Анатолій Власюк - Інтуїція

21

Я набирав силу з кожним днем, і старий не шкодував продуктів для мене. Я був вдячний йому за це. А ще він приносив щодня копу свіжих газет, які я перечитував від початку до кінця, намагаючись вникнути в суть епохи, в якій жив. Цілі дні я проводив із Шариком, читаючи газети, бо жодної книги в будинку не було. Інколи дозволяв собі ввімкнути телевізор чи послухати радіо, але їхня подача матеріалів зовсім не відрізнялася від газетних публікацій.
Я розумів, що так довго моє добровільне ув’язнення тривати не може. Порівняно з усвідомленням того, що ти чотириста тридцять перший, у будинку водія сміттєвізки я відчував себе, звичайно, людиною, але, по суті, нічого не змінилося, бо я не міг вважати себе вільним.
Мені вже давно належало серйозно поговорити зі старим, сказати, вірніше, збрехати, що у нас з Софією нічого не було. Звичайно, за великим рахунком і справді нічого не було, хоча я знав, що в моїй душі стався переворот і я покохав цю дівчину, можливо, вперше за багато років. Але мені потрібна була розмова з моїм рятівником, щоб нарешті взнати, що сталося в моїй країні, чому я потрапив до в’язниці, що відбувається зараз.
Злий чоловічок, який уже тривалий час жив усередині мене, приносячи мені масу клопотів і постійно створюючи внутрішній дискомфорт, здається, не заперечував, щоб сьогодні я серйозно поговорив зі старим, і вперше з часу існування мого другого “я” ми заключили негласну угоду.
Настрій мені поліпшився, як траплялося завжди, коли я приймав якесь відповідальне рішення або починав діяти, а не просто сидів склавши руки. Дочекатися старого й розставити всі крапки над “і” - я відчував, що мені вистачить сили духу, щоб здійснити цей задум.
До вечора, коли старий приходив із роботи, було ще чимало часу, і я став читати газету, щосекунди думаючи про Софію. Можливо, думки про неї й рятували мене, що я не зациклювався на прочитаному, бо від одноманітних статей і переможних рапортів можна було звихнутися.
Ця думка жила в мені вже декілька днів поспіль, але тепер остаточно викристалізувалась. Я помітив, що все менше й менше в газетних публікаціях мова йде про мене, хоча не було такої газети, яка б не говорила про змову й існування якоїсь міфічної організації “За вільну Україну!”. Якщо вірити газетним публікаціям, в обивателя могло скластися враження, що всіх членів підпільної організації вже виловили, крім мене. Моя персона, мовляв, не відіграє жодної ролі, бо без помічників і друзів я нічого не вартий. Про це прямо не говорили, але це можна було зрозуміти, виходячи з тону публікацій. Я не знав, чи маю тішитися від цього, чи діяти якось по-іншому.

22

Час повз повільно, але ніч усе-таки настала. Старого не було, хоча о цій порі він зазвичай повертався. Я чомусь подумав, що він повернеться разом із Софією і, змучений чеканням, задрімав.
Мене розбудив Шарик. Він глухо гарчав, притулившись до моєї руки своєю гарячою мордою. Я відразу зрозумів, що нам загрожує небезпека.
Я прислухався і почув, як за вікном лунали чиїсь голоси. Людей було багато, з добрий десяток, мій мозок працював блискавично, і я усвідомлював, що це не друзі прийшли до мене в гості, а смертельні вороги зажадали мого життя.
Я миттєво згадав слова Софії про потаємний лаз, який знаходився під моїм ліжком. У перші дні волі, сміючись, я заліз туди, і мені було просторо, як дитині, що лежить у труні дорослого. Проте Софія занадто серйозно, як мені здалося, поставилася тоді до цього. Вона казала, що це важко, але можна витримати навіть декілька діб у цьому добровільному заточенні, головне, сконцентрувати всю силу волі й зосередитися на тому, що треба врятувати своє життя. Тоді я внутрішньо, щоб не образити свою юну наставницю, сміявся з неї, але тепер, у хвилину життєвої небезпеки, розумів, наскільки правою була вона.

23

Часу для роздумів не було. Вороги, які хотіли поцупити моє життя, наближалися до мене. Шарик, сумно подивившись на мене (була ніч, я нічого не бачив, але відчув його погляд), вистрибнув у відчинене вікно. Пролунало декілька пострілів, але, на щастя, кулі не влучили у мудрого пса, бо не було чути його скавуління. А, може, його вбили відразу, тому я не встиг нічого почути? Але тут пролунав чийсь глухий басок: “Втік, зараза!” - І я з радістю поліз у свій таємний сховок.
За ці декілька днів, коли Софії не було, старий відгодував мене добряче, так що аж сперло дух, коли я зачинив ляду за собою. Я міг лежати лише на спині у суцільній темені. Не було змоги ворушити ні руками, ні ногами, перевернутися на бік. Ні, звичайно, все це можна було робити, але за однієї умови: якщо я хотів розпрощатися з життям.
Через якусь хвилину-другу вони, мої вороги, вже були в кімнаті. Судячи з їхніх голосів і тупоту ніг, я зрозумів, що їх не менше чотирьох-п’яти.
- Він тільки що був тут, - почувся той же глухий басок, що належав, мабуть, старшому із них. Я тільки іронічно усміхнувся, віддаючи належне його здогадливості: постіль зім’ята, зберігає ще моє тепло.
Видимої моєї присутності в кімнаті не було, і вони розбіглися по всій хаті, шукаючи людину-невидимку. Пошуки мене в неіснуючому просторі не могли дати бажаних результатів, і я, якби міг, розреготався би, але змушений був стримуватися.
Чоловічок, який вселився в мене, занепокоївся. Йому хотілося підняти ляду, здатися на милість переможцям. Дідька лисого я дозволю йому це зробити, бо хоч мова йшла про моє друге “я”, все ж, власне, я був головним, і все остаточно вирішував лише я, а не отой гнилий чоловічок.
Вороги бісилися з люті, не знайшовши мене.
- В хаті повинна бути якась потаємна схованка, - спокійним тоном заговорив глухий бас. - Шукайте!
Отой спокій, якась внутрішня сила насторожили мене, і я почав сумніватись у впевненості Софії, яка переконувала, що ніхто не зможе знайти її схованку.
Нишпорки послухалися свого командира і розбіглися по всій хаті. Сам господар глухого басу, я відчував це, залишився в кімнаті. Він ходив із кутка в куток, лише рипіла чи то підлога, чи то його чоботи. Звуки були глухими, і я міг лише здогадуватися, що відбувається за межами мого добровільного ув’язнення.

24

Так тривало доволі довго. Можливо, мені так видалося, бо час був спресований у просторі.
Раптом я відчув, як страх став пронизувати все моє тіло. Ще якусь хвилину тому я насміхався зі своїх ворогів, потім став сумніватись у власній безпеці, а тепер - я фізично відчув цю мить - страх паралізував мене.
Злий чоловічок усередині задоволено потирав руки і нашіптував, що від долі в’язня за номером чотириста тридцять один мені нікуди не втекти, і аж нарешті я второпав, що в мені сидить мій найлютіший ворог, можливо, ще більший, ніж той, хто ходить наді мною.
Але на філософські роздуми не було часу, бо кроки несподівано припинились. Я відчував, як покриваюся потом, але разом із тим радів, що страх хоча ще й не зник, але поволі відпускає мене.
Інтуїтивно я відчував внутрішню боротьбу з володарем глухого басу. Чи відчував те саме мій суперник, я не знав.