СтаВл Зосимов Премудрословски - НА ДНІ. Гумористична правда

Вибігши з господарського двору, товариш, маневреним зигзагом, став долати городні насадження, розносячи в клапті теплиці і парники, а Свиня-мамонт борюся, все норовив укусити його за п'яту, тільки ось ручка міні меча, вісімнадцятого століття, що стирчить з п'ятака, заважала в незрівнянному рогачі. Дистанція була коротка і вже товариш кричав про допомогу і тільки різкі повороти, допомагали йому ухилитися і врятуватися, які вказувала натовп азіатів-циган і народних роззяв-сусідів, які витріщалися за огорожею. Мамки таджицькі і циганські, стягували діточок з паркану, а ті не відчіплювалися, в бажанні додивитися живий трилер, під назвою: «помста і кара Свині-мамонта Борюсі, над бійцем російської армії». І було б все трагічно, якби не рятівна купа гною в кінці городу, а в ній ще й рятівні стирчать вила, якими скиртують сіно в стіжки жителі російських сіл. Їх то і схопив, спритно товариш-боєць і вже через мить все відбувалося інакше або навпаки: Свиня-мамонт борюся тікала, а товариш-боєць тикав її сальні боки, по самий держак і так професійно швидко і тактовно, як ніби він на тактичному іспиті, тримається не вила, а автомат Калашникова, зі штик-ножем. І навіть глядацька публіка оваціями підтримувала бійця, вихваляючи і аплодуючи прийдешню перемогу гомо сапієнса, рядового російських військ – над природою, розуму над розумом і в підсумку свиня не витримала атаки і звалилася вже замертво, прям перед дверима в будинок, на порозі якого стояла кудлата, тримає в одній руці хустку і, закинувши другу за поперек, заплакана баба Яд-Віга. Товариш зробив останній тиць в труп свині і вила, пронизав бездиханне тіло тварини, захиталися, як струна контрабаса, деренькочучи.

– – Ну що, бабка, – героіческі почав Товариш Спартак. – дело зроблено, наливай і накривай на стол!!!

Бабка витягла з-за спини качалку, якою розкочують тісто для пельменів і піци, і з матом шваркнул його по черепу. Пролунав глухий дзвін, і ми удвох ледве втекли від неї. Вона ще й кругляки, десяти-п'яти кілограмові, в нас жбурляла. І все роззяви перейшли на її бік і пустилися нас наздоганяти, але не наздогнали, а ось спина від каменів хворіла. Бабка Яд-Віга, потім і командиру полку скаргу написала, за що мені дали десять діб, а Товаришу – два роки вліпили дисциплінарного батальйону, де він від дзвінка до дзвінка, чистив лайно в місцевому свинарнику, вручну…

Було так: за станцією метро великого полководця, Святого і просто Сашки, в зоні п'ятака шкідливих аліментів, розташувався біо туалет з трьох кабінок, пов'язаних одним ланцюгом, скованих однією метою, два з них служили під робочий сортир, куди скидали кишковий баласт жителі Санкт Петербурга, а третій був кабінетом оператора і касира, в одній особі, який збирав гроші, за послугу надання збірника лайна.

Люди стояли в черзі, підгортаючи в очікуванні все вихідні місця. А в проміжку між відвідувачами, я трёс на гроші, і споював на її ж гроші товсту тітку, що займає посаду оператора і касира цих біо туалетів, Клавдію Пилипівну Ундершрам, потомственную Ленінградку в п'ятому поколінні. Вона не відразу піддавалася моїм грубо-кримінальним матершіни умовлянням, хочу зауважити, що я матом тоді не висловлювався, а я на ньому говорив. Але результат був на обличчя. Особа двоїлась. Наступав, в натурі, вечір. І вже народ зменшувався в кількості. Я, не думаючи про витривалості організму тітки, вирішив відлити по-маленькому. Тим більше, що я мав імунітет безкоштовного користування. А як зайшов у вільний біосортір, відчув те саме, що і Тітка. З'їдена їжа мене посадила на унітаз. Після я занурився в запаморочення, потім послідували розмови з інопланетянами і далі, виверження залишків шлункового тракту на стіни, через рот і сон, солодкий алкогольний сон без сновидінь. А в цей час Клавдія Пилипівна Ундершрам, прокинулася від алкогольного сп'яніння, вираженого в пересохлому відчуття рота і горла, тобто, спраги, вхопила рідкого чогось і, поспішаючи і лякаючись сутінків, як причину запізнення додому. Різко встала і закрила, на навісні замки, все біотуалети і мене, сплячого всередині, в тому числі і втекла геть…

Далі була ніч, повна бурчанням коників і не дійшли до метро, сплячих на лавочках, панів різних верств населення. Дотримуючись пильність, троє охоронців порядку в формі, на службовій машині, марки «Жигулі» з синіми номерами і написом з боків «МІЛІЦІЯ», поліцію тоді ще не придумали в Росії, під'їхали для огляду темної сторони. Переконавшись, що тут все по закону і не з кого можна зняти лівих грошей, вони встановили свій транспорт паралельно розташованим, навколо об'єктів нерухомості, куди входили і біосортіри… Двоє з автоматами, кийками, газовими балончиками, чобітьми і кашкетами вийшли, і попрямували в сторону ларьків азіатських торговців «шаурмою», під керуванням громадян російської федерації, з національністю марокканців, які навіть не розуміли в основному російську мову, але були громадяни, і саме до кіоску з написом «ГЕЙ-ШАУРМА ДЛЯ ПУТІНА і Трамп». Чому таке було назва, просто, напевно, з гумором були перекладачі. Водій з пістолетом, залишився в машині біля керма і раптом?!…

Я, законослухняний не громадянин Російської Федерації, за національністю – Русский. Прибулий з СРСР, республіки Казахстан, де мене все дитинство били за те, що я просто Русский. Правда, коли я підріс, то я вже їх бив. Але це інша історія, а тепер повернемося до сюжету: Я, законослухняний не громадянин Російської Федерації, за національністю – Русский, заслужений зек, майор ФСБ, пенсіонер, інвалід і все це за сумісництвом, тим більше, що все це я пізнав заочно, ні де не побувавши, раптом прокинувся від ушераздірающего хропіння, з сусідньої кабінки і бачу, точніше сказати, чую навколо себе замкнутий, нічний, квадратне приміщення, а зверху стелю. Я обмацав все і не пам'ятав або не розумів де я?! Стіни так тиснули мою свідомість. Я вирішив стати на «міні сцену», де я до цього сидів, і нога провалилася в ополонку, а там все як в затоці. Я закричав і розбудив, під ритмічний хропіння, що мріє про генеральську дочку, товариша сержанта, за сумісництвом – водія. Той злякався і навіть здригнувся, як циганка, протрусів своїми грудьми, але відразу, оцінив обстановку, а в приведення він не вірив. Я, в не до умінні, матом благав про допомогу, намагаючись виламати хоч якусь дірку, в навколишньому одній зі стін, але мої труди були марні, а хропіння не припинявся.

А в цей час, по той бік вбиральні товариш водій міліцейської колісниці, сержант вже викликав підкріплення і двоє, не очікував куплених за просто так арабських харчових продуктів з тіста і м'яса курей, кішок і собак, вже бігли на допомогу колезі і співгрупниками.