Ірина Солодченко - Перекручена реальність

Так «молитвами» своєї класної Оля закінчила школу із двома трійками з російської мови та літератури, яку викладала сама Марія Аронівна, царство їй небесне. Третя трійка була з історії. Взагалі Оля любила історію та ненавиділа вчительку. Ця історичка, худюща кістлява особа, читала свій предмет наче накручений механізм. Особливо огидно було її слухати в десятому класі, коли Червона армія пішла туди, Червона армія пішла сюди, а там був такий-то з’їзд партії. Історичка була ще і трохи глухувата, і по школі про неї ходила така байка. Питається вона в учня: «Хто був присутній на другому з’їзді партії?». Той відповідає: «Роза Люксембург». – «А ще?».- «Роза Люксембург». «А ще?»- «Роза Люксембург». – «А от Рози Люксембург там якраз і не було…».

З характеристикою, яку їй написала Марія Аронівна, Олю і до в'язниці не прийняли б, а не те, що в судді. Дотепер зберігала вона в домашньому архіві цей документ… Тож після школи вона в юридичний, природно, не потрапила, і довелося спочатку йти до ПТУ, щоб виправити собі успішність та характеристику. ПТУ вона закінчила з червоним дипломом, одержала відмінну характеристику й лише тоді вступила до юридичного інституту. Чогось вона вважала, що на старших курсах мала бути спеціалізація на адвокатів, на прокурорів… Проте виявилося, що всі випускники отримували однаковий диплом юриста. Згодом Ольга довідалася, що її сподівання інтуїтивно ґрунтувалися на здоровому глузді. Таки є країни де юридична освіта сконцентрована на ролі судді. Наприклад, німецький юрист здає 2 державних екзамени: перший підтверджує університетську освіту, а другий – досвід судді, який починає працювати в юридичних установах. У ФРН університетська освіта з самого початку орієнтована на «справедливого» суддю, який буде потім домінувати в судочинстві.

А Оля Дорош жила в Радянському Союзі і щоб вивчитися на суддю мала один шлях – піти після інституту у секретарі суду. Так вона й зробила…

І такий вона мала важкий шлях до суддівства, що завжди питала себе: чи потрібно було, щоб ця стезя була такою тернистою? І сама собі з болем у серці відповідала: «Ні…». Якось їй довелося на конференції в Києві познайомитися з угорським колегою. Цей угорець досить пристойно розмовляв російською і розповів їй, що в Угорщині існує поняття «суддівської кар'єри». Це означає що випускники вишів одразу обирають роботу в суді як свою майбутню кар'єру. Спочатку займають найнижчу посаду (щось на зразок «писаря»), згодом працюють секретарями, а вже тоді – суддею.

Тож питання кар’єри судді завжди її хвилювало. Вона бачила як колеги швидко змінюють свій статус. Сьогодні він адвокат, а завтра вже і мантію суддівську начепив. Просто вакханалія якась! Колись один адвокат жалівся їй на негласне розпорядження – не брати адвокатів в судді. І наводив приклад, що в країнах загального права суддів беруть тільки з адвокатів. Ольга Володимирівна тоді вже ретельно вивчила це болюче для неї питання і присадила свого співрозмовника. Вона відповіла, що в країнах романо-германського типу нечасто призначають адвокатів на посаду судді. Бо психологія суддів відмінна від адвокатської: університетська підготовка надає західним суддям можливість більш широкого підходу до юридичних проблем, і їхнє бачення права виходить за рамки конкретних справ і ширше за спектром світогляду. Коли той адвокат почав жалітися на нестачу в Україні грамотних юристів, довелося роз’яснити хлопцю, що випускники юридичних факультетів японських університетів, наприклад, вимушені здавати екзамени спеціальній комісії міністерства юстиції. І лише після такого екзамену, яке витримують лише 2-3%, вони зараховуються на 2-х річні курси підготовки працівників юстиції при Верховному Суді, де у програму входять теоретичні заняття, практика в судах (8 місяців), прокуратурі та адвокатурі (по 4 місяці). Після закінчення курсів та здачі екзаменів претенденти на посаду судді, адвоката чи прокурора отримують призначення. При цьому корпорації професійних юристів свідомо обмежують збільшення корпусу юристів у Японії. У країні з населенням більш ніж 120 млн. людей – приблизно 2000 суддів, 2100 прокурорів і 12000 адвокатів. Через курси підготовки працівників юстиції щорічно проходить не більше 500 осіб. А в нас юристів штампують усі кому не ліньки… Аби гроші платили за навчання…

В особистому житті Ольги теж не все було гаразд. У тридцятирічному віці народила доньку… Батьком дитини був престарілий (чого правди ховати) суддя Лукашевич, у якого вона тоді працювала помічником. Після цього Ользі довелося перейти до іншого суду. Лукашевич і допоміг їй з переміщенням та й матеріально трохи підтримував. Втім доньку бачив три рази за своє життя. Він помер, коли Лесі виповнилося вісім рочків. Якраз у той час Ольга Володимирівна склала кваліфікаційний іспит комісії суддів загальних судів. Комісія надіслала до територіального управління свій висновок і її включили до кадрового резерву. Від рекомендації кваліфікаційною комісією на вакантну посаду до призначення минув рік. До того ж в Україні часто-густо в суддівську мантію треба «інвестувати». І Оля знала ці розцінки… Щоб стати районним суддею їй запропонували заплатити 20 тисяч. Допоміг Ігор… Вони випадково зустрілися у супермаркеті, і дізнавшись про її поневіряння, чоловік надав їй свою рекомендацію та допоміг з працевлаштуванням. Таким чином в 40 років Ольга Володимирівна стала суддею. З того часу парочка відновила свої стосунки: повечеряли разом, згадали минуле, інститут і само з себе все закрутилося наново. Ігор став її матеріальною та моральною підтримкою, адже зарплати в суддів тоді ще були мізерні.

З такою «суддівською кар’єрою» Ольга Володимирівна з перших справ судила так впевнено, начебто сиділа в цьому кріслі все життя. Бо в секретарях і помічниках набралася стільки досвіду, що ніякий перехідний період їй не знадобився.

Але чого гріха таїти… Суддя Дорош не була святою. Іноді і вона брала так звані хабарі… З Ігорем вона ніколи на цю тему не розмовляла. Та судячи з його рівня життя на зарплатню він не жив… Проте колись кинув між іншим: «Бери з обох сторін і суди як годиться». А були такі періоди в житті, коли гроші були конче необхідні. То мати хворіла, то сестра Катя в черговий раз шукала роботу, то доньку треба було припорядити, аби не ходила як старчиха. Тож доводилося «співпрацювати» з адвокатами з обох сторін. А судила як годиться. Ніхто б не підкопався. Потім зрозуміла, що то таки – чудовий вихід. І так би може й втяглася б, та по-перше, викрили суддю з їхнього суду і коли розбирали цей випадок, то один з колег на неї ТАК подивився, начебто вона була наступною. А по-друге, почувалася наче у сливах… Не для неї все це… І вона закаялася. Бо втямила: те, що сходить з рук іншим, ніколи не зійде їй самій. Згодом зарплати суддям підвищили і зараз 1000 доларів її майже влаштовували. Та й зі старих часів в її арсеналі лишилися двійко перевірених адвокатів…