Валентин Красногоров - Пьесы на украинском языке. Собрание пьес в 18 книгах. Кн. 18

МАРІЯ МИКОЛАЇВНА. Але хіба ви не можете зробити це своєю владою?

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Поки, вибачте, не бачу підстав.

Зумер. ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА. включає пульт.

ГОЛОС.ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА., скоріше на привітання. Починаємо!

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Біжу.

ГОЛОС.Яка наречена красива! У накидці з гагачого пуху. Помрете!

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА. відключає пульт. Входить прибиральниця Клавдія, витирає пил з меблів.

МАРІЯ МИКОЛАЇВНА. Може, ви просто поговорите з дочкою? Будь ласка! Переконайте її, що вона робить помилку.

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Закон забороняє нам впливати на рішення громадян вступити в шлюб. Вибачте, мені ніколи.

Марія Миколаївна, дуже незадоволена, виходить.

КЛАВДІЯ.Певно, просила весілля скасувати?

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Зазвичай матері женихів незадоволені, а тут – мати нареченої.

Клавдія виходить. ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА. телефонує.

Повечеряв? Смачно було? Для тебе старалася. Думаєш, я без тебе не скучаю? Ось візьмемо í всю неділю проведемо разом. Тільки не цю, а наступну… У цю я працюю… Так, знову…

Входить Олена – зовсім молоденька дівчина в гарному ошатному убранні. ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА. квапливо закінчує розмову.

Ну, цілую. Включи телевізор, все веселіше буде.

ОЛЕНА.Вибачте, ми хотіли подати заяву, але тут виникло питання…

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… З усіма питаннями – до інспектора з прийому.

ОЛЕНА.Але саме вона í послала мене сюди.

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Ах так… Це вам немає вісімнадцяти?

ОЛЕНА.Майже є. Трохи не вистачає.

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Зараз мені ніколи.

ОЛЕНА.У вашого інспектора ні душі, ні серця. Я їй про кохання, а вона мені – про кодекс, я їй про любов, а вона…

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Стоп.

ОЛЕНА.Я їй кажу – жити без нього не можу! А вона – «стаття п'ятнадцята». Хіба таким людям можна тут працювати? Сама, мабуть…

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Стоп!

ОЛЕНА.Сама, мабуть, ніколи нікого не люби…

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Стоп, тобі кажуть! Я на ритуал спізнююся. Жди мене отут.

Олена хоче ще щось сказати, але ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА. вже пішла. Тим часом Марія Миколаївна повертається в кімнату нареченої, нервова í роздратована.

МАРІЯ МИКОЛАЇВНА. Я більше не можу! Де застряв цей автобус? Невже ніхто не може з'ясувати? Особисто я повертаюся додому!

НАДЯ. Мама, не хвилюйся, у тебе розболиться голова.

МАРІЯ МИКОЛАЇВНА. Вона вже в мене болить! (Антоніні Прокопівні.) Я знала, що ваш син нетямущий, як равлик, але всьому ж є межа!

АНТОНІНА ПРОКОПІВНА. Будь ласка, не кип’ятіться. Í щодо мого сина прошу на октаву нижче. Ми до вас у рідню не набиваємось.

ВІРА. А ми до вас – í поготів!

НАДЯ. Тихо, прошу вас! Я зараз туди поїду í все дізнаюся.

АНТОНІНА ПРОКОПІВНА. Сиди. Наречена – як цариця, їй навіть мати повинна прислуговувати. Раз жінка так переживає, я сама поїду. (Йде до виходу.) Або ні, раптом він без мене з'явиться. Свєта, злітай-но ти. Впораєшся?

СВІТЛАНА.. Не маленька. Та тут í не далеко.

АНТОНІНА ПРОКОПІВНА. Підемо, я тебе в таксі укину. Вони завжди біля Палацу чергують.

Антоніна Прокопівна í Світлана йдуть.

БАБУСЯ.. (Кутається в хустину.) Замерзла я в автобусі, не можу зігрітися.

НАДЯ. Чаю гарячого в буфеті хочете попити?

БАБУСЯ.. А можна?

НАДЯ. Звичайно. Ходімо. (Веде Бабусю.)

Пауза.

МАРІЯ МИКОЛАЇВНА. Кажуть, зараз весілля красиве буде.

АЛЛА. Підемо подивимося?

МАРІЯ МИКОЛАЇВНА. (Знизуючи плечима.) Мені все одно.

Перша гостя.Як тобі все це подобається?

ДРУГА ГОСТЯ.Не то цирк, не то філармонія.

Жінки виходять. На авансцену виходить ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА. в ошатній вечірній сукні. Голос у неї осиплий, промова звучить дещо поспішно.

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Шановні Наташа та Олександр! Сьогодні знаменний, незвичайний день. Зараз тут, в цьому залі здійсниться подія, яка запам'ятається вам на довгі-довгі роки í яка змінить все ваше життя. Ви підете звідси іншими людьми, оновленими, щасливими, усвідомлюючи важливість події. Ніколи не забувайте про цю хвилюючу мить, ставтеся один до одного дбайливо, чуйно, бережіть полохливого птаха щастя, який злетів сьогодні до вас у руки. (Без паузи, трохи прискорюючи темп.) За вашим вільним бажанням í взаємною згодою, відповідно до закону, оголошую вас чоловіком í дружиною.

Урочиста музика.

А тепер, коли урочиста церемонія завершена, прошу всіх перейти із залу у фойє, де на вас чекає фотограф, щоб відобразити цю пам'ятну подію.

У залі для глядачів запалюється світло, відкриваються двері у фойє, де, може бути, – а чому б í ні? – дійсно чекають фотографи í походжають у білих сукнях наречені, готові сфотографуватися на пам'ять з глядачами.

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ДІЇ

ДІЯ ДРУГА

Кімната нареченої порожня. У службовому кабінеті мається ОЛЕНА. Входить ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА.. Олена тут же починає схвильовано говорити.

ОЛЕНА.Хто встановив ці безглузді правила? Адже ми кохаємо один одного! По-вашому, я повинна наказати своєму серцю не битися, поки мені не виповниться рівно вісімнадцять? Або, по-вашому…

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… (Хапаючись за голову.) Стоп! Закон забороняє реєстрацію неповнолітніх. Ясно? До побачення.

ОЛЕНА.Але від подачі заяви до реєстрації повинно пройти не менше місяця, так?

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Так.

ОЛЕНА. (Торжествуючи.) А мені якраз через місяць буде вісімнадцять.

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Почекай трохи, не помреш.

ОЛЕНА.Ми í так вже стільки чекаємо! Ну я вас дуже прошу! Як жінка жінку!

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… (Трохи м'якше.) Як тебе звуть-то?

ОЛЕНА.Олена.

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Скажи, Олено, ви давно знайомі?

ОЛЕНА.Дуже давно. Вже три… майже три тижні!

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Батьки-то знають?

ОЛЕНА.При чому тут вони? Це наша особиста справа.

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… А жити де будете?

ОЛЕНА. (Трохи зніяковівши.) У батьків. Поки що.

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Хто поїти-годувати буде? Хто дітей ваших няньчити? Так що приходь-но сюди ще раз, але вже з мамою.

ОЛЕНА.Виходить, по-вашому…

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Все. З мамою. А поки знаєш що? Давай я тебе відведу до якої-небудь нареченої, посидь, послухай… Так би мовити, порепетируй. Хочеш?

ОЛЕНА.Хочу.

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… Тоді почекай мене в приймальні.

ОЛЕНА. (Виходячи.) Ну чому мені не вісімнадцять?

ЗІНАЇДА ЗІНОВІЇВНА… (Сама.) «Чому мені не вісімнадцять?»… (Підходить до дзеркала, видивляється в нього, хитає головою.) Чому мені не вісімнадцять?… Правда, у вісімнадцять я ще не помічала роки, але в двадцять два вже почала їх рахувати… Í не встигла отямитися, як нарахувала тридцять. Тридцять! Ще здаєшся собі мало не студенткою, ще тебе гукають на вулиці «дівчина», ще думаєш, що все попереду, а тобі вже тридцять, í пора прощатися з молодістю. Í ти плачеш цілий тиждень, потім виглядаєш у дзеркало, намагаєшся переконати себе, що ти ще «нічого», купуєш світлу кофтинку, робиш коротку стрижку, помічаєш, що на тебе ще озираються, í трохи втішаєшся. Все б добре, але тобі чомусь уже сорок! Ти ловиш себе на тому, що з цікавістю слухаєш розмови про пенсії, твоїй дочці вісімнадцять – як тільки що було тобі, а тридцять років здаються тепер самим яскравим í привабливим віком. Ти прекрасно розумієш, що краща твоя пора вже відгриміла í що прийшов час так званих тихих радощів – якщо, звичайно, вони у тебе є í якщо ти не опинилася біля розбитого корита. Але серце все одно чомусь молодо, í ти все ще чогось чекаєш… Чого? Адже скоро вже п'ятдесят, а там í … (Зітхає.) Чому мені не вісімнадцять?