Анатолій Власюк - Інтуїція

25

Я не відразу второпав, коли це почалося, але зрозумів, що він дивиться на мене. Це було неправдоподібним, бо він нічого не міг бачити, але відчуття було не з приємних.
Я почув, як він зі всією силою, що була у нього, відсунув ліжко. Проте страху як такого в мене вже не було, а з’являвся азарт боротьби зі смертельно небезпечним ворогом. Мабуть, якби я міг це побачити, в мене був би такий же вираз обличчя, як у старого, коли він, мов обкурений наркоман, розповідав мені про пошуки особливо небезпечного в’язня номер чотириста тридцять один.
Володар глухого басу спочатку пройшовся чобітьми по місцю, де стояло ліжко, вистукуючи каблуком кожний крок, потім став рачкувати, як дитина, що вчиться ходити, вилизуючи долонями кожний сантиметр долівки. У нього нічого не виходило, бо лише втаємничені - я і Софія - знали, як дістатися до схованки. Я вірив Софії безмежно і дихав хоча й не на повні груди, але нормально, не боячись, що мене почують.
За цим заняттям володаря глухого басу застали його підлеглі.
- Товаришу Богдан, - відрапортував один із них, - його ніде немає, ми облазили всю хату.
Коли злий чоловічок усередині мене подумав, що таємницю ось-ось буде викрито, командир нишпорок різко підвівся на ноги, лютий не від того, що не знайшов мене, а від того, що його в такій незграбній позі угледіли підлеглі.
- Він тут! - Як поранений звір, гарчав володар глухого басу. - Я відчуваю це нутром! Шукайте, чорт би вас забрав! Ми не підемо звідси, доки не знайдемо його!
Тепер я був абсолютно переконаний у тому, що вони мене не знайдуть. Все впиралося лише в проблему часу: коли вони підуть звідси і я зможу вибратися на волю.
Мої вороги порпалися по цілій хаті, а я, здавалося, зовсім не звертав на них уваги, хоча, мабуть, це було не так, бо все-таки намагався вловити кожен підозрілий рух і голос.
Я думав про старого, який здав мене. Тепер я розумів, як тиждень він мучився, виношуючи план помсти мені за Софію. Я не бачив своєї жодної вини в тім, що Софія довірилась мені, а я її покохав. Але внутрішнє єство її батька мені стало зрозумілим. Якась дика ревність до доньки, помножена на ненависть до існуючого режиму і зведений у квадрат страх за її та своє життя - все це дивним чином перемішалося в мізках водія сміттєвізки, зробило його божевільним, небезпечним для суспільства, поставило в його уяві всі людські цінності з ніг на голову. Принаймні, так я тоді думав, і злий чоловічок, змушуючи мене сумніватись у власному присуді, дивним чином погоджувався зі мною, тим самим компенсуючи свою поразку у моєму нещодавньому двобої з володарем глухого басу.

26

Богдан! Інтуїтивно я відчував, що це саме той Богдан, із яким Софія розмовляла по телефону і змушена була признатися йому в коханні, відповідаючи на пряме запитання. Але потім те, що трапилося між нами вночі, доводило мені, що Софія кохає мене. Звичайно, я тішив себе ілюзіями, що існує дуже мала ймовірність знаходження, власне, того Богдана тут, наді мною, але серце, мозок, відчуття - все підказувало мені, всупереч позиції гидкого чоловічка, що сидів усередині, що це Богдан, з яким змушена бути Софія, аби врятувати життя собі, батькові та й, зрештою, мені. Деякі суперечності не вписувалися в логіку моїх роздумів, але тоді я не надавав цьому надзвичайно важливого значення, поглинутий власними переживаннями.
Здається, я зовсім забув про небезпеку, яка чатувала на мене, і намагався уявити, як виглядає цей Богдан. Він видавався мені низьким і товстим, з грубими губами, невиразним обличчям, у формі, що зовсім не пасувала йому. Чоловічок усередині мене гаряче заперечував, стверджуючи, що якби я був на місці Софії, то неодмінно би закохався в Богдана. Звичайно, я не міг повірити у такі нісенітниці, хоча чоловічок переконував мене, що уніформа дуже личить Богданові й саме завдяки цьому в нього закохалося безліч дівчат, але він зупинив свій вибір саме на Софії.

27

Я помітив, що коли роздумую про щось, то гидкий чоловічок усередині мене постійно втручається в хід моїх роздумів, збиває мене з головної дороги на манівці, аби я не докопався до суті чогось важливого. Він обставляє мене другорядними деталями, засліплює очі тим, що ще недавно було дуже важливим для мене, а тепер втратило будь-яке значення, намагається захопити мене зненацька своїми філософськими просторікуваннями, і я, врешті-решт, не усвідомлюю, що це мислю не я, або, вірніше, не я мав би так мислити. Все це мені нав’язують, і чоловічок усередині мене відіграє другорядну допоміжну роль. Мені треба було докласти чимало зусиль, щоб позбутися чиєїсь нав’язливої думки і повернутися до себе самого. Це забирало мою розумову та фізичну міць, і я довший час перебував у якомусь трансі, невагомому стані, між життям і смертю, а потім знову повертався до звичного стану речей.
А ще позбутися нав’язливого чоловічка можна було, коли ні про що не думаєш. Це було важко: не думати взагалі, бо тоді уподібнювався до чогось мертвого, неживого. Але треба було вибирати, бо куди страшнішою була думка, що тебе хтось невідомий не просто перебудовує зсередини, а вносить у тебе якийсь небезпечний вірус, здатний зробити з тебе цілком іншу людину - внутрішньо, бо всі органи залишилися на місці.

28

Зараз я перебував саме в такому стані, до того ж вимучений невидимою боротьбою з Богданом. Щоправда, думки, як набридливі мухи, ще пролітали, але я намагався не звертати на них уваги, щоб не стати легкою здобиччю злого чоловічка, що поселився в мене.
Я не знаю, скільки часу минуло відтоді, коли Богдан дав наказ своїм нишпоркам обмацати буквально кожний міліметр будинку, щоб знайти мене. Мабуть, це продовжувалося доволі довго, бо коли я потрохи почав приходити до пам’яті, то відчув. як заніміли руки й ноги, а голова стала важкою, ніби на неї поклали важку брилу. Мої очі дивились у простір перед собою, але впирались у щось важке, що змушувало промінь зору повертатися назад, углиб мене самого.
Якихось видимих ознак життя поза межами моєї добровільної труни не відчувалось, але я не ризикував навіть поворухнутися. Я дав собі слово терпіти, скільки зможу, навіть якщо доведеться померти тут, але не стати легкою здобиччю Богдана та його гицлів.
Над собою я почув шкрябання кігтів і ледь чутне гарчання. Це був Шарик, провісник моєї волі.

29

Добрий і мудрий пес, який без господаря та його доньки інтуїтивно відчув, що треба служити мені та працювати на мене, облизував мене своїм шершавим язиком, а мені хотілося плакати.
У своїй добровільній труні я пробув не менше доби, бо знову була ніч. Я не став ризикувати і не включав світла, бо думав про засідку, хоча це було малоймовірним, якщо Шарик зі мною. Аж тепер я зрозумів, як зголоднів, і навіть якби мої вороги були близько, я б не міг завадити голоду керувати моїми вчинками. Здається, чоловічок усередині мене цілком погоджувався з таким розвитком подій.
Під подушкою я намацав ліхтарик, який, крім основного свого призначення, мав слугувати мені важким предметом на той випадок, якби на мене хтось напав. Тепер мені було смішно. бо я розумів, що за допомогою ліхтарика не впорався б із добрим десятком Богданових нишпорок, але ще добу тому вважав цю річ найгрізнішою зброєю в будинку.
З Шариком ми пішли на кухню і там добряче, ніби востаннє в житті, наїлися, аж нам заболіли животи. Пес навіть лінувався вже хвостом махати на знак вдячності й лише хлебтав воду після жирної їжі.