Ірина Солодченко - Перекручена реальність

Та надовго відкладати не годилося. Адже руки пік аванс від видавництва, який потрібно відробляти. А видавництво працювало на грантах, і з ними не пожартуєш. Ім'я Андре Цоколько було вже досить розкрученим, і видавець “підбадьорював”: «Або сам пиши, або хтось інший під твоїм ім'ям, або я сам когось знайду – мені байдуже». І ось Сергій Тимошка знову скніє перед комп'ютером у своєму кабінеті й намагається вималювати персонажів нового роману…. А тут ще і погода не допомагала: набігли хмари, дощ періщить, голова болить…

…Без стуку до кабінету нечутно увійшла дружина й поставила поруч із клавіатурою каву на таці… І навшпиньках, вийшла. Сергій провів її поглядом, і сьорбнувши кави, почув тупотіння онучки, яка пробігла повз його кабінет. Вимуштрувана дружина шикнула на малу: «Цить! Дідусь працює!».

Дідусь працює… А молодявий дідусь нічого й не працює, а тільки ламає голову над своїми потенційними персонажами… В голові – не дійові особи, а цифри… Гроші течуть, як пісок крізь пальці…. Щойно прилетіли з Іспанії, знімали там віллу цілий місяць… А сім'я потребує ще більших витрат, бо донька вийшла заміж за лобуряку, і хоча сама працювала на державній службі, та доводилося допомагати…. Він з самого початку був проти цього шлюбу, та хто його слухав? Так і сталося, як гадалося. Тільки згодом дружина зрозуміла, що зять, негідник, просто клюнув на ім'я відомого письменника. І хоча в Україні це поняття умовне, та для зятя й цього було достатньо, бо був родом з якоїсь, соромно й вимовити, Жабуринівки. Андре Цоколько – більш-менш знаний письменник та й годі. На телешоу підсвітився, поїздив Україною з творчими вечорами, з презентаціями нових творів – і так його ім'я стало відомим. Нещодавно – ще один прорив: запропонували екранізувати психологічний трилер «Кривавий хлопчик». Вчора надіслав електронною поштою ще гарячий сценарій продюсерові. Все начебто і добре… Та всі як змовилися: «Які плани на майбутнє? Коли щось новеньке напишете?». Так… Треба писати…. А тут і зять, сволота, натякнув, що наваяв повістишку й чекає допомоги у виданні. Що міг створити цей ледар? Сунувся до дочки, аби пригальмувала нездару, а та в сльози: «Хочеш позбавити мене чоловіка?».

Що ж писати?…. Останній роман «Заживо розрізаний» був автобіографічним…. Набридли ті трилери, і він під закличною назвою вичавив зі своєї вбогої біографії все, що міг… Підрихтував, звісно. Де треба – сльозу дав, прикрасив деталями з життя свого друга-моряка, особливо стосовно його амурних пригод… Самому, на жаль, таких історій бракувало через занадто пильну дружину…. Тільки зітхнув, аж знову налетіли ці шуліки: коли наступна книжка? Та хіба вам цього мало? Відповів, що набирає матеріал… А терміни?… Ну, років через п'ять. «Теж автобіографічний?» Та ні вже… Тепер це будуть вигадані люди.

… Так, на се нема ради… Треба із цього Забарова щось витискати…Сергій походив по кімнаті… Пригадав, як сидів між матір'ю Забарова і дружиною вбитого, і вже начебто почав намацувати канву… і як гуркіт серед чистого неба – плач онучки за дверима! Канва пішла шкереберть, і знову в голову напхалися зовсім інші думки… «Конче необхідно продиратися до Польщі… Кшиштоф, собака, щось давненько не телефонував….». Нещодавно потоваришував з польським письменником, і вони допомагали один одному: Кшиштофа вже видали в Україні, а з Сергієвими книжками хитрий пшек щось тягнув…

Та що ж воно не пишеться??? Адже закони жанру відомі як двічі два, і справа тільки за технікою! Письменник підхопився зі стільця і забігав по пухнастому килиму. Автоматично підняв полум’яно-червону нитку, яка вирізнялася на жовтому килимі, і накручуючи її на палець почав думати… Так… Ось нитка… Червона нитка… Непогано розбавити роман філософією, найкраще – східною… У «Кровавому хлопчикові» він зав'язався з мусульманами, і вже думав, що як Рушді шмигне у підпілля… Почалися загрозливі дзвінки: обурені хрипкі голоси докоряли, що він якось не так зобразив мусульман. Ні… З бусурменами краще не зв'язуватися. Буддизм! Так, краще буддизм, він і безпечніший і загадковіший. А може про Дудаєва щось написати? І згадав, що його вже випередили… Одному колезі розповіли байку про Дудаєва, і той її розгорнув у цілий роман…

Отже, детектив – це розслідування злочину, і найкраще за все – вбивства, бо будь яке вбивство привертає увагу читача. Розслідування ведеться професіоналом або аматором. Слава Богу й Агаті Крісті, за роки існування детектива виробилися Закони жанру,якікожний знає, як свої п’ять пальців. Слідчі мусять бути дивакуватими й мати особливі риси характеру: недовірливість, обжерливість, підозрілість, тощо. Обов'язкова наявність напарника – цілковитої протилежності головному героєві, який своїми безглуздими питаннями дратуватиме його і через якого слідчий пояснюватиме читачеві хід справи. Поліцейські – цілковиті бовдури, не здатні зв'язати докупи дві події. Вони ганяються за невинними й саджають їх пакунками до буцигарні, тож велемудрому приватному детективу доводиться їх звідти витягати. Ще слід насунути підозру на пару безневинних персонажів, а вбивці дати повне алібі, яке наприкінці розвалиться в порох.

Хто буде слідчим? Чудакуваті чоловіки середніх років вже були: Шерлок Холмс, Пуаро… Бабусю теж використали і не раз – місс Марпл, та на екрані їх до біса…. Дівчатка були, хлопчики теж… Сексапільні грудасті слідчині вже задерли…. .А от діда ще не було. Відставник…. Точно! А зробити старого дивакуватим не складно, бо вони всі трохи чудні. І Серьожа згадав одного такого з їхнього під’їзду. Сивий, у старомодних чорних окулярах, глухуватий, втім з хитрими оченятами, він ходив з руками за спиною або сидів з бабусями на лаві. А коли впивався, то включав на всю «Бризки шампанського». Через те його прозвали дід Дискарь. Якось у ліфті він привітався до цього Дискаря, а той не відповів. Дідок глухий, що з його взяти? Та коли Сергій кашлянув…. той озирнувся… Лисом підшитий… Такого нам і треба.

За дверима пролунав різкий дзвоник… Дружина боязко переступила поріг з його мобільним в руках і тихо запитала: «Тут Хлєбобулкіни запитують, чи завітаємо до них на барбекю?» Серьожа прошипів: «Я ж просив…». Жінка похапцем вийшла, а він витримав паузу, а потім вигукнув: «До чорта Хлєбобулкіних! Я людською мовою просив – не турбувати!». По кімнатах враз прошелестіло: тато працює… дідусь працює… дєдуска лаботаєт…».

Все… Набридло… Все набридло… Все остогидло…Щойно продам цього детектива, отримаю гроші за сценарій – і куплю собі квартиру в Києві… Буду там працювати. Ось письменник Мурахін – іде ранком до окремої квартири, як на роботу.. І ніхто йому там не заважає.. Сидить і творить Мурахін. А тут…