Анатолій Власюк - Інтуїція

30

Мій погляд упав на газету, що лежала на підвіконні. Недобрі передчуття охоплювали мене, і злий чоловічок усередині підштовхував до того, щоб я швидше ту газету прочитав. Я відтягував до останньої миті, але все-таки взяв газету до рук.
На ній було сьогоднішнє число. Я звірився з годинником, у який був умонтований календар. Я заспокоював себе, що хтось із нишпорок випадково забув газету, хоча розумів, що професіонали такого класу подібного не допускають. У мене не було часу домислювати, хто міг спеціально залишити газету для мене, бо на першій сторінці я побачив фотографію старого. Шарик, відчуваючи недобре, теж загарчав.
У статті мова йшла про те, що схоплено першого помічника керівника підпільної організації “За вільну Україну!”. Я, в’язень чотириста тридцять перший, переховувався в нього на нелегальній квартирі. Водій сміттєвізки, якщо вірити публікації, у всьому зізнався, викрив ще декілька нелегальних явок, так що воїнам революції вдалося заарештувати багатьох бунтівників.
Чоловічок усередині мене замовк. Шарик лежав на підлозі і, блимаючи очима, дивився на мене. Принаймні тепер я знав правду або те, що персонально для мене видавали за правду. Старий, хоч і був злий на мене за Софію, все ж спеціально мене не видавав. Його схопили, і він під тортурами зізнався. В тому, що Богданові хлопці вміють вибивати потрібні докази, я не сумнівався. Звісно, провина старого в моїх очах стала меншою, хоча я не збирався зовсім пробачати його.
Я вимкнув ліхтарик і глибоко задумався. Крізь закриті штори марно намагався продертися до кімнати місячний промінь. Злий чоловічок усередині мене, здається, заснув і не втручався у хід моїх думок.
Хоча думок, як таких, мабуть, і не було, бо я думав про Софію. Одна лише думка, що вона може бути з Богданом, бісила мене. Саме думка про Софію була визначальною у тому рішенні, яке я прийняв. Я розумів, що замикатися в цьому будинку більше немає сенсу, та й небезпечно. Богданові люди знову можуть у будь-який момент прийти сюди - і що, все життя мені ховатися від них у невеличкій виїмці, що схожа на труну, під ліжком?
Що діється в моїй країні і хто я такий, врешті-решт? Де Софія і що з нею?
На всі ці питання я мав намір отримати відповідь уже зранку. Шарик, здається, вгадав мої наміри, бо вткнувся своєю мудрою мордою мені в руки. Злий чоловічок усередині мовчав.

31

“Щось поповзло у нього по лобі, і він прокинувся.
Крапля збігла вздовж носа на губи. Ще одна вдарила в око й затуманила зір. Третя розбилась об підборіддя.
Дощ!
Прохолодний, тихий, легкий, він сіявся з високості, дорогоцінний еліксир, що пахнув чарами, зірками і повітрям, а на смак скидався на старий херес.
Дощ!
Він сів, ковдра сповзла на ноги, і його синя сорочка взялася темними плямами. Краплини дедалі важчали. Здавалося, немов по вогнищу танцювала невидима тварина, аж поки вогонь перетворився на сердитий дим.
Дощ! Величезне чорне склепіння раптом розкололося, і сині уламки упали вниз. Він побачив десять мільярдів дощових кришталиків, які на мить завмерли в повітрі, щоб їх міг сфотографувати електричний фотограф. І - темрява й вода.
Він змок, як хлющ, проте підставив краплям усміхнене обличчя, навіть не заплющуючи очей. Він заплескав у долоні, підвівся і почав ходити навколо свого маленького табору. Була година ночі.
Дощ лив дві години, а потім перестав. На небо вийшли вмиті зорі, ясніші, ніж будь-коли.
Переодягнувшись у сухий одяг, що зберігався в целофановому мішечку, містер Бенджамін Дріскол ліг і заснув щасливий”.

32

Я лежав із закритими очима, але не спав. Дружина знала це. Коли вона читала мені “Марсіанські хроніки” Рея Бредбері, температура відступала. Ніжний і змучений голос мав чудодійну силу, перед яким спадала моя висока температура, а організм міцнів буквально на очах.
Я силкувався розплющити очі й усміхався уві сні, бо в мене нічого не виходило, але я знав, що зараз подолаю опір - і побачу дружину.
Я розплющив очі і вернувся в реальну дійсність. Софія говорила мені про це. До її матері пам’ять також поверталася уривками. Мені не вистачило буквально декількох секунд, щоб побачити обличчя дружини.
За вікном падав дощ. Шарик здивовано дивився на мене. Видно, на моєму обличчі, коли я марив і повертався спогадами у минуле, було щось таке, чого він раніше в мені не бачив.
Я виздоровлюю - і фізично, і, головне, морально. Таким був підсумок останнього часу мого життя. Цей процес тривалий, вчила мене Софія, але якщо людина напружить усю свою силу волі, вона може згадати все або майже все з попереднього свого життя, тобто того, яке передувало ув’язненню.

33

Отже, тепер я знав, що в мене є дружина, яка читала мені “Марсіанські хроніки” Рея Бредбері, коли я хворів. Це читання дивним чином поліпшувало стан мого здоров’я. Я не знав, хто такий Рей Бредбері й що він написав у своїх “Марсіанських хроніках”, я не пам’ятав обличчя своєї дружини, не знав, чи були і є в нас діти, як ми взагалі жили - все це було замуроване в моїй пам’яті. Але тепер я знав, що, взнавши крихітку свого минулого, зможу впевненіше просуватись у майбутньому.
Це взаємозв’язані процеси, повчав мене чоловічок, що зсередини керував моїми вчинками. Проте, дивно, тепер я не відчував жодного дискомфорту від його находження в мені й цілком погоджувався з його словами. Чим більше я відвоюю простір у минулого, казав чоловічок моїми словами чи то я його, тим більший плацдарм майбутнього зможу захопити.
Я був переконаний, що вночі Богданові нишпорки не полізуть до будинку. Можливо, дадуть мені спокій і вдень. Але ближче до вечора може повторитися вчорашня картина, і тоді моє життя перетвориться в ад.
Я твердо вирішив зібрати всі можливі їстівні запаси й зранку вирушити з цього будинку - можливо, назавжди.
Шарик, мабуть, був телепатом. Він читав мої думки на відстані й у повній темряві. Я почув, як він б’є хвостом об підлогу на знак прихильності до мого рішення.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
МІСТО

1

Ноги самі несли мене дорогою, що вела до міста. Розум пручався, застерігав, щоб я не дуже радів. Те, що я сам себе визволив із хатини водія сміттєвізки, ще не означало волі, бо попереду була невизначеність. Але я нічого не міг зробити з собою, а тим більше зі своїми ногами, які, здавалось, остаточно вирішили не підкорятися мені.
Злий чоловічок усередині мене був на диво нейтральним. Він мовчав, і я не міг зрозуміти, правильно роблю чи ні. Якби він заперечував цю мою подорож до міста, я би знав, що роблю правильно. Якби він підтримав мене, я б задумався, чи варто мені це робити. А тут чоловічок мовчав, і я вирішив покластися на долю. Фаталізм пригнітив мене, але я подумав, що гірше вже не буде і не може бути. Та й, зрештою, не все ж життя мені ховатися під ліжком! Так справді можна збожеволіти.
Шарик біг спочатку попереду мене, не довіряючи моїй інтуїції й підказуючи мені дорогу. Я внутрішньо сміявся з доброго пса, бо що тут було показувати, адже дорога була одна. Хоча вона й звивалася, мов змія, але я був переконаний, що іншого шляху до міста просто немає. Коли Шарик зрозумів, що з орієнтацією в мене все в порядку і я дійсно маю бажання йти до міста, він став потроху відставати, аж поки не зник з мого поля зору.
Дивно, але цю обставину я сприйняв спокійно, ніби все так і мало бути. Мені навіть видалося, що якісь невидимі сили скерували пса, аби він мені допоміг оговтатися від зміни ситуації, а коли переконалися, що все гаразд і я йду, власне, до міста, відкликали його якимось дивним чином. Не хочу нікого обдурювати, принаймні самого себе, але саме тоді мені видалося, що й Шарик брав участь у якійсь брудній грі проти мене, а, виконавши свою місію, щез – можливо, назавжди.
Дорога, якою я йшов, видалася мені знайомою, ніби я колись давно вже ходив нею. І тільки я став пригадувати, коли і, головне, з ким міг іти цією дорогою, всередині мене заворушився злий чоловічок, який намагався завести мої думки на манівці. Він став щось торочити про втрачену для мене назавжди Софію, сам розуміючи, що це не так, бо все моє єство казало: ми побачимося з молодою жінкою за будь-яких обставин. Я відчував, що злий чоловічок усередині мене знайшов моє слабке місце і намагається відволікти мене від спогадів про дорогу, якою я йшов до міста. Я інтуїтивно відчував, що цьому слід активно пручатись, якщо я хочу остаточно знати, що зі мною коїться і в якому часовому вимірі та просторі я перебуваю. Я робив надзусилля над своєю пам’яттю. Ще мить – і я би згадав, здається, все.
Але з глибин мого єства, десь на атомному рівні клітин, став наростати біль. Я вже знав його підступну повільність, коли думаєш, що воно минеться саме по собі й тобі нічого особливо хвилюватися. Моя, та й не тільки, мабуть, моя помилка якраз у цьому й полягала, що болеві дозволялося все, що йому не давали відсічі вже на дальній відстані. А треба боротися за себе будь-якої миті, навіть коли для цього немає вагомих підстав, і саме тоді витрачати максимум зусиль. Коли біль розпрямить плечі – вже пізно.
Я не знаю, скільки секунд чи хвилин тривав цей процес, але для мене він видався вічністю. Біль пронизував усе моє тіло, роздираючи зсередини кожну клітинку. Звичайно, роздумування над тим, коли я міг іти цією дорогою, випарувались, як роса на сонці, і всі мої зусилля були спрямовані на те, щоб залишитися людиною, не збожеволіти від цього тваринного болю.