на восьму. Богдана саме розчісувала перед дзеркалом своє довге темне волосся. Їй було важко мити його,стоячи на одній нозі, схилившись над ванною. “Ох, як накачаю за півтора місяці ногу, то вона стане вдвоє ширше забинтованої каліки”, — сміялась вона. Ще шкіра під гіпсом несамовито свербіла, Богдана прилаштувала маленький довгий тонкий пензлик, який просувала у вузький проміжок між ногою та шиною і там ворушила ним. Свербіж не припинявся, але було приємно. Зараз цим пензликом вона заколола волосся в об'ємний пучок на маківці, як справжня художниця.

Саша прийшов у гості з авоською апельсинів та солодощів.

— Не треба було! Ти що! У мене тут все є! — прокричала Богдана замість привітання.

— Дівчина-сирена! Та не та, що заманює солодким голосом моряків.

— Ха-ха, я скоріш випроваджу, ніж заманю!

— Ну я ж і кажу.