Ірина Солодченко - Перекручена реальність

… Лише пізно увечері суддя Дорош зачитала вирок.

1

Умисне заплановане вбивство – улюблений жанр письменників-детективників. Вони його просто обожнюють… Та й для читача вельми цікаві головні герої, які щось заздалегідь замишляють. Тому літератору лишається тільки вигадати мотиви умислу. А мотивів – хоч греблю гати! Бери словник і виписуй: помста, розпач, злість, жага влади, ревнощі… Сюжет, коли людина з холодним серцем готується до злочину, а потім намагається заплутати свої сліди, не побоїмося цього слова, звеселяє читача та займає його нудьгуючий мозок. На щастя, вроджених вбивць народжується небагато. Саме народжується… Їх важко обчислити, бо всі знають: здебільшого маніяки – чудові сім'янини. А чудові сім'янини…

І залита кавою клавіатура завмерла… А може тут і собака порилася? Виявляється, що сумнозвісний добропорядний батько родини – то загроза суспільству! Адже в третій частині цього роману ми зрозуміли, що мужчина за природою – істота агресивна. Тож у якийсь момент у «чудового сім'янина», яким так захоплюється суспільство, виникає злочинний задум. Тому що тільки для власної дружини муж, який увесь вільний час проводить біля її спідниці, – ідилія, а насправді такого мужа потрібно негайно ставити на облік, як потенційного маніяка….

Вчені вважають, що патологічні убивці-маніяки зустрічаються з найдавніших часів, і запобігти їх появі неможливо. Інтелект, виховання, вік – все тут безсило. У свідомості людини спрацьовують якісь "перемикачі" – і тихий «батько сімейства» раптово перетворюється в кровожерливого садиста… Найголовніша відмінність від побутового вбивці – шоку від вчиненого вони не зазнають…

Статистика свідчить, що злочинний задум заздалегідь запланованих злочинів проявляє себе лише у 15-20% випадків, а найбільшу частку в структурі мотивації займають корисливі мотиви і побутові сварки… 50-70% жінок вбито їх чоловіками або співмешканцями. Тож маємо парадокс: виявляється, найрідший (заздалегідь запланований) вид вбивства найцікавіший читачам. І затребувані обидва його види: звичайний і патологічний. Звичайний – це коли вбивця, наприклад, усуває з шляху законного спадкоємця, а патологічний – то маніяки. А от вбивством з раптово виниклим наміром, яке є найрозповсюдженим у житті, детективники нехтують. І дійсно, коли людина нічого не планує завчасно, хіба то буде цікаве читачу? З цього виходить, що читач – такий самий винуватець розповсюдження літератури, яка описує і смакує деталі запланованого вбивства, як і письменник. Бо читачу байдуже, якщо хтось в п'яній бійці кулаком сильніше когось стукнув, ніж треба. Письмаки такого не виписуватимуть, бо то треба корпатися у побуті і досліджувати, чому ті двоє напилися. Прийшли з роботи від верстата, робити нема чого, хобі нема, інтересів теж… Завітав у гості такий самий знуджений товариш. Випили. Потім два невеликого розуму чоловіки почали згадувати образи… Яка тут загадковість, неясність та таємничість? Вийди у під'їзд і побачиш таких дядьків на кожному кроці. Всі вони – потенційні вбивці одне одного.

Так на чому ми зупинилися? На тому, що читач, якого приваблюють детективи з вбивствами – співучасник письменника, який йому підбирає найжорстокіші, найбезглуздіші історії аби тільки зайняти його час і заробляє на цьому немалий ґешефт.

Ось такий тандем…

2

Андре Цоколько – звичайно псевдонім нашого письменника. Справжнє його ім'я – Сергій Тимошка. Випускник філологічного факультету, як і більшість українських літераторів. Після університету Сергій довгий час писав для ґлянцевого жіночого журналу під ім'ям Ната Карачаївська, а потім став його редактором. Коли йому вже набридлі сльозаві історії, зненацька для себе написав повість… Добро, що сам собі редактор, і в своєму журналі ту повість і опублікував. А в іншому виданні організував позитивну критику, як заведено в літературних колах.

Згодом він прибився до молодіжного опозиційного руху «Бла-бла-бла», де початківці таврували членів Союзу письменників. Та коли написав свою другу повість, колеги її сприйняли не дуже схвально і роз’яснили, що малі форми наразі не в ціні. «Нате вам!», – розлютився Сергій і написав детективний роман з заплутаним сюжетом, який знову надрукував у своєму журналі. Проте довелося вже і пометушитися, щоб видати книжку… Ще трохи зусиль – і у відомому літературному журналі з'явилась стаття знаного прозаїка, у якій стверджувалося, що Андре Цоколько – це видатний український письменник і майбутній класик. І пішло… Перша премія у всеукраїнському конкурсі "Трилер десятиліття", а потім – «Письменник року». Тепер його репрезентували наступним чином: Андре Цоколько письменник, прозаїк, публіцист, перекладач, есеїст. У тридцять вісім років він таки став членом Союзу письменників, і коли хтось пантеличився, що це не дуже в'яжеться з його участю у русі «Бла-бла-бла», видатний письменник відповідав: «Мрію, щоб мене звідтіля витурили». А на питання «Чому сам не підеш?» відказував: «Ніколи…». З роками Сергій зрозумів, що письменство – заняття не курне, а треба просто уважно читати кримінальні хроніки, знати основи криміналістики й затоваришувати з парочкою оперів. Його роман «Засмажений пес» перевидавали п’ять разів.. Видавці за ним полювали й намагалися заздалегідь купити наступний твір…

Ще в університеті він одружився з донькою регіонального поета. Дружина виявилася гарною господинею і матір'ю, виховувала доньку і охоче взяла на себе будинок та фінанси.. А що ще треба? Марійка вміла і готувати, і подавати, і слово мовити перед поважними гостями. Щоправда, на порядку денному аж верещало питання окремої квартири в Києві, і Сергій сподівався, що незабаром буде мати на це потрібні гроші.

Та раптом, на рівному місті він зрозумів, що таке творча криза…. З одного боку, звідки їй взятися? Матеріалу навколо – достобіса. Він вже призвичаївся з будь-якої газетної замітки 300-сторінкову книжку написати… Та не писалося… Все вже було… Ось і минулий тиждень – котові під хвіст. Сергій вкотре перебирав пучками клавіатуру, та дарма. Сюжети не вимальовувались, а в голові засіли американські фільми, і через те герої виходили якимось -… ну не українцями. В «Засмаженому псові» він вже вивів персонажів з загадковими іменами: Ламбордія, Турляндія, Корак, Бурджинак… Так там і події відбувалися в незнаній країні Прамронії… А зараз він намагався нагородити героїв слов'янськими іменами, а виходило або «Дуже страшне кіно», або «Юленька», де у російському ведмежому кутку марширують вишукані дівчатка з барабанами. Сидів він так сидів і з полегшенням зітхнув, коли наступного понеділка його запросили до Києва на вручення чергової премії. А в середу – благодійний бал. З четверга поїхав у творче турне, а опісля з ремонтом завівся…